Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович

У ній поволі прокидалася слідча. Сищиця, якій одні старші колеги пророчили швидку кар’єру, а інші – тих було більше – не менш швидке звільнення з чоловічої роботи й переведення кудись до канцелярії, перебирати й підшивати папірці. Жінку, тим більше молоду, самостійною одиницею в переважно чоловічому колективі не сприймали. Не раз чула, чия вона протеже, з ким переспала й далі підсипає, аби триматися саме на цій службі. Всякий раз згадувалися інші прізвища, Лора з якогось моменту навіть почала записувати, аби не забути. Також визнавала: неприязнь і невизнання більшості не зникли навіть після розкритих особисто нею кількох гучних справ. Одна з них – маніяк, якого не могли вирахувати два роки, бо не мав «фірмового» почерку.

Розмови припинилися після одруження, бо чоловік працював у протилежному крилі управління.

Потому, як він після Майдану грюкнув дверима й згодом пішов добровольцем, вона лишилася на зло язикатим.

Її кар’єра слідчої завершилася після його загибелі – пішла сама, не могла.

Учора, вислухавши Гайдука та обговоривши пропозицію, спіймала себе на думці: давно шукала нагоди повернутися до слідчої практики. Не знала, під яким приводом, бо робота консультанта в службі безпеки великого банку нічого схожого не передбачала.

Тож зараз Лора пішла шляхом, який звично обирала, отримуючи чергову кримінальну справу. Встановити ближнє коло загиблого, за можливості опитати частину знайомих. Повернулися вони з Соколом у той самий готель, навіть удалося отримати ті самі номери. Мостячись у ліжку, Лора подумки домовилася сама з собою про крамольне: навіть якщо прокляття справді існує й наздогнало Ігоря Ярового, на те має бути цілком реальна, зрозуміла причина.

Покарання за гріхи.

Ну-ну, всі не без гріха.

Скелети в шафі Ярового напевне зберігаються.

Дивна компанія відразу впала в очі.

Ті четверо, кожен зі свого боку, робили все можливе, аби не привертати до себе увагу. І саме цим її привернули. Принаймні Лора відразу помітила: вони мимоволі розмістилися по периметру, інакше триматися на відстані одне від одного не могли. Можливо, Лорі підказав не такий уже, як з’ясувалося, забутий сищицький досвід. Бо той, хто прийшов опівдні провести Ярового в останню путь, навряд чи мав мету іншу, крім цієї. Натомість Лора видивлялася щось чи когось, що могло видатися дивним на сторонній погляд.

Саме тому помітила маневри кожного з чотирьох.

Народу прийшло не аж так багато. Тримаючись на пристойній відстані, Лора все ж обрала позицію біля однієї кованої огорожі, звідки місце прощання відкривалося якнайкраще. Змогла визначити родичів, найближче до могили – мама, у жалобі, під руку її тримає тато, сутулий чоловік у довгому коричневому плащі. Рідня гуртувалася довкола. Знайома офісна секретарка стояла там же, серед найближчих, сліз не соромилася. Нічого схожого на прощальний мітинг не було, слів ніхто не говорив. Хіба Іван Данилюк – вона вже знала, який на вигляд переможений конкурент, – приніс великий вінок і говорив щось батькам тихо, довго й, схоже, переконливо.

Але четверо з’явилися на кладовищі майже водночас.

Їх відштовхувало одне від одного, немов магніти з однойменними полюсами.

Найпомітнішим був ковбой. Точніше, молодий чоловік, напевне одноліток небіжчика, який уже виходив із «мустанга», коли вони з Соколом під’їхали. Аби не серйозність, жалобність, трагічність моменту, Лора готова була припустити – на приватний урочистий захід запросили артиста-аніматора. Вдягнений у замшеву ковбойську куртку, джинси й гостроносі ковбойські чоботи чоловік зняв крислатого «стетсона»[6] й залишив у машині. Неквапом рушив головною цвинтарною дорогою в напрямку похоронної процесії – аж раптом швидко ступив убік, праворуч, за надгробки.

Лора простежила за його поглядом. Ковбоя не так налякала, як збентежила поява біля воріт червоної «шкоди». З машини вийшла коротко стрижена брюнетка в темному плащі, застебнутому під саму шию й підперезаному широким пасом. Брюнетка не спішила йти далі. Біля машини закурила, ніби чогось чекаючи. Але зробила лише дві затяжки – кинула цигарку під ноги, розтоптала носаком короткого чобітка на товстому підборі. Не озираючись, пішла вперед, і Лора зрозуміла раптовий поспіх.

