Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович

– Не жени хвилю! – кинула вона в своєму стилі.

– Було, – втрутився Антон. – Гоша запізнився, як завжди. Ти бовкнула: мовляв, запізнишся на власний похорон.

– Сьогодні ми його поховали, – тихо додала Аліса.

– І нині нас знову хтось зібрав. Щоправда, в іншому місці. Підозрюю, послання однакове для всіх. Дев’ятнадцята нуль-нуль біля восьмої гармати. Так?

– Так, – трійця, не змовляючись, відповіла недружним хором.

– Лиш тепер нас на одного менше. Алісо, ти, напевне, наводила довідки через контакти в прокуратурі. Не кажи, що ні, не кради в усіх час.

– Було, – вона підтвердила кивком.

– Я теж телефонував кільком людям. Привід безпечний. Помер однокласник, давно не бачились, життя розвело, що ж там сталося. Труп, кажуть, не кримінальний. Причина смерті – зупинка серця. Є?

– Саме так, – Аліса знову кивнула.

– Також дзвонив знайомим лікарям, – вів далі Едвін. – Або наш успішний юрист Ігор Яровий лікував серце таємно, за межами рідного міста… Люди з можливостями можуть собі дозволити добре лікуватися в Чернігові, тому й припускаю таємність… Або проблем із серцем він не мав.

Поки він говорив, Єва закурила, навіть не думаючи жбурляти цигарки кривдниці в лице.

– Для чого ховатися? Не венерична хвороба, не соромно, – сказала Єва.

– І я про це, – погодився Едвін. – Мої джерела, як і Алісині, підтверджують саме природну смерть. Раптово помирає тридцятирічний чоловік, який ні на що серйозне не хворів. Розквіт сил, бізнесу, кар’єри. Як тут не згадаєш казочку про проклятий будинок, яку, до речі, активно почали згадувати від квітня цього року. Нею якась місцева божевільна активістка лякала потенційних забудовників. Мовляв, не треба ламати пам’ятку історії. Лихі наміри розбудять старовинне прокляття тощо.

– Фільм жахів, – буркнув Антон.

– Комедія, – поправив Едвін. – Виглядало комедією. Аж поки один із тих, хто недавно побував у будинку, не помер потому за не з’ясованих до кінця обставин. Нас сьогодні скликали знову, аби ми поговорили про це.

– Хто почав розмову – той і скликав, – Єва показала на Едвіна кінчиком тліючої цигарки. – Ми тут довбемося, шукаємо мотив…

– А може, більше знає той, хто натякнув Яровому на похорон? – скрадливо, але з погрозою запитала в неї Аліса.

– А раптом більше за інших знає хтось, від кого ми вже не раз чули про якусь розплату за гріхи? – Антон ступив півкроку в Алісин бік. – Слухайте, я здогадався! До мене дійшло! Євко, дійшло до мене!

– Що до тебе дійшло? – запитала та.

– Контакти. Ед зараз нагадав про її зв’язки в прокуратурі. Де прокуратура, там і поліція. Вирахувати мій новий телефон, зробити нашій красуні послугу. Ще й доньці прокурора…

– Ну казала ж я – ти не дурний! – Єва знову кинула недопалок під гарматне дуло. – Твої штучки, Горностаїхо! Твої! Ми всі тобі заважаємо! Раніше теж, але зараз щось у тебе сталося! Нас тобі треба зачистити, залякати, повбивати навіть! Ми ж свідки!

– Спільники! – вигукнула Аліса дзвінко. – Все зробили разом! Свідок – це той, хто стоїть і дивиться! Себе згадай! Дивилася? Няв-няв-няв!

Кров укотре за вечір прилинула Єві Бортниковій до лиця.

– Ідіть ви лісом, – процідила крізь зуби, адресуючи слова всім трьом. – Більше не поведуся на жодні повідомлення. Дурню вчинила, коли на кладовище попхалася. Номер на зло тобі, Аліско, не мінятиму. Роби що хочеш. Лякай ось їх, – по черзі показала на чоловіків. – Хочете зовсім правду? Бачила я вас у гробах! Отак! Нате!

Витягнула руку, склала фігуру з середнього пальця.

Розправила плечі, випнула груди.

Пішла вздовж гармат, не обертаючись.

Ніхто не намагався її зупинити.

Ліхтарі знову не світили.

