Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович

– Навіть знаю де, – кинула Лора, знову всміхнувшись. – Якщо допоможе, назву місце. Боюся хіба, що кухаря звинуватять в отруєнні.

– Ви зараз серйозно? – подив Катерини прозвучав щиро.

– Після, гм, певних подій всяке може статися.

Лора подарувала Христенку багатозначний погляд.

– А давайте не будемо! – образився слідчий так само щиро.

– Справді, не будемо, – включилася Сова. – Немає підстав для фантазій. В організмі покійного жодних отруйних речовин, медичних препаратів. Пив віскі, це останнє, що вжив за життя. І то, не надто багато.

– Сам?

– Чи сам пив? – перепитала Катерина. – Склянка на журнальному столику в залі одна. На ній – його відбитки пальців. Те саме на початій пляшці. Взагалі присутність когось чужого в помешканні не помічена. Знову ж таки, відбитків другої особи не виявлено ніде. Замок ламали, тому не готова сказати, чи мало місце стороннє втручання до того.

– Чи проникав хтось у квартиру шляхом зламу, – вставив Христенко протокольну, казенну фразу.

– Це я зрозуміла, – Лора відбила пальцями по поверхні столу легкий дріб. – А дзеркало?

– Що – дзеркало? – перепитала Сова.

– Я чула, дзеркало у ванній кімнаті, де знайшли тіло, було розбите.

– Ну, було, – підтвердила Катерина. – Але ж воно могло тріснути й раніше.

– Саме?

– Жодна експертиза цього вам не скаже. Хіба на краях тріщини знайдуться частки крові або шкіри. Тобто людина розгатила своє зображення кулаком. У такому разі рука мала б бути пошкоджена. З рукою Ярового все в порядку. З обома. Лобом він так само в люстро не молотив. Якщо б кинув якимось предметом – той валявся би поруч із тілом.

Лора, слухаючи її, впорядкувала думки.

– Як у такому разі пояснити розбите дзеркало?

– Не думаю, що це треба якось пояснювати, – мовив Христенко.

– Згодна, – підтвердила Катерина Сова. – Тріщина на склі точно не стала причиною передчасної смерті молодого чоловіка. Схиляюся до висновку: Ярового ніхто не вбивав.

– Але він помер, – вперто повторила Лора.

– Факт, який ніхто не ризикне заперечити.

Експертка знову поправила окуляри.

Більше Лору Кочубей тут нічого не тримало.

Питань море – та відповідь навряд чи в цьому кабінеті.

Телефон запищав, щойно Лора вийшла з напівпідвалу.

Вона з’явилася в мережі, побачила – Гайдук тричі безуспішно намагався їй додзвонитися. Крокуючи до машини, спробувала набрати шефа на ходу. Три дзвінки з коротким інтервалом означали: щось справді термінове. Але трубка писнула вчетверте, Гайдук переслав їй щось у повідомленні.

Аби зловити мережу, Лора зупинилася, ввімкнула інтернет.

Боковим зором зачепила Сокола – з її появою той поспіхом вибрався з салону, чого за Богданом майже не водилося. Зазвичай чекав, оживав лише тоді, коли був потрібен, отримував щодо цього інструкції, сам бачив небезпеку й спішив на допомогу. Зараз кругом тихо, спокійно, звично для жовтневого вечора – за турботами день збіг непомітно.

Що стривожило Сокола, вона зрозуміла дуже скоро, за кілька хвилин.

Кинуте Гайдуком посилання відкривалося повільно, інтернет на вулиці працював не так жваво. Та Богдан уже наблизився, мовчки розвернув до Лори дисплей свого телефона. Зараз у обох висіла сторінка одного інтернет-видання. Заголовок публікації кричав:

У Чернігові відомого юриста вбило давнє прокляття

Лора глянула на Сокола. Перевела погляд на заголовок, не вчитуючись у текст під ним – і знову збентежено й запитально подивилася на Богдана. Той постукав зігнутим пальцем по екрану. Потім – покрутив ним біля скроні.

Мовчазний діалог перервав дзвінок.

– Я вже бачила, – сказала Лора в трубку, перевела подих. – Експерт готує висновок, що смерть Ярового ненасильницька.

– Причина? – коротко запитав на тому боці Гайдук.

– Поки не знаю. Думаю, вони самі не визначилися. Зате справу напевне закриють.

– Після такої сенсації?

