Олена Захарченко - СІМ ВОРІТ
Стала ходити на вокзал – сидіти в залі очікування між циганами і туристами, між бідними жіночками і студентами – і їй там було дуже добре. Люди весь час різні. Люди між собою балакали. Про них можна було складати історії або уявляти, як вони десь там живуть у себе в Бродах, у Стрию чи в Сарнах. Люди були дуже бідними, брудними і смерділи. Стіни в залі, де чекають на електрички, були теж брудними. І лавки брудні і липкі. І в повітрі літала всяка підла інфекція. Але так час минав легше.
Одного вечора, вже десь у середині жовтня, повертаючись із вокзалу додому, втрапила на якийсь концерт на вулиці, на честь якогось свята. Було дуже холодно, і змерзлий самодіяльний співак блеяв у мікрофон: "До друуууузіііів прийдииииии". Біля сцени тинялися Ліда, Ірина і Наталка – дівчата з тої квартири, і якимось дивом Софія опинилася в них на кухні, де пахло цвіллю. Щоб не нудило, Софія пила гарячу каву і гаряче вино, слухала дівчачі розмови про хлопців, про те, хто з ким спав, із ким хто цілувався, і всяке таке.
А потім Ірина пішла спати, а Наталка – кудись у гості… Чи то через ту скляночку вина, чи то через холод… але от так взяла і сказала Ліді:
"А знаєш, я вагітна".
"Ти шо??!! І шо будеш робити? Родити?" – закричала Ліда, зробила такі очиська і встала зі стільця.
Софія розказала свій чудовий план, за участю материного двоюрідного брата.
"Ну ти дивна кобіта, – сказала Ліда, а до того довго мовчала і скоса якось так дивилася на Софію. – Тобі тре' було матері одразу все розказати. Вона б тебе завела – швиденько б зробили аборт, ніхто б нічого і не помітив".
Софія подумала, що мати б її тоді на все життя зненавиділа, як підлу брехуху і брудну розпусницю.
"Це ж не материна проблема".
"А він тебе заміж узяти не може?"
Софія подумала, що просити Артура про таке – самій себе зневажати до смерті.
"Та, я думаю, не треба".
"Ну як хоч, але мені здається, що твій дядько подзвонить твоїм батькам на другий день".
Софія подумала, що вона наперед попросить дуже, щоб не казав, що вона його переконає.
"Ну, тоді я піду від дядька".
"Та він тебе не відпустить".
Софія промовчала.
"Крім того, ти ж маєш на учот стати. Ти знаєш?"
Софія подумала, що Лідка щось вигадує.
"Ти не знаєш? В мене невістка, братова жінка, недавно родила. Треба йти в жіночу консультацію до свого лікаря участкового. Він тобі випише карточку, будеш щодватижні ходити – здавати аналізи і важитись, мірятись. Без цього не можна – родиш якось виродка, не дай Бог, або потім якісь проблеми будуть. Ти ж сама не лікар".
Ліда вчилася в медінституті.
Ліда бачила, що Софія їй не вірить.
"Не хоч – не вір, мені шо? Тільки тебе ж у пологовий не приймуть без обмінної карти. Це така книжечка, і там усе написано – всі твої аналізи за всю вагітність: і з вени, і так – щоб не було анемії, щоб знати, чи ти нічим не хвора, чи нирки в нормі, знаєш, нирки як відмовляють, то що буває? Смерть! І всі узі твої, всі за всю вагітність, щоб знати, чи дитина лежить голівкою, чи ніжками, чи не обвилась пуповина кругом шийки… Без цієї книжечки тебе не пустять! В пологовому ж немовлята родяться, там інфекції бути не повинно – а звідки вони знають, що ти не хвора на СНІД?"
Софія подумала, що вона сама точно не знає, хвора чи ні.
"А всякий там туберкульоз, гепатит, сифіліс! Ти ж із вулиці до них! Пошлють тебе в черговий пологовий, в обсервацію, з бомжами родити!"
Софія подумала, що дні бідної кріпачки Василини, яка таємно від батьків народила дитя, минули давно, а вона й не знала.
"Та я щось придумаю. Скажу, що загубила цю… як її?"
"Та Софіє, не видумуй! Скажи батькам правду. Ну що вони тобі зроблять? Ну можеш у нас пожити пару днів, поки перекричаться".
Софія згадала свого тата – прокурора. І свою аскетично чесну матір, схожу на стару ікону. Від матері Софія приховувала навіть, коли в неї місячні, щоб не турбувати її такою вульгарною річчю.
Згадала і стала дивитися на скатерку, щоб не видно сліз.
"Ну чого ти плачеш? Ну сама подумай! Ти така цікава, Софіє! Ну на крайняк, можеш бабі все розказати – баби знаєш, як онуків люблять? Хай вона матері скаже… "
Софія шкодувала, що завела балачку на цю тему. Тепер Ліда щоразу, як її бачитиме – відводитиме в куток і співчутливо питатиме: ну як?
Вмерти можна!
Софії вже тільки швидше втекти звідти. Ну його все. Ліда провела її аж униз, по сходах, бо тобі треба обережненько, може, тобі таксі викликати? І дивилася, як Софія йде.
