Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович

– Я теж не знаю, – зізналася Лора. – П’ять годин у камері. Він сам себе покарав.

– Хай там як, людина має право випити після роботи, – гмикнув шеф. – Він дав привід затримати себе. Але для нас зараз так навіть краще.

– Краще? – брови Лори стрибнули вгору від подиву.

– Здається, зі слідчим ти порушив обітницю мовчання. – Гайдук не приховував іронії. – Ти ж напевне казав, Бодю, де був учора між десятою та одинадцятою. Геть сором, ага?

– Угу, – вичавив із себе Сокіл. – Говорив. Не слухали.

– Бач, Лоро, – палець Гайдука багатозначно націлився на будівлю поліцейської управи. – Усе на нашу користь. По нього прийшли, бо встигли прокачати вас обох. Ти на роль убивці не тягнеш. Сокіл більше підходить. Чує моє серце: його мали загребти й закрити незалежно ні від чого. Відео з готелю додало підстав, стало знахідкою. Тому Христенко не квапився перевіряти алібі.

– Рано чи пізно перевірив би.

– Звісно, – легко погодився з нею шеф. – Але сенс у тому, аби маринувати явно невинуватого так довго, як вийде, як дозволить пристойність.

– Усе одно не розумію, – призналася Лора.

– Забирайте машину, їдьте кудись поїсти. Наш порятований, напевне, зголоднів. Я навідаюся до однієї людини, яка прояснить ситуацію. Навіть якщо не захоче – буде змушена. Чекайте на мене. З’ясую, коли їдемо звідси. І що взагалі робитимемо далі. До речі, – він знову показав на будівлю управи. – Тут колись були царські стайні. Коней тримали. Хтось із вас знає про це?

У відповідь Лора й Сокіл дружно, синхронно похитали головами.

Погляд вовчий.

Хоча зовні Іван Данилюк нагадував не хижого звіра, а кумедного пузатого ведмедика-ласуна з якоїсь реклами натурального меду чи солодощів. Товстим конкурент банку «Омега» не був. Є люди, у яких від народження така будова тіла, і вони не схуднуть, навіть якщо сядуть на найжорсткішу дієту. Гайдук раніше бачив Данилюка хіба на фото чи відео, і тепер, зблизька, відчув неабияку спокусу торкнутися візаві пальцем, тицьнути в круглий животик чи щоку, сказати щось подібне до: «Бу-у-у!»

Очі не дозволяли помилятися.

У невеличкій, без вікон, через те добре вентильованій переговорній кімнаті перед Гайдуком постав бувалий у бувальцях, жорсткий, колючий п’ятдесятирічний бізнесмен. Навіть те, що вдалося дізнатися про минуле Данилюка, не лишало ілюзій. Домовлятися черевань звик лише на своїх умовах. Інакше не вагаючись переступить через живого або мертвого своїми короткими ногами. І навіть не завдасть собі труду прийти якось і плюнути на могилу чергового знищеного ворога.

Ще чого, заслужити таку честь треба.

– Ваша дівчинка зубки розкришила об нас, – Данилюк басив, тож голос сам по собі звучав густо, не треба навмисне підносити. – Старший товариш пригнав на підмогу. Може, ну його? Хай відразу твоє начальство їде. Я тут трошки подумав і вирішив вести справи з першими особами. Зовсім уже маєте нас, провінціалів, за фук.

– Не зрозумів. – Гайдук поки що принципово не опускався до фамільярності, хоча зсередини вже перло.

– Присилаєте дівчисько якесь. – Данилюк махнув короткою рукою. – Бабу на переговори підписали. Ще раз повторити чи ясно?

– Тепер ясно, – кивнув Гайдук. – Ну, самі напросилися. Доведеться мати справу зі мною.

– Не хочу.

– На вашому місці, пане Данилюку, я б так щоки не надував. Я ж із миром приїхав. Війну ви розв’язали.

– Ой, вашим би все воювати. Є бізнес, є інтереси, є конфлікти. Чого ти приперся, стартуєш без сигналу, про якусь війну…

– Момент, – Гайдук зупинив потік свідомості жестом. – Дотепер так і було. Наша консультантка приїхала до вашого юриста на цивілізовані переговори. Війну оголосили ви. Сьогодні зранку. Коли нацькували слухняну поліцію на нашу людину, не маючи на те жодних підстав. Скажу більше: ви знали, що історія тухла. Довго Богдан Соколовський не просидів би. Доба – максимум. Христенко так само це розумів. Для чого було все починати? А просто так. Показати, хто тут головний. Помітити територію. По беспределу, як робили у роки вашої молодості. Для вас існують лише ті закони, які ви готові визнати. Завтра заявите в поліцію, що я рік тому зґвалтував тут, у Чернігові, неповнолітню – і мене почнуть смикати. Брехня, всі задіяні у виставі знатимуть. Та проте закрутиться машина, сіятиметься хаос, паніка, у наші ряди вкинеться заразний мікроб гармидеру.

