Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович

Лора пожувала губами. Звичка робила її подібною до кролика. Знала це, та не могла з собою нічого вдіяти.

– Як я повинна на це реагувати?

– Треба розібратися, з чим тут маємо справу, – пояснив Гайдук. – І без того геморою вистачає. Не ясно, чи братимуть будинок під державний захист. Як до цього дійде, ми теж змушені будемо втертися. Або – починати якусь кампанію… Не знаю. Через те різні оповідки про прокляття, яке несе смерть, нашим планам заважатимуть. Будинок із привидами банкові «Омега» не потрібен. Уяви собі репутацію торговельного центру, зведеного на його місці.

– Уявляю.

– Нас розмажуть.

– Розмажуть.

– Не повторюй за мною. – Гайдук насупився. – Краще розрули все. Зроби свій висновок.

– Повірив у страшну казочку?

– Переказав тобі дивний факт. Він збігається з тим, що ти мені втирала телефоном учора.

Хотів сказати ще щось – замовк, бо наспіла Аріель із паруючою мискою.

– Курячий бульйон, – дівчина поставила страву біля Гайдука, поруч примостила мисочку з трьома брускетами. – Це комплімент від ресторану. Ви ж постійні клієнти.

– Вони, – поправив її Гайдук, кивнувши на Лору.

– А ми маємо надію, що ними вже стали ви всі.

Аріель відійшла, ледь помітно гойднувши стегнами. Це не пропустила Лора. Та Гайдук не звернув увагу на дівочі хитрощі. Щедро насипавши в бульйон чорного перцю, спробував, схвально гмикнув, з’їв ще дві ложки, відсунув миску.

– Гарячий. Хай охолоне трошки, – і повернувся до розмови. – З огляду на останні події нам, тобто тобі, ніхто зараз палиці в колеса не пхатиме. Христенко далі веде справу. Хоча ти в курсі: якщо смерть не насильницька, хвороба чи нещасний випадок, тобто без криміналу, справу закриють через відсутність складу злочину. Тож поки не закрили, до чого, підозрюю, йде, матимеш доступ до матеріалів просто зараз. Це так Заруба вирішив за домовленістю спокутувати провину свого підлеглого.

– А забрати в Христенка справу, поперти з поліції?

– Ти ж сама в таке не віриш. – Гайдук покрутив у руці ложку. – Гнати поганим віником у такому разі треба всіх, на чолі з Зарубою. Чи – дамо їм шанс – дві третини особового складу. Де ти інших візьмеш? Може, хочеш працювати тут? Відбілити, так би мовити, репутацію всієї поліції в особі чернігівського управління.

– Не смішно.

– Отож. Щодо самої справи… Лоро, для чого забирати в Христенка, коли її все одно ведуть до закриття? Є різниця, хто поставить на ній хрест і позбавить управу чергового геморою?

– Немає, – відповідь вона знала вже тоді, коли запитувала, лиш хотіла почути, що шеф мислить в одному з нею напрямку. – Якою ти бачиш мою особливу місію?

– Хоча б дізнайся подробиці. Мене цікавить отой збіг обставин. Тут лякають старовинним прокляттям. А тут уже знаходять труп, і смерть ілюструє дію того самого прокляття. Надто скоро все. Менш ніж за добу. Згодна?

– Куди й кому дзвонити? До кого їхати?

Замість відповіді Гайдук знайшов записані в телефоні номери, простягнув Лорі.

– Дій. Буди цього штрафника, катайте. Було б добре розібратися з прокляттям зараз. Я чекатиму тут. Бульйон смачний, до речі.

Він підсунув миску ближче, заходився їсти.

Лора, озброєна телефоном шефа, вийшла дзвонити на вулицю.

Її старили окуляри.

Дуже, навіть виклично старомодні, важкі з вигляду, з грубою пластмасовою оправою. Лора сама носила в сумочці окуляри, час від часу вдягала. І все ж довго підбирала, аби виглядати в них сучасно, відповідно до хай простуватого, та все ж власного, обраного нею індивідуального стилю. Натомість окуляри на носі нової знайомої не могли б, здається, пасувати нікому. Хіба справді перетворювали того, хто їх носить, на мудру тітоньку Сову – чи дядечка Пугача.

– Сова, – назвалася жінка, підводячись назустріч гостям.

– Наш найкращий криміналіст, – вставив Христенко з-за Лориної спини, додав, мовби вона не зрозуміла: – Експерт-криміналіст.

