Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович

– Няв-няв!

Єва вклякнула посеред неширокої вулиці. Під одягом пробігли зрадницькі пекучі мурашки. Вона покрутила головою, ловлячи вухами, мов радарами, джерело нявчання. Та її знову огорнула тиша.

Нявкав не кіт.

Людина. Навіть не намагалася вдати з себе тварину, імітувати котячі звуки. Єву дражнили. Точно так, як Аліса сьогодні.

І як вона сама – тоді, дванадцять років тому.

У старому різьбленому будинку.

Єва знала свою місцевість. Саме зараз ліворуч маячила давно покинута господарями хата. Двір і все, що довкола, тонуло в заростях. Нявкали звідти, з чагарів, метри зо два від місця, де вона зупинилася. Назад дороги не було, обходити – плутати, ще й дощ посилився. Не падав зливою, але мрячив густіше. Від чого жах мимоволі наростав, став відчутним, простягни руку – торкнешся чогось густого.

– Хто тут? – Єва крикнула так голосно, як змогла. – Якого чорта! Кому робить нема чого!

Відповіді не почула, та й не сподівалася. Але більше не нявчали. Єва нічого при собі не мала, навіть сумочки: не знати чому, не визнавала цього незмінного жіночого атрибуту. Любила одяг із широкими та глибокими кишенями. Улітку, коли спека роздягала, могла ходити з пакетом або дешевою полотняною торбинкою, такі останнім часом роздають на різних святкових чи просто масових заходах. Тепер на ній була мішкувата турецька шкірянка, в одній кишені – цигарки, телефон – у другій. Навіть не припускала, що одного разу доведеться шукати засоби захисту.

Телефон.

Єва видобула недорогий, куплений з рук на базарі смартфон, функцій якого їй вистачало з головою. Навіть повидаляла додатки, котрими не користувалася, бо не вміла й вчитися не хотіла. Батарея розрядилася на дві третини. Ввімкнувши ліхтарик, Єва міцно затиснула телефон у правиці, руку підняла високо над головою, помахала, немов сигналячи, гаркнула:

– Ти, придурку! Вилазь або вали! Копів зараз видзвоню!

Знову жодної реакції. Посвітивши довкруж себе, Єва зачепилася промінчиком за брудний уламок цеглини. Нахилилася, підхопила лівою, підважила. Спершу думала жбурнути туди, звідки нявкало. Враз переграла: все ж єдина зброя, хай така, іншої не знайде. Набравши повні груди вогкого повітря, набичила голову, спершу обережно, та вже після кількох кроків – швидше й швидше, посунула вперед, повз небезпечне місце.

Нічого не сталося.

За нею не гналися, і Єва вже бачила перед собою рятівне роздоріжжя. Таке собі невеличке перехрестя битих сільських вуличок, далі поворот праворуч – ось і вдома. Метрів сто здолати, не більше. Ніколи не думала, що ось так рахуватиме рятівну відстань.

Дісталася перехрестя.

Зупинилася так різко – ледь не втратила рівновагу, дивом втрималася на ногах.

У глибині вулиці, її вулиці, маячила темна постать.

– Ай!

Єва зойкнула, підстрибнула козою, наче наступила босою ногою на слизьку гадюку. Скочила назад, замахнувшись при тому відразу обома руками. Хотіла ще кричати, та раптом утратила голос. Подих перехопило, глевка грудка крику застрягнула десь глибоко в горлі. Єва закашлялася, неначе так можна було викашляти крик. Ноги підігнулися, на мить світ довкола вкрився рябими різнобарвними цятками. Коли ж опанувала себе, перше, що почула, – кроки.

Хтось ішов назустріч.

Єва не відразу второпала – то з протилежного, лівого боку.

Перш ніж змогла нарешті вільно говорити, побачила жінку – навіть у темряві розгледіла жіночі обриси. Та, своєю чергою, так само зупинилася, вздрівши перед собою напівзігнуту особу з розчепіреними руками.

– Ви… У вас усе добре?

– Т-там… – вичавила Єва, показуючи напрямок.

– Хто – там? – у голосі незнайомки чулося щире здивування.

– Мужик… Якийсь мужик…

– Та наче нема нікого.

Жінка говорила спокійно, і, на диво, своїм тоном повернула Єву до нормального стану. Вона навіть засоромилася цеглини в лівиці, відкинула подалі, обтерла долоню об полу куртки. Ступила ближче, обережно витягнула голову, зиркнула за ріг.

Нікого.

– Я вас налякала, – бовкнула Єва.

– Це ще хто кого налякав… Живете десь тут?

