Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович
Хай напрасовані костюми й сорочки шефа стануть для неї єдиним питанням без належної відповіді.
До образу додавалося старанно вкладене волосся, як казав сам Гайдук, чорно-біле, мов людське життя. Половина голови справді рано посивіла. Вкупі з чепурним одягом, гладенько поголеним підборіддям та незмінним парфумом зачіска довершувала образ серйозного мужчини, який знає, що говорить і робить, звик домінувати, тиснути, продавлювати свої рішення. І взагалі, побачивши його, перше слово, яке спливає – альфа.
Лору не здивувало, коли начальник поліції підвівся, щойно Гайдук переступив поріг його кабінету.
– Вибачте, ми так увірвалися, – тон Гайдука не відбивав жодного каяття.
– Та ради Бога! Скільки завгодно, такі люди!
Начальник поліції Григорій Заруба теж грав свою гру. Навряд чи він був дуже простим. З власного досвіду Лора знала: такі посади простачкам не віддають. Та й Гайдук не будував на тому розрахунок. Діяв просто: пішов відразу до старшого, ігноруючи начальника карного розшуку, начальника відділу розкриття вбивств, тим більше – слідчого Христенка.
– Звичайні люди, – відмахнувся Гайдук, коротко й міцно тиснучи простягнену руку. – Ми колись були колегами…
– Та ну, Даниле Семеновичу! – нещиро протягнув Заруба. – Знаєте ту приказку про колишніх ментів?
– Їх не буває, – погодився Гайдук. – Так само, як колишніх алкоголіків. Колишніх комуністів. Чи колишньої шляхти. Або колишніх зрадників.
– Про зрадників – ви до чого? – тепер голос господаря кабінету звучав підозріливо.
– Не шукайте подвійних смислів там, де їх нема, – Гайдук ігнорував жест, який припрошував гостей сісти. – Лариса Кочубей, моя колега.
Заруба трохи подумав, чи треба вітатися з жінкою за руку, все ж простягнув. Лора легенько й ввічливо стиснула його жорстку правицю. За прикладом шефа вирішила стояти, тож господар кабінету сам лишився на ногах.
– Не хочу забирати багато вашого часу. Тим паче що ми справді ввірвалися. – Гайдукові добре вдавалося грати роль світського пана. – Сьогодні вранці за підозрою в убивстві затримано ще одного мого колегу, – він навмисне уникав слова підлеглий. – Богдана Соколовського.
– Знаю, – Заруба не розвивав тему. – Не зовсім у курсі справи. Тобто не знаю подробиць. Мені доповіли в загальних рисах.
– Ми знаємо ще менше, ніж ви. Це нормально, таємниці слідства, сторонні особи, цікаві носи пхають, де не треба. Усе заважає нормальній роботі, сам проходив через подібне сто разів. Але ще більше заважає нормальній роботі неправильний напрямок, узятий слідством від самого початку.
– Я розумію, для чого ви тут, – мовив Заруба. – Ми свої, Даниле Семеновичу. Давайте прямо. Примчали витягати підлеглого, так?
– Витягатиме, як ви зараз висловились, адвокат, – парирував Гайдук, і Лора принишкла, приготувавшись до невеличкого шоу, адже за час роботи з шефом почала впізнавати цей тон. – Але якщо я підключу адвоката, звільнення Соколовського лише відтягнеться в часі. Зате ви особисто, ваш слідчий Христенко і все ваше міське поліцейське управління позбавитесь бонусів.
– Ви про що зараз? Бонуси якісь…
– Пояснюю, – Гайдук заговорив тоном судді, який читає остаточний, без можливості оскарження вирок. – Зі слів Лариси Василівни, – він легенько торкнувся її плеча, – пан Христенко будує звинувачення передусім на тому, що Богдан Соколовський – учасник бойових дій на Донбасі. Таким чином, «ветеран війни» – вже саме по собі обтяжуюча обставина. Усякого воїна можна й треба підозрювати найперше. В усіх злочинах світу.
– Ви перебільшуєте.
– Ні. Перебільшує Христенко. І повірте, я маю чимало можливостей злити це журналістам. Якщо ми не домовимося, ми підемо звідси. А за годину інформація вже гулятиме соціальними мережами, не кажучи про публікації. І до кінця цього дня неодмінно вийде кілька телевізійних сюжетів у новинах. Ви хочете стихійного мітингу атошників перед управою? Причому, нагадаю, відпустити так званого підозрюваного все одно доведеться. До всього, ваш Христенко отримає на горіхи окремо, персонально. За непрофесійний підхід до справи.
Заруба глянув по черзі на Гайдука та Лору.
Стиснув кулаки.
Нахилився, впираючись ними у поверхню столу.
– Кажіть.
– У Лариси Василівни краще вийде.
Лора виступила наперед.
– Ані я, ані пан Гайдук не маємо повноважень вилучати жодні докази будь-де. Це повинні зробити відповідні органи, маючи на руках належну санкцію, – вона прокашлялася. – Зі слів слідчого Христенка, головним доказом причетності Соколовського до вбивства Ігоря Ярового є відео, взяте з камер спостереження готелю, де ми вчора ночували. Так, близько десятої вечора Соколовський вийшов із готелю й повернувся за годину. Смерть Ярового, знову ж таки, зі слів слідчого, настала саме в згаданий проміжок часу. Що змусило Христенка підозрювати людину, про існування якої до нинішнього ранку він поняття не мав, – окрема розмова. До речі, я не знаю, пояснити мусить сам слідчий. Чи, може, він уже пояснив вам?
– Можете ближче до діла? – буркнув Заруба.
– Ближче нема куди. Мені невідомо, що саме говорив Соколовський на допиті. Напевне, казав, що нікого не вбивав. Хоча він у нас не дуже говіркий. Але я підозрюю: щойно Богданові показали те відео з готелю, він знайшов слова, аби пояснити, де був насправді в той час. Запитання: чому слідчий Христенко досі не перевірив його слова? Інакше Соколовський уже вийшов би на волю.
– Хтось наказав кошмарити Соколовського, – втрутився Гайдук. – Разом із ним – мене. За великим рахунком, банк «Омега», на який я працюю. Цікаво, чи знаєте ви про це, пане Зарубо? Чи ініціативою повністю рулить Христенко, діє на свій страх і ризик? Виконує замовлення, здогадуюсь навіть чиє.
– Здогадуєтесь – кажіть прямо, – відрубав поліцейський.
– Соколовський між десятою та одинадцятою вечора вчора напився в барі «Монах Тук», – сказала Лора. – Місце через дві вулиці від готелю. У залі бару теж стоять камери. Я переконала бармена відшукати потрібне мені відео. – Вона показала свій телефон. – Я не зловживаю соцмережами. Сторінку в Facebook маю, та не веду. Хіба що треба знайти когось по роботі. Зараз месенджер заміняє електронну пошту, листування в ньому оперативніше. Але багато колег активні, виставили фото з недавнього корпоративу. На ньому Соколовський великим планом. Знайшла, показала бармену, він його відразу впізнав.
Лора в останній момент вирішила не говорити Зарубі те, про що сказала Гайдукові, пояснюючи здогад та хід думок. Спершу згадала, як Сокіл зрадів, почувши, що вони лишаються в Чернігові до ранку. Потім відновила в пам’яті швидкий погляд, кинутий Богданом на зачинений готельний бар. Додала сюди вжиту перед сном таблетку, інакше б почула його кроки, номер Сокола був далі, глибше по коридору, повз її двері мусив пройти, килимів на підлозі немає. Хоча не факт, що Лора реагувала б на кроки – мало хто там ходить. Проте грюкання дверей поруч явно вказало б їй на Богдана, і вона неодмінно поцікавилася б, куди той подався проти ночі.
А все дуже просто.
Батько трьох дітей удома не міг собі дозволити отак розслабитися. Не раз і не два скаржився Лорі на тяжку долю. Заробляв добре, що не заважало дружині пиляти чоловіка навіть за ковток пива після напруженого дня. Згадавши це й склавши рівняння, Лора зрозуміла: Сокіл вирішив скористатися нагодою й випити на сон грядущий. Голос, який вона вранці вважала заспаним, насправді був похмільним.
Бармен, якому вона назвалася дружиною Сокола, знайшов копію чеку.
Чотириста грамів віскі, два келихи темного пива, солоні горішки, чипси з беконом.
Він подався шукати найближчий бар, бо готельний заклад уже не працював.
– Якщо відео з готелю – єдиний доказ, вилучіть відео з бару, – мовив Гайдук категоричним тоном. – Наш колега має вийти на волю. З усім іншим дозвольте розібратися нам.
Сокіл усім своїм виглядом випромінював щире каяття.
– Влупити б тобі штраф, – мовив Гайдук, смакуючи кожне слово. – Аби ще знати за що.