Почався дощ, і добре, що йти було недалеко.
Вдома нікого не було – пішли в гості, а на сходах сидів Артур.
"Привіт! – сказав їй. – А я ключ забув… Приїхав із Києва – він там вчиться, – а нікого нема. Можна у вас посидіти?"
"У нас теж нікого нема".
"Та я знаю…"
Зайшли.
Зняли взуття.
"Хочеш чаю?"
Сіли.
"Це в тебе піаніно?"
Піаніно. Я чув, ти грала? Гарно, піаніно – такий звук, знаєш, живий, пружний, не те, що в мене, хоч і колонки класні. Так?
Зовсім темно, світла трохи – від лампи на її столі, біля комп’ютера без інтернету, вона не відповідала, давно вже йому нічого не відповідала, а він питав, питав, різне питав.
У неї пальці тремтіли, але він не помітив.
Вона думала – чого він не говорить того, за чим прийшов?
Вона відкрила кришку піаніно і стала бренькати одним пальцем, і тоді він сказав:
"Я… пам’ятаю, що тоді сталося… того ранку. Я збрехав тобі. Просто… в мене не стало духу… "
А вона мовчала.
Він сказав:
"Ти… вибач".
Вона мовчала, бо думала: "Ну чого він не спитає, чи вона не вагітна, як воно їй було весь цей час жити? Ну чого він не здивується, що вона йому піддалась, що не опиралася? Ну що – йому все це байдуже? І чому він не скаже: "Йди за мене заміж"?
Він мовив:
"Я розумію, що ти думаєш про мене… просто я… "
В неї серце перестало битися – що "я"?
Але він мовчав, не говорив нічого, а як нарешті і сказав, то лише:
"Он моя київська адреса – ти напиши мені листа, добре?"
І лишив, як на сміх, клаптик той, паперовий, паперовий лист, як у минулому столітті! Їх же ніхто вже давно не пише!
Вона на другий день написала йому – про те, що вагітна, дуже сухо, і про те, що його ненавидить.
Потім зрозуміла, що ніколи такого листа не надішле, бо насправді – любить його.
Любила з дитинства – сусід із третього поверху, програміст, у садку гуляє, до нього ходять все такі дивні хлопці – з такими якимись неземними очима. Вона ще в ляльки гралась, а вже чоловіка ляльки Барбі – такого дубового, з пластмасовим волоссям на голові, годного тільки стояти з Барбі поруч, не лялька, а мебля; – а вона його називала Артуром і шила йому одяг, як і ляльці, бо їй його робилося жаль, бо він навіть і не лялька, а меблі для Барбі. Вона розкладала на своєму комп’ютері пасьянс на програміста з третього поверху – якщо зійдеться, то я сьогодні побачу його з вікна. Якщо зійдеться – Артур про мене подумає…
На Високому Замку і дощ, і вітер.
Хай собі буде.
Зуби стукотять, чи то від нервів, чи то від холоду.
Хай собі.
Софія плакала, і губи тремтіли – чи то від сліз, чи од вітру.
Софія – з відчаю – готова була битися головою об землю, притискала руки до грудей і так плакала, аж самій страшно.
Добре, що зараз не було ніяких туристів чи поляків.
Софія зрозуміла, поки йшла сюди, саму себе: вона ж сподівалася на диво всі ці п'ять місяців, сподівалася, що її – таку – побачить Артур, і все зрозуміє, і все виправить. І вона буде щаслива. І все мине, пройде, тільки згадувати і сміятися. Вона вірила в своє щастя – тільки почекай. І чекала. Придумала ту дурну баєчку про дядька. Ну звичайно ж, вона не поїде до нього ніколи! Не наважиться! Це ж ясно.
А він прийшов і питав дурне, і лишив той папірець, як на сміх!
І що далі робити? Як радила Ліда? Чи втікати з дому кудись? Та куди втікати?
І справді – сама ж винна, сама ж дурна. Хіба вона цього від початку не знала?
Тільки як далі жити?
З ним – в одному будинку.
І батьки теж знатимуть усе.
Щодня вона – батьки – він – вона – батьки – він – і ще всі їхні сусіди. І всі все знають. І Ліда питатиме – ну як? І плітки про Софію. І хі-хі про Софію.
Здоровий Глузд запитав:
"Ну що? Догралась? Дожилась, судячи про світ по старих книжках?"
Софія нічого йому не сказала, тільки ще подумала про той дурний лист до Артура – він же лежить на столі, де вона його кинула… ще мати зайде і побачить. Треба додому, треба сховати подалі.
Спускалася з Високого Замку вночі, потемки. Отупіла від сліз, не розуміючи, що робить.
Переступала, сама не бачила – куди, сама не розуміла – куди, як умираюча кішка.
Спустилась аж біля залізничної станції, в Підзамчому. Здивувалася – рейки. Звідки рейки? Пішла по рейках.
Щось світлом засліпило в обличчя, загуло страшно. Вона спинилася, дивлячись уперед. Поїзд? Звідки? Навіщо? "Теж мені, Анна Карєніна, – подумала з відразою до себе. – Знайшлась тут… А…" – і припинила думати назавжди.