З-за рогу перевальцем рухалася невисока повнява білявка з волоссям до плечей. Ця вбралася просто, чимось нагадувала типову продавчиню з базару: обтислі джинси, недорогі кросівки, плетений светр під горло, куртку зі штучної шкіри розстебнула на ходу. У проймі цвинтарних воріт білявка завмерла, покрутила головою, наче збираючись переходити дорогу в небезпечному місці й дивлячись, далеко машини чи ні. Жінка в плащі тим часом ішла прямо, не озираючись, а прикметне вбрання не давало ковбою жодного шансу лишитися непомітним. Коротко затримавши погляд на кожному з прибулих, повнява білявка перевальцем забрала ліворуч, огинаючи місце свіжого поховання великим півколом і, проте, рухаючись у тому ж напрямку.

Четвертий, чоловік у плямистій куртці військового крою, виринув з протилежного боку. Напевне, як на кожному цвинтарі, тут було кілька входів. Лора зі свого місця помітила його ріденьку борідку, що заважало відразу, на око, визначити його вік. Він вийшов з-за рогу, опинився на одній лінії з чорнявкою. Зупинилися, завмерли одночасно, після чого розійшлися в різні боки, все одно намагаючись опинитися недалеко від місця прощання, тримати в полі зору не лише скорботний гурт, а й одне одного.

Маневри, сказала Лора подумки.

Вони прийшли проститися з Яровим. Притому роблять усе, аби їх не бачили разом, в одному гурті. Домовилися – або не палають бажанням стояти поруч одне з одним.

– Добрий день, – почула раптом позад себе.

– Не думаю, – мовила машинально, потім розвернулася.

– Справді, дурнувата ситуація, – погодився молодик у простенькому синьому пальті з піднятим коміром. – Вітатися ж треба. Але «добрий день» на цвинтарі, тим більше – на похороні… Згоден.

– Ви його знали? – долучилася жінка, що тримала його під руку.

У них однакові пальта, відзначила Лора. Модель подібна. У нього – чоловічий крій, у неї – жіночий. Та матеріал ідентичний, як і довжина. Пара взагалі доповнювала одне одного настільки, що Лора визнала: той випадок, коли уявити їх не разом дуже складно.

Обручки в обох.

Житимуть довго й щасливо, помруть в один день.

Про що думати на кладовищі, окрім як про смерть…

– Гарні пальта, – Лора легенько провела пучками по плечу жінки. – Мов на вас шиті.

– Так і є, – кивнула та. – Виглядають дорого. Насправді дешеві.

– Відносно, – вставив її чоловік.

– Ага. Усі, хто бачить, думають: імпорт, із фірмового магазину. Насправді купили матеріал, віднесли кравчині в ательє. Майстерні індпошиву ще існують, навіть розвиваються.

– Так на так не вийшло? – поцікавилася Лора.

– За ціною? З роботою майстрині? Усе одно дешевше, – впевнено мовив чоловік. – До речі, я Олег. Вона Оля.

– Ми Малиновські, – підхопила дружина. – Училися з Ігорем у школі.

– Приємно. Лариса… Лора.

– Так ви знали його?

– Ділові стосунки, – обмежилася Лора таким поясненням. – Коли ви вже прийшли… Мабуть, дружили.

– Нє-а, – Оля мотнула головою. – Вони ні з ким не дружили.

– Вони?

– Вони, – Олег кивнув підборіддям у бік ковбоя. – Усі в зборі. Ви ж їх побачили. Хай собі ховаються. Удають незнайомих. Кому треба – той помітить стару компанію.

– Не схоже, що ці четверо – приятелі, – говорячи так, Лора знову кинула погляд зліва направо, фіксуючи кожного на вибраному місці. – Даруйте за дивне запитання… Кажете, Ігор Яровий з вами не дружив. Та проте ви прийшли на похорон. Чому?

– Ми до всіх однокласників ходимо, – просто пояснила Оля.

– І до однокурсників, – додав Олег. – Яка різниця, друзі, не друзі. Ми знали їх живими. Пристойно попрощатися.

– Я так само вважаю, – додала Оля.