– На цій вулиці. Саме на цій. Іду, темно, стовбичить хтось, – про нявчання Єва вирішила промовчати.

– Знаєте, ходімо я вас проведу. Вдвох спокійніше. Хай тільки мужик спробує напасти.

– Якщо не спішите… Якщо не складно…

– Та нікуди не поспішаю. Ходімте.

Поки дійшли до потрібної хвіртки, прикрий дощик ущух.

Щойно нова знайома порівнялася з парканом навпроти, з двору загавкали. Наступної миті дошки здригнулися від сильного поштовху, а над верхнім краєм жінки побачили собачі лапи. Пес нагадував атлета, якому варто підтягнутися – і тулуб підважиться, перекинеться на цей бік. Собака заходився гавкотом, не припиняючи спроб здолати перешкоду. Його голос став сигналом: загавкали відразу з трьох інших боків.

– Здається, без ланцюга, – незнайомка боязко кивнула на неприязну тварину. – Тепер ваша черга мене захищати… До речі, як вас?

– Єва.

– Діана. Можна Діна.

Назвалася жінка дуже спокійно. Так називають свої імена всі люди. Не бояться, не соромляться, не думають, як ім’я прийме новий знайомий і чи взагалі слід зважати на таке. Проте Єва, почувши це ім’я, мимоволі сахнулася, мовби раптом побачила потойбічну потвору. Швидко опанувала себе, ще й зніяковіла. Добре, якщо жінка не звернула увагу на дивну реакцію. Бо ж нічого особливого, страшнішого за оте нявчання з-за кущів у сутінках, не відбулося.

Ім’я з минулого, від якого Єва тікала дванадцять останніх років.

А так…

– Урка на всіх так кидається, – заспокоїла, навіть спробувала приязно всміхнутися. – Не перестрибне. Навіть якщо не за парканом і не на ланцюгу, боятися не треба.

– Урка? – перепитала Діана. – Тварину так кличуть? Хто сидів, хазяїн чи хазяйка?

– Вони його на базарі знайшли. Породистого цуцика якийсь довбень викинув. Потягнув шматок м’яса просто з павільйону. Злодій. Урка, – пояснила Єва, потому гаркнула, перекрикуючи собачий хор: – Наталю! Наташко, заспокой уже свого сторожа!

– Що тобі таке! – почулося у відповідь з-за протилежного паркану.

– Гостей мені твій пес лякає!

– То він так вітається! Собака повинен гавкати!

Хвіртка навпроти прочинилася, з-за неї визирнула тітка в дешевому візерунчастому халаті, накинутому поверх іншого, легшого. Ноги – в гумових чоботях із короткими халявами, чоловіча бейсболка накривала голову.

– Не наводь мені туману, Євко! – сказала сусідка беззлобно, кинула на Діану короткий оцінюючий погляд, стала навпроти свого паркану, показала собаці кулак.

– Ану, цить мені! Люди нормальні тебе бояться! Стидоба такая! Наче пожер уже! Урка – він і є урка! Геть, кажу!

Гнів підтвердила, сильно копнувши паркан носаком. Пес гавкнув у відповідь швидше для порядку, аби не здатися без бою. Але хазяйку послухав. Лапи з краю паркану зникли. Щойно замовк Урка, довколишні собаки так само дружно затихнули.

– Отак із ними треба, – повчально мовила Наталя. – Загуляли, дівчата?

– Дитячий час, – кинула Єва, враз схаменувшись: не знає, котра тепер година.

– Гляди. Чула в тролейбусі, тут десь у нас маніяки гуляють.

– Ми самі маніячки. Побачимо, чиї гулі кращі, – вступила Діана.

– Мене гукайте, як не то, – сусідка реготнула, штовхнула хвіртку, вже в проймі кинула через плече: – І Урку. Він маніяків любить куштувати на зуб.

Нові знайомі знов лишилися на вулиці самі.

– У вас тут справді так небезпечно? – поцікавилася Діна. – З гостей іду собі спокійно…

– То Наташка, не слухайте, – відмахнулася Єва. – Вона вам ще про інопланетян розкаже.

Рука лягла на клямку. Враз завмерла, запитала, маючи надію на негативну відповідь:

– То, може, вас тепер треба провести?

– А назад знову самі? Ні, дякую. Не хвилюйтеся, дам собі раду в разі чого. Хоча, якщо хочете допомогти…

Єва відчула – Діана добирає потрібні слова.

– Звісно, хочу. Викликати таксі? – Годинник на екрані мобільного показував п’ять хвилин по дев’ятій. – У такий час вони ще сюди їздять.