Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович

Тепер її ніщо не стримувало.

Пішов виклик.

Заспаний голос почула в трубці після третього сигналу.

– Чесне слово, Лоро. Не повіриш – відчувало серце, що ти озвешся отак.

– Гайдуче, по конях. Тебе тут треба, як ніколи. Навіть якщо нам удасться врятувати Морузі життя.

– Поясни. Хоча – не треба, ти знаєш, що кажеш і робиш. Сокіл біля тебе?

– Куди ж без нього.

– Тоді я спокійний. Протримайтеся три години.

– Сюди їхати дві.

– Не вночі.

– Траса порожня.

– Траса погана. Я вже поїхав.

– Ми теж.

Розмова перервалася.

Фари розтинали жовтневу ніч.

Лора час від часу зазирала в телефон. Відповіді досі не було, і ситуація складалася критично. Сама винна, телефон сідав, за клопотами й калейдоскопом подій забула вчасно підзарядити. Також не могла пояснити собі, чому Жовнір повинен прийти до Моруги саме тепер, а не дочекатися кінця дня.

Навігатор вивів на околицю, але іншу. Протилежну тій, де марно ховався від кари Антон Хитров. Треба було в певному місці звертати з траси, але Сокіл проїхав потрібний поворот. Потім виявилося – металевий жіночий голос узагалі веде не туди, вони заплуталися у невеличкому селищі, тричі роблячи різні кола й тричі вертаючись на одне й те саме місце. Нарешті Богдан здав назад, повернувся на вихідну, задав інший напрям – і тепер їх повели в тому напрямку, з якого вони передчасно зійшли.

Час спливав шалено.

Акумулятор сідав уперто й упевнено.

Знову поворот, трохи вперед. Дорогу закривав шлагбаум – приватна територія.

Мав би закривати: стояв сторч.

– Погано, – процідила Лора. – Ми не встигли.

Сокіл проїхав далі вперед. Фари висмикнули з ночі ковану браму, біля якої валялося щось велике, схоже на лантух. Самі ворота були замкнені. Заскавчали гальма. Лора з Соколом вискочили з машини. Вона перша опинилася біля високого чоловіка в камуфляжній уніформі. Голова липка, довкола голови – теж, але він стогнав.

Живий.

Наручники на заведених назад руках.

Пластикові, такі через інтернет продаються вільно.

Лора розпрямилася, потягнула з кишені телефон. Не стримала лайку – екран блимнув на прощання й згаснув. Ніби хтось посадив батарею саме в цей момент навмисне.

– Бодю, в поліцію дзвони! – вигукнула вона, розвертаючись у той бік, куди побіг Сокіл.

Він маячив далі, біля огорожі.

Поруч із якимось іншим автом.

– Ясно! Бігом!

Рука сіпнула браму – і хвіртка, вмонтована в неї, подалася, прочинилася. Сокіл уже наспів, відсторонив Лору рукою вбік м’яким, але водночас сильним рухом. Правиця вже стискала пістолет, травматичний, та все одно зброя. Богдан ковзнув крізь пройму хвіртки першим. Рухався ривками, мовби перетинав лінію ймовірного вогню на фронті. Йшов швидше за неї, тож пірнув у темряву й розчинився в ній.

Будинок, двоповерховий, як бачила Лора на картинці в інтернеті – максимально наближений до ковбойських помешкань часів Дикого Заходу – теж злився з ніччю. Не світилося жодне вікно.

Підбігши до ґанку, Кочубей скочила через три сходинки на четверту. Не криючись, замолотила в двері спершу кулаками, потім – носаками. Зсередини не чулося жодного живого руху, і Лора закричала на всю міць легень:

– Моруго, відчиняйте! Це Лариса! Відчиняйте вже!

Тепер усередині почулися якісь звуки. Хтось щось пересував. Потім кроки, клацання замків – і на порозі виник господар. Цього разу нічого питомо ковбойського: джинси й картату сорочку може носити й носить хто завгодно. Очі звикли до темряви, і Лора побачила на босих ногах Моруги гумові домашні капці.

Найпростіші.

І аж потім – кольт у руці, яка висіла вздовж тулуба.

– Я прочитав попередження, – сказав Едвін відразу. – Спершу не повірив, хотів видалити. Перед тим написати вам щось різке. Потім почалося.

– Зайдемо.

– Так-так, – Моруга ступив назад, пропускаючи. – Я світло вирубав усюди. Про всяк випадок.

– Чекайте, тут іще десь мій напарник. Гайда, – Лора торкнулася озброєної руки.

– Знаєте… Ви краще самі. Я прикрию.

– Кого від кого? А, ясно все з вами… Дайте.

Едвін коливався менше хвилини – простягнув їй кольт.