– У вас усі так кучеряво балакають?

– Я можу й простіше сказати. Суті не міняє. Тільки цього разу, пане Данилюку, ти проколовся. – Гайдукові набридло зберігати пристойність та вдавати джентльмена, легко сів на зручну опонентові хвилю. – Твоя компанія «Люк» проводить Христенка та подібних до нього через офіційну, білу відомість чи гроші за… гм… консультації їм передають у конвертах? Уявляю собі шпигунські ігри десь у громадському сортирі. Гонорари передаються з кабінки в кабінку. Або конверти ліпляться скотчем під пісуарами…

– Що ти мелеш!

– Хочу зрозуміти, як ти покараєш слідчого Христенка за недбало виконану роботу, – Гайдук відступив до стіни, сперся на неї плечем, остаточно перекреслюючи офіційний формат розмови. – Можливо, ні, не можливо – напевне в розпорядженні компанії «Люк» є група бійців. Їхній старший виділить трьох зовсім безголових, і вони не побояться відмастити мента навіть у його власному дворі. Хуліганський напад, зламана рука, буває, часи неспокійні. Але все ж краще вдарити його гривнею. Та де, яка гривня – доларом! За те, що Христенко вже витворив, ти б мав зняти з нього не лише належний гонорар. Аби надалі думав краще, вистав йому штраф. Хай несе в зубах заначену раніше доларову готівку. Вчити таких треба, не давати спуску.

– Ти особа неофіційна, – процідив Данилюк. – Ніщо не заважає мені зараз гукнути охорону. Тебе, такого красивого, виведуть звідси при всьому офісі й викинуть у найближчу калюжу.

– Може, дослухаєш? – Гайдук повів далі, не чекаючи відповіді, й у такі моменти зазвичай пишався собою. – Я перед тобою мав коротку розмову з Христенком. Того викликав на пістон начальник поліції Заруба. Знаю не всі таємниці слідства, але досить для того, аби скласти картину з окремих уривків. Отже, ти від самого ранку видзвонював Ярового. Десять пропущених дзвінків, абонент у нього в телефоні підписаний як «Люк». Ти нервував. З чого припускаю – вчора після розмови з нашою представницею Яровий поїхав до тебе. Може, навіть сюди, в цей бункер, – він коротко посміхнувся. – Крім тебе, Ярового зранку видзвонювали з його офісу і моя колега Лариса Кочубей. Далі, вже зі слів Христенка, ти відправив людей до юриста додому. Без електронного ключа зайти в під’їзд неможливо. На дзвінки через домофон реакції нуль. Нарешті твої посланці дочекалися, коли хтось із сусідів вийде, зайшли, дзвонили вже в квартиру. На свій страх та ризик, хоч і з твого благословення, зламали замок. Побачили тіло на підлозі. Щось не так?

– Це не злочин. Як знайшли тіло – набрали мене. Я звелів негайно викликати поліцію. А в слідчого є моє письмове пояснення, як і пояснення моїх підлеглих.

– Ніхто не звинуватить тебе і твоїх людей в незаконних діях, – погодився Гайдук. – Тут інше. Маленький, дуже тонкий нюанс. Не всякий мертвий вважається вбитим. Але мою людину затримали за підозрою саме в убивстві. Христенко мав би пояснити, що труп не кримінальний. Він цим не заморочився. Ти, – Гайдук відліпився від стіни, націлив на Данилюка вказівний палець, – саме ти навів поліцію на Соколовського. Міг би на його колегу, який приїхав для перемовин і зустрічався з Яровим. Аби то був мужчина. Звинувачувати Ларису ти не ризикнув. Простіше пробити по своїх каналах обох, дізнатися, що Богдан Соколовський – фронтовик, і атакувати його. Знайдене в готелі відео додало вам бонусів. Та навіть якби Богдан нікуди з номера не виходив, ти б усе одно грав свою гру.

– Я викличу охорону.

– Не викличеш, – легко заперечив Гайдук. – Це як погрожувати ударом по пиці. Або б’ють відразу – або лякають сто разів. Тут курити можна?