– Гайдуче, тільки в серіалах типу «Секретні матеріали» подібна містика є підставою для початку розслідування. І то не поліцейського. Там придумали спецвідділ у ФБР.

– Ми придумаємо свій.

– Ти про що зараз?

– Катайте назад у «Мілано». Нас тут раптом полюбили, особливо мене. Тут справді затишно як для штаб-квартири.

– Гайдук…

– Лоро, ви залишаєтесь. На вечерю на спецзамовлення роблять реберця, хоч їх немає в меню. Кажу ж, ми їм подобаємося. Висувайтеся на базу, подробиці на місці.

Сокіл розвів руками.

Він знав, зрозуміла Лора. Він уже все знав.

Після тридцяти, на четвертому десятку відмірених життям років, Лариса Кочубей нарешті дізналася про себе чимало нового.

Наприклад, що за своїм психотипом справді домосідка. Хай би як ненормально, дивно це не виглядало, особливо – в часи безвізу, коли широкий світ відкривався всім охочим без перешкод. Але Лору не тягнуло в далекі мандри, навіть якби чоловік запропонував кинути до її ніг Париж під час весільної подорожі. Подорожі як такої не було, саме слово подорож і гармидер, котрий тягнули за собою збори, виштовхувало з зони комфорту.

Або – пори року. Виявляється, вона не мала улюбленої. Мерзла взимку, чаділа від спеки влітку. Восени й навесні не вилазила з застуд, легко підхоплювала нежить, соромилася шмарклів, коли постійно треба сякатися на людях. Колись чоловік пожартував: Лорі треба спеціальне помешкання зі штучним кліматом, який буде підібраний індивідуально. Це не виглядає фантастикою, сказала тоді вона. Подібні мікроклімати – привілей не лише мільйонерів. Десь їх створюють із лікувальною метою, читала про таку практику.

Ще вона ніколи-ніколи-ніколи не сяде за кермо. Хай із часом лишиться не тільки єдиною жінкою, а єдиною дорослою людиною на планеті, котра не опанувала автомобіль. Чоловік якось умовив спробувати. Досі згадує відчуття непозбувного жаху, а ще – як трусилися потім руки.

І кладовища.

На чоловіковому похованні трималася, дивуючись сама собі. Пережила похорон Ярослава, мовби все відбувалося не з нею. До того ще в школі, підлітком, доводилося проводжати в останню путь бабусь із дідусями, мамину двоюрідну сестру, яка свічкою згоріла від раку, сусідського хлопчика, збитого машиною. Уже працюючи слідчою, відвідувала морг, коли треба було особисто оглянути черговий труп. Тож кидаючи жмені землі на кришку чоловікової труни, не мліла й не рюмсала. Списувала це на звичку, набуту за кілька років у відділі особливо тяжких злочинів.

Але на дев’ятий день, коли традиції вимагали навідати небіжчиків та пом’янути їх, Лору просто з цвинтаря повезли в найближче відділення «швидкої допомоги».

Потому їй було неабияк соромно, що уникала кладовища, через що розсварилася зі свекром та свекрухою. Призналася в гріху лише Гайдукові, і то випадково, якось так само собою, у якійсь розмові. Той запропонував варіант: навідувати чоловікову могилу разом, і не часто, лише в поминальні дні та в день його народження. Так збережеться пристойність у очах чоловікових батьків, а він завжди підстрахує, забере Лору за першим її сигналом. А взагалі, сказав тоді Гайдук, усі, кого ми любили й втратили, щодня згадуються в нашій пам’яті добрими словами. Для того, аби пам’ятати, провідувати могили не обов’язково.

Лариса Кочубей відтоді, як овдовіла, обходила цвинтарі взагалі. Навіть у сонячні дні вони навіювали на неї тугу, вганяли в депресію. Вибивали з робочого ритму й життєвої колії.

На похорон Ігоря Ярового вона змусила себе піти.

Тільки там мала шанс побачити тих, хто напевне знав покійного близько. Крім неї й Сокола, який завбачливо тримався поруч із готовністю вивести, щойно запаморочиться голова, сюди навряд чи прийдуть зовсім чужі. Лорі хотілося знати, що являв собою Ігор Яровий, котрий справив на неї не найкраще враження. Та напевне мав як не друзів, то добрих приятелів. Здатних розказати про нього більше й різного.

Її цікавили вороги.

Ті, хто міг бажати Яровому смерті.