Навіть вклав у руку, взявши її правицю своєю вільною лівою. Лора давно не вправлялася в стрільбі. За штатним розкладом та родом діяльності зброя їй належала. Навіть мала дозвіл, проте воліла тримати виданий Гайдуком казенний пістолет у робочому сейфі. З кольтом узагалі ніколи не мала справу. Через те здивувалася сама собі, коли, не питаючи нічого, розібралася, як зняти запобіжник та загнати патрон у патронник.

Моруга зустрічав небезпеку зі зброєю, поставленою на запобіжну кнопку.

– Для чого вимкнули світло?

– Ховаються в темряві.

Пояснення здивувало. Але, так само на подив, мало свою логіку.

– Де він?

– Хто? А-а-а! Ходив десь навколо будинку. Я навіть не знаю, як виглядає. І чи він сам.

– А ви – самі?

– У домі – так. Був охоронець, я найняв… – Моруга трошки подумав, нарешті дібрав потрібні слова. – Вчора. Тобто позавчора. Ну, коли Хитрова… Чи він сам себе… Чи…

– Сама себе вбила Аліса, – відрізала Лора, не стрималася. – Ваша шкільна любов. З якою її тато, а ваш без малого тесть змусив вас розстатися.

– Та-ак, – вона не чекала, що Моруга раптом схопить її за лікоть, стисне лещатами. – Що ви ще знаєте?

– Все, – Лора вивільнилася різким рухом. – І не бачу, аби новина про її смерть вас вразила.

– Не бачите, бо темно.

– Зате чути добре! – вона відступила. – Пізніше поговоримо. Дзвоніть у поліцію. Краще – напряму вашим друзям. Хай уже шлють кавалерію. Дивно, чому досі не викликали. Ви ж прочитали мого листа.

– Не повірив. Бо він ваш, – Едвін наголосив на останньому слові. – Поки міркував, усе закрутилося. Не встиг. Збирався, а тут ви.

І знову Лора отримала приклад, як діє алогізм логіки.

– Дзвоніть, – повторила вона.

Вийшла на ґанок, утративши до Моруги всякий інтерес.

Мають у запасі хвилин двадцять, поки поліція домчить. Досить, аби Жовнір усе зрозумів та накивав п’ятами. Зате напевне десь залишив сліди, котрі допоможуть встановити особу. Далі хай займаються ті, кому належить.

– Бодю!

Гукнула, не криючись. Навпаки – бажаючи, аби Роман почув. Зрозумів – вона тут не сама, проти нього кілька людей. Нехай би вже чкурнув, бажано – з Чернігова, чимдалі. Вона, колишня поліцейська й чинна вдова, не могла собі дозволити симпатій до того, хто готує вбивство. Але – вкотре логічна пастка, – не співчувала жертвам. Не поважала того, кого нині врятувала. І розуміла злочинця.

Навіть ставила себе на місце Жовніра.

– Богдане! – крикнула знову.

Відповіді не почула, чому не здивувалася. Хоча цей великий мовчазний міг би бодай видати якийсь звук навзаєм. Прикинувши, куди пішов Сокіл, вона рушила в тому ж напрямку, тримаючи кольт напереваги й налаштовуючи себе на готовність стріляти. У землю, вгору, все одно – огризнутися, показати зуби важливіше.

Відразу за рогом наткнулася на тіло.

Зойкнула, стрибнула вбік, для чогось гаркнула на всю силу легень:

– Назад! Не підходь! Назад!

Палець сам надавив на спуск.

Бахнуло – добре, що встигла відвести руку вбік, могла б влучити в Богдана.

Лора завмерла.

Стояла стовпом недовго – почала повільно обертатися навколо себе, тримаючи кольт у витягнутій правиці. Їй здавалося, що осіння темрява ворушиться довкола, насувається щільно, густо, поглинає водночас та звідусіль.

– Ед! Моруга! – заволала з погано приборканим відчаєм. – Сюди! Бігом сюди!

– Що там?! – долинуло від ганку.

– Та бігом же!

За мить поруч важко захекали. Едвін, як був, у капцях на босу ногу, джинсах і сорочці, наспів, стискаючи щось замашне. Зблизька Лора роздивилася камінну кочергу, показала на тіло, відчаю вже не приховувала:

– Тягніть! У дім! Швидко, я прикрию!

Моруга миттю оцінив ситуацію, пожбурив кочергу геть. Нахилився над Соколом, покректав, розвертаючи горілиць та беручи під руки. Богдан застогнав, спробував підвестися сам, та завалився, тягнучи за собою Едвіна. Ковбой коротко й люто матюкнувся, перехопив пораненого зручніше й поволік, задкуючи до ганку. Сокіл усе одно намагався допомогти, перебираючи ногами.