Уявивши Катерину Сову без окулярів, Лора дала їй менше сорока. Але дуже близько. Ця жінка, напевне, старша за неї років на чотири. Обручки не мала, та це не показник, зараз одружені пари носять їх що далі, то рідше. Жінка гляділа себе, повз Лорину увагу не пройшли накладена з відчуттям смаку та міри косметика, недавній манікюр, ніс вловив ледь відчутний аромат доволі пристойних парфумів. З образом конфліктувала зачіска: каштанове волосся Сова для чогось закрутила ґулею, що вкупі з громіздкими окулярами наближало її образ до карикатурного.

Такими малюють старих дів.

– Лариса. Кочубей. Лора.

– Мені телефонував Заруба. Особисто, – господарка кабінету наголосила на останній фразі. – Не часто така честь.

– Це честь, коли дзвонить начальник міліції?

– То я так спробувала пожартувати. Здебільшого начальству вистачає папірців із висновками. Проте отримала особисте «добро» поговорити з вами.

– У моїй присутності, – нагадав Христенко.

– Куди ж без тебе.

Сова зітхнула, та Лора вловила: це гра. Насправді експерт зі слідчим у рівних, нормальних стосунках. Перевірено на власному досвіді – конфлікт між оперативниками, слідаками й криміналістами перетворює роботу на аналог Дантового пекла. Бо висновки потрібні всім, бажано – швидко, бажано – повні, детальні. Без них жодна, навіть найпростіша справа скоро рухатися не може. А неможливість звітувати про результат тоді, коли того вимагає начальство, ставить у кармі сищика величезний жирний «мінус».

– Багато часу не заберу, – не чекаючи запрошення, Лора сіла по другий бік столу.

Експертка займала невеличкий кабінет у напівпідвалі. Ремонт тут просився вже років тридцять. Стіни оздоблювали колись білі, тепер – сіруваті кахлі радянського зразка, невеличкі квадратики. Їх тулили абияк, адже майстри працювали в казенному приміщенні. Із сучасного тут стояв стаціонарний комп’ютер із широким пласким монітором, за яким на краєчку столу примостився лазерний принтер. Решта начиння, зокрема громіздка біла засклена медична шафа, заповнена пробірками, слоїками й колбами, сприймалася навмисною реконструкцією, що мала на меті зупинити час. Підсилював враження стаціонарний телефонний апарат.

– У мене тут мережа погано ловить, – Сова перехопила Лорин погляд. – Але, чесне слово, такий апарат краще працює. Узагалі краще.

– Нехай, – Лора знизала плечима, не знаючи, як реагувати і чи треба. – Катерино…

– Павлівна. Та краще без по батькові.

– Як скажете, – Лора всміхнулася. – Сама не люблю такого офіціозу. Отже, Катерино, мене цікавлять обставини смерті Ігоря Ярового.

Сова перезирнулася з Христенком.

– Мене попередили. Конкретніше можете?

– Куди конкретніше. Як і від чого він помер. Учора я ще вечеряла з ним. Тільки познайомились. Молодий, здоровий. Хіба не знаю про якусь хворобу. Серце, наприклад…

Експертка підсунула до себе прозорий файл із кількома роздрукованими аркушами всередині.

– Тут копії висновків. Зазвичай сторонні не мають права. Але ваш випадок особливий. Є дозвіл надати вам це для ознайомлення. Звісно, поширювати не маєте права.

– Можу розписку написати.

– Чесного слова досить, – озвався Христенко. – Добре, Ларисо Василівно, ми тут свої люди. Усі всім довіряють.

– Дякую, – Лора взяла папери. – Я почитаю. Та, якщо можна, своїми словами. У загальних рисах.

Сова зняла окуляри. Заплющила очі, ніби даючи їм перепочинок. Протерла скельця серветкою, вдягнула назад, розклепивши заразом повіки.

– Обличчя мерця перекосило, – повела неквапом. – Там, між папірцями, додане фото. На принтері роздруковане, не оригінал. Усе зрозумієте. Природа подібної передсмертної гримаси – сильний спазм. Різкий біль, шок, судома. Нещасний хоче закричати, та йому забиває подих. Так буває, наприклад, від сильного переляку.

– Розтин що показав?

– Раптова зупинка серця, маєте рацію. Причину ще не з’ясувала.

– Ви робили розтин?

– Звичайно, – Сова поправила окуляри. – Незадовго до смерті Яровий їв піцу…