Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович

Відповідь трохи збила Лору з основного стрижня розмови.

– Чекайте… До всіх однокласників… Епідемія? Вибачте, може грубувато… Та бентежно звучить, погодьтеся.

– Нічого, це справді так виглядає, – Оля взяла чоловіка під руку зручніше. – Ще більш бентежно, що в нас дата нині. Десять років разом. Бачте, які збіги бувають. Не відзначити не можемо. Але й похорон не можна ігнорити.

– Уранці цвинтар. Увечері – ресторан, – сумно мовив Олег.

– Гості?

– Столик на двох. Тет-а-тет. Свідки на нашому весіллі давно не мають нічого спільного з нами. З ким іще святкувати?

– Насправді десять років лише від дати одруження, – уточнила Оля. – Ми з дев’ятого класу разом. Нас уже на випускному «одружили».

Лора важко перетравлювала не надто важливу для неї інформацію.

– Наче в кіно, – іншої відповіді не підібрала. – Тільки про однокласників… Ви не першого ховаєте, так розумію. Всі однаково помирали?

– Та ну, – відмахнувся Олег. – Одна наша відразу після школи в Десні потонула. Вступила на бюджет, відзначали на березі. Полізли купатися п’яні, течія збила.

– Десна – підступна річка, – кивнула Оля. – За два роки ще один однокласник утопився. На риболовлі.

– Одна при пологах померла, – Олег уже загинав пальці. – Двоє від наркотиків. Як війна почалася, трьох відтоді поховали.

– Сумно, – зітхнула Оля.

Тим часом труну вже закопували. Скорботний гурт потроху розходився. Згорьовану маму дві родички повільно вели попід руки. Тато про щось тихо перемовлявся з чоловіками. Проте кожен із дивної четвірки лишився на своєму місці.

– Дивно поводяться, – повела Лора. – Навіть для шкільних друзів, яких потому розвело життя. Посварилися? Розкажете трошки?

– Чому вас це перейняло? – поцікавився Олег.

– Я з поліції, – збрехала вона, не знаходячи інших прийнятних пояснень.

– Документи покажете?

– Олю, не треба, – у голосі чоловіка почувся докір. – Хіба так не видно, що людина з поліції? Професійно качаєте, фахово.

– Уже мали справу з поліцією?

– Серіали дивимось, – це прозвучало щиро, аж до наївного.

– Я чула десь – Ігор помер, не вбивали. Нещасний випадок, – кинула Оля. – Чи в поліції інші версії?

– Перевіряти треба все, достеменно. – Лора вирішила обмежитись цим.

– Усе правильно, Олю, – мовив Олег. – Там багато що треба з’ясувати. Ви ж, Ларисо, напевне, читали маячню про якесь вбивче прокляття.

– Слідчі органи не займаються такими дурницями, – відрізала Кочубей. – Коли вже ми все одне про одного з’ясували, може, поговоримо предметніше?

– Не знаю, яка з нас користь, – гмикнув Олег.

– Ми після школи не спілкувалися, – додала Оля. – Та й у школі, кажу ж, не дуже.

– Але ви все про всіх знаєте, – Лора намагалася, аби прозвучало м’яко, дружньо, приязно, навіть трошки піднесло самооцінку обом, значимість в очах одне одного. – Наприклад, найближчі шкільні друзі, які навіть на цвинтарі відвертаються. І все одно прийшли. Хто вони?

– Нічого це вам не дасть, – сказав Олег упевнено.

– Мені краще знати, – Лора додала суворості.

Чоловік у плямистій куртці вже став біля свіжого могильного пагорба, закладеного вінками зі штучних квітів. Інші явно чекали, поки той відійде. Брюнетка в плащі нервово курила вже третю цигарку.

– Ось цей, наприклад, – мовила Лора.

– Тоша. Антон Хитров. Тримали в школі, не вигнали після дев’ятого класу на прохання фізрука, – пояснив Олег. – Спортивна гордість школи. Оцінки з інших предметів Хитрову натягували неприховано. По факту міг не вчитися, за що багато хто Тошу ненавидів.

– Шаровик-вигадник. Так називали, – додала Оля.

Хитров нарешті запхав руки в кишені, повернувся й подався туди, звідки прийшов.

– Зате був кимось на кшталт особистого охоронця Еда, – вів Олег, дивлячись йому вслід.

– Едвін Моруга, – розшифрував Олег. – Ще одна гордість школи, відмінник, медаліст. Мачо, зірка дискотек. Навіть моя Оля за ним, було, зітхала.

– Хіба в твоїх страшних снах, – парирувала вона.

– Маєте на увазі ковбоя?

Саме в цей момент той так само подався до виходу, вирішивши не наближатися до могили. Щойно він вийшов на ширшу дорогу, брюнетка щиглем послала недопалок убік, стала пробиратися до увінчаного пагорба.

– Один такий на всю школу, як не на все місто, – кивнула Оля. – Хтозна-звідки це ковбойство до нього причепилося. Чесне слово, шизою багато хто вважав. А бачте, на тому піднявся.

– Бренд, як зараз кажуть, – підхопив Олег. – Ні з ким не сплутаєш. У нього компанія «Ранчо», яловичина йде на експорт. Стейки закуповують для ресторанів у всіх наших містах-мільйонниках. Власна торговельна марка, а ще сосиски, ковбаски… Доларовий мільйонер.

– Їх із Алісою теж у школі фактично одружили, – Оля ставала що далі, то більш говіркою. – Аліса Горностай, вона, – кивок на брюнетку біля могили. – З Едом разом справді дуже гарно виглядали, картинка. Тим більше Аліска – мажорка. Тато в неї прокурор. Досі.

Повнява білявка дочекалася, поки Моруга вийде з воріт. Зиркнула в бік Аліси. Подалася геть перевальцем.

– Єва Бортникова, – відрекомендував заочно Олег. – Алісина тінь. У кожному класі є такі тандеми. Некоронована королева краси і страшненька фрейліна.

– Не така вже Євка страшна, – заступилася Оля. – Хитрову подобалася. Але загалом правда. Ми з Тамарою ходимо парою. Так про них говорили.

– Мажорка, мачо, брутальний силач, простачка, – замислено мовила Лора. – Ігор Яровий – п’ятий у компанії. Що в них спільного? І чому розбіглися?

– Тому й розбіглися, що нічого спільного не було, – мовив Олег. – Ніби через рік після школи чорна кішка пробігла. Більше нічого не знаємо. Може, підемо всі разом? Тут незатишно.

Аліса Горностай ще стояла біля могили.

– Ідіть. Я й без того забрала ваш час. У вас дата сьогодні. Важлива.

Сама Лора залишила скорботне місце за двадцять хвилин, відразу після Аліси.

Думала простежити за її машиною, навіть хотіла сказати Соколу.

Передумала. Замість того поїхали в «Мілано».

Через торговельний центр: піжаму треба купити. Тут, напевне, ще пару ночей ночувати.

Вони зустрілися на Валу[7].

Було по сьомій, вечір рюмсав ледь відчутним дощиком, Десна посилала холодний, вже зовсім не жовтневий сіверський вітер. Коли Єва Бортникова завернула в алею та побачила постать Антона Хитрова біля десятого з лівого боку гарматного дула, стишила крок. Їй не хотілося лишатися з колишнім однокласником і дуже давнім коханцем сам на сам. Він теж побачив Єву зі свого місця. Напевне впізнав, не міг не впізнати.

Стовбичити отак, роздивлятися одне одного у вологих сутінках виглядало ще більшою дурницею, ніж прийти сюди. Тож Єва, аби якось виправдати свою зупинку, витягнула з кишені куртки простеньку плетену шапочку. Натягнула на голову. З другої кишені вивудила пачку цигарок. Витягнула останню, припалила. Порожню упаковку зіжмакала, жбурнула вбік. І вже потому наблизилася, показала тліючу цигарку Хитрову, сказала, мов ударила:

– Я ж два місяці не курила, ти! А за два дні висмалила цілу пачку!

– До чого тут я? – Єві таки вдалося збентежити друга юності.

– Бо ти довів! Ти, ви всі, фокуси ваші! Я, щоб знав, дурні гроші викинула на курорті! Нерви лікувала, тільки спати почала!

– Спи собі, скільки хочеш, – Хитров переступив з ноги на ногу, глибше запхав руки в кишені плямистої куртки. – Я тут яким боком? Тим паче – всі ми… Нас нема давно, хіба не ясно?

– Нас знову стало забагато за цей місяць! – огризнулася Єва, жбурнула недопалок під гарматне дуло. – Твої штучки, Тошо, твої. Тобі вдалося обдурити всіх, навіть нашого хитромудрого ковбоя.

– Робити мені нема чого, тільки Моругу дурити. Щоранку баньки продираю, лежу, дивлюся на стелю й думаю собі: а як сьогодні Едика намахаю…

– Він вважає тебе чуваком без фантазії. Горностаїха наша так само думає. Яровий теж так вважав. Але мене, дорогенький, не обкрутиш. Я спала з тобою, забув?