Єва мешкала на Котах[8], після невдалого одруження й скандального розлучення сама захотіла перебратися сюди на околицю, у старий бабусин будинок. До того мала двокімнатну квартиру, та з колишнім вирішила її не ділити, адже дім мав хай невеличкі, зате – три кімнати. Натомість спершу налякала його тяганиною з розподілом нерухомості, потім заграла на страху. Висунула умову: хай власним коштом зробить їй каналізацію; газове опалення бабуся за життя якось примудрилася обладнати. Колишній покректав, та не мав вибору й виходу – Єва отримала водогін, бойлер, душ і туалет у помешканні.

Більше для затишного існування нічого не прагнула.

Поки що.

Хіба освітлених вулиць. Її та бажано прилеглих. Проте ліхтарі тут згасли незабаром після краху радянської влади. Наступних років двадцять освітленням глибоких околиць переймалися лише їхні мешканці. Потім перед черговими виборами кандидат, котрий ішов від їхнього округу і чийого прізвища Єва не запам’ятала, знайшов спосіб відновити ліхтарі. Згасли вони знову, коли той самий депутат програв, безуспішно пішовши на другу свою каденцію.

Відтоді старші люди намагалися з настанням сутінок далеко від домівок не відходити. Дітей по можливості зустрічали дбайливі батьки. Сама ж Єва від жовтня до квітня, коли темніло раніше, збиралася з базару, де працювала на точці, ще завидна – так домовилася з хазяїном. Він спершу комизився, та потім здався. Адже за гроші, які платив Єві Бортниковій, не скоро зміг би знайти нову працівницю.

Не те щоб Єва боялася темряви. Просто відчувала себе не дуже затишно. Особливо – коли хляпає, як ось тепер. Асфальту в глибині Котів не поклали навіть за радянської влади.

Дощі й сльота змушували тамтешніх мешканців пересуватися обережно, і люди не раз і не два брьохалися в грязюці. Удень приємного мало, а коли темно – тим паче.

Годинник показував майже дев’яту вечора, коли Єва нарешті вийшла на потрібній зупинці. О цій порі людей довкола не було. Де-не-де перегукувалися собаки, вони жили майже на кожному приватному подвір’ї. Єва обходилася без домашніх тварин. Зате сусіди з обох боків тримали величезних злих псів, яких вона стереглася: навіть попри те, що вважалася своєю, чотириногі вартові постійно зустрічали її гавкотом.

А бувало, стрибали передніми лапами на паркани.

Поправивши шапку й піднявши комір куртки, Єва занурилася в переплетіння немощених вуличок, що перерізали й зв’язували приватний сектор міської околиці, а фактично – села. Бо навіть за чотири десятки років відтоді, як Коти стали частиною Чернігова, жодних видимих ознак міста тут не проявлялося. Єві з деяких пір почало це подобатися. Щоденний базарний гармидер тиснув на голову, лікувався лише тутешньою тишею.

Зараз Єва йшла з думкою: звична, знайома, рідна обстановка змусить забути і про похорон, і про недавню, зовсім не потрібну, не бажану для неї зустріч. Ступаючи так, аби не послизнутися на м’якому ґрунті, вона з кожним наступним кроком усе більше переконувала себе: без Аліси Горностай тут не обійшлося. Підла натура, підступна й самозакохана. Єва ще в школі розуміла, яка її подруга. Та проте не могла відмовити собі бути при Алісі, першій шкільній красуні, тією, ким був Антон Хитров біля Едвіна Моруги.

Підліткове та юнацьке марнославство.

Кортіло яскравого.

Бути яскравим – чи здаватися таким на чужому тлі.

Єва квапилася додому. Хотіла сісти в старе, продавлене, через те улюблене крісло. Взяти на руки кота. Хай помурчить, коли почухають за вухом. Вона має що випити, і, попри все, є привід. Пом’янути Ігоря Ярового треба, нехай земля йому буде пером, від чого б не вмер.

Потім – зосередитися й поміркувати над Антоновим зауваженням.

Якщо Аліса все закрутила: для чого?

Хтось інший – те саме запитання.

Єва спробує його знайти. Іншого способу захистити себе від подальших кроків невідомого поки жартівника не бачила. Захищатися все одно треба. Дурну казку про якесь старе пробуджене прокляття, що вбило Ярового, з голови викинути не могла, хоч би як старалася.

– Няв-няв!

Спершу подумала – здалося, засіло недоречне Алісчине кривляння. Навіть мотнула головою, женучи звуки геть. Та наступної миті знову долинуло, голосніше, і, здається, грубіше, не жіночим голосом: