Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович
– Ти вбила мою доньку, – глухо мовив Горностай. – Скажи, що зайда бреше.
Весь цей час Сова тримала в руці окуляри, крутила їх, дивилася в одну точку. Нарешті повернула на ніс, заговорила:
– У червні на Ярового писали заяву в поліцію. Познайомився з жінкою через інтернет. Запросив додому, відразу почав форсувати події. Їй не сподобалося, хотіла припинити побачення. Яровий її побив та намагався зґвалтувати. Нічого не вийшло. Точніше, все для нього скінчилося дуже швидко. Все, що з ним та іншими пов’язано, давно було в полі мого зору. Від потерпілої відкупився, заяву вона забрала. Але так я дізналася, що він знайомиться через інтернет. У нас у місті не так багато сайтів для подібних знайомств. Далі треба щось іще?
– Ні, – Лора підвелася. – Жовнір стежив за іншими, як і за Яровим. Для мене складається все. Лишаю експертку, яка підробляє висновки, на ваш суд.
Сова раптом теж підхопилася, відсунула стілець.
Жінки схрестили погляди.
– Мене змусили підробити висновки один раз. Отже, для них то не злочин. Чому ж злочин – зараз?
– Чому з Моругою ви діяли швидко?
– Ти тут не раз говорила – ми діяли на випередження. Аліса, п’яна в шмаття, призналася: все розповіла тобі. Ти могла вирахувати Ромчика дуже швидко, я таких знаю. Ковбой не мусив уникнути кари за скоєне. Він купив для Ярового живу людину, скільки ще можна пояснювати? Коли ж до вас усіх дійде – Діана була людиною! Людиною! Людиною!
Катерина Сова впала на стілець, сховала лице в долонях.
Лариса Кочубей обвела поглядом кожного з чоловіків по черзі.
– Запис не вівся. Розмова приватна. Всі все почули. Висновки робіть без мене.
Вийшла.
Щільніше причинила за собою двері.
Попросила зеленокосу Аріель не турбувати поважних гостей, доки самі не покличуть.
Залишила гостинний затишний ресторан.
До вулиці Гончої йти звідси довгенько.
Та все ж Лора не шукала таксі й не смикала Гайдука, аби прислав за нею машину. Вирішила неквапом пройтися. Жовтневий день ще трохи зменшився, поволі сутеніло. Вона лише один раз збилася з дороги, повернула не туди. Спитала в перехожих, пішла правильно. Вийшовши до проклятого будинку, зупинилася напроти обмальованого зеленого паркана, так і не наважуючись зайти всередину.
Лорі дуже хотілося зателефонувати Тетяні Помічній, без якої історія не відбулася б. Або, скажемо так, розгорталася б за іншим сценарієм. Кортіло заспокоїти її. Сказати: зусилля не марні, труд не пропав, старий дім не чіпатимуть, відновлять коштом банку. Так правильно й справедливо.
Але ж правди й справедливості тут шукати марно.
Єдине, хоч трохи обнадійливе – споруду повернуть у перелік тих, які охороняються державою та мають статус пам’ятки.
Банк «Омега» втратив до об’єкта інтерес. Надто прикрі події пов’язані з ним. Зайти на цю територію – вляпатися в репутаційні втрати. Банкірам не треба скандалів, гроші полюбляють тишу. Тут і тепер вони вирішують інші питання. Проклятим будинком уже не переймаються.
Лора ж пам’ятатиме все.
Як довго – не знає.
Почав накрапати дощик, поруч із цим місцем стало зовсім незатишно.
Час їхати в лікарню, Сокола обіцяли виписати й відпустити додому в супроводі дружини.
Вони поїдуть разом.
Київ, 2020 рік
