Олена Захарченко - СІМ ВОРІТ
Дівчина одразу втупилась у мене, розглядала, аж трохи рота відкрила.
"Це Олег, – представив мене Труш. – Він студент".
"Садітєсь-садітєсь, – заметушився той, що в лаптях, і простягнув руку. – Очєнь пріятно. Сєрґєй Єсєнін".
Єсенін, значить.
"Антонич, – представся блідий інтелігент, – Богдан-Ігор".
Панянка манірно сказала:
"А я – панянка Лахудра… А чого це ти обзиваєшся москальским іменем? Назвався б Олег, – наголосчила на "о" а не на "е".
Я не бачив особливої різниці.
"Панянка Лахудра – теж людина", – попередив мене Труш.
Я сів біля Єсеніна і понюхав те, що мені налили. Пахло приємно.
"Ізвінітє, ви знаєтє рускій?" – спитав мене Єсенін.
"Знаю".
"Будєтє мнє пєрєвадіть, патаму что у нас с уважаємим ґаспадіном Антоничєм діскусія, а ета Лахудра врєт, еслі пєрєводіт".
Лахудра засміялась.
"А пана Франка немає?"
"Буде ще, почекай. Він казав учора, що зайде ще десь – перед тим, як іти сюди: ви ж розумієте, його всюди чекають… Але не бійтесь – він прийде. Он і пан Юрій уже тут, а пан Юрій ніколи не помиляється і не приходить, коли немає того, хто йому треба", – і Антонич показав на якогось пана, що знімав капелюха при вході. Щось у тому панові було не так – ніби звичайний собі чоловік, трошки старий, середніх років, а щось не так.
"Пан Юрій – шпигун", – пояснив мені Труш.
"Американський?"
"Навряд. Розумієте – пан Юрій ходить тут, зазирає, а потім пише про нас. Він шпигун".
Тут я зрозумів, що в тому панові було не так – його одяг був неновий. Ретро-одяг, який носили на початку минулого століття, але дуже не новий, буцімто довго лежав десь, вицвілий, ветхий одяг.
"Він теж людина?"
"Здається, людина. Але не бійтесь, решта – справжні нелюди".
Нелюди пили, їли цукерки, балакали і сміялись.
"Олеже, а в тебе є дівчина?" – спитала Лахудра.
"Є".
"Ненавиджу дівчат!"
І нащо воно мені, що вона любить, а що ненавидить? Я повернувся до Єсеніна, щоб перекладати його на українську для Антонича, але Єсеніну було цікаво, чого вона ненавидить дівчат, і, крім того, він любив послухати українську: не знаю, чому, але мова його страшно веселила, він тішився, як малий.
"Твоя дівчина тебе дістає, правда ж? Правда ж, їй і те не подобається в тобі, і те? Правда?"
"Та ні", – подумав я. Її дратувало тільки, що я по дівках ходив, воно й зрозуміло, мені би теж не сподобалося.
"Та ні, – сказав Лахудрі. – В мене нормальна дівчина."
"Нормальна? Це ти її просто ще не роздивився! Нема нормальних дівчат! Кожна з них хоче тільки вийти заміж і завести собі хату і подушки! І тебе – але не живого, а такого, знаєш – цуцика, що сміття виносить і гроші заробляє. Такого, знаєш – ідеального мужа, складеного з маминих і цьоціних балачок при кавусі і винці. Вони навіть до сексу не здатні, а якщо здатні, то заведуть собі коханця, бо така в них натура! За те я їх ненавиджу! Вони такі дурні, а готові перекроїти весь світ під свої примітивні уявлення, вони хочуть повиснути на тобі паразитом і жерти-жерти, пити кров, енергію, тягнути гроші! Вони б вимерли всі або передушили одна-другу, якби зникли чоловіки…"
"Амазонки", – сказав Антонич.
"Що?" – обернулася Лахудра, блиснувши переливчастою сукнею.
"Амазонки он жили", – він заглянув у кухлик свій, побачив, що кухлик порожній.
"Амазонки? – нахилилась до нього Лахудра і почухала йому носа своїм мундштуком. – А хто зрадив і загубив амазонок? Своя! Через чоловіка! О, і як правильно робили греки, що закривали їх у жіночій частині дому і не випускали звідти! О, які праві були середньовічні сеньйори, що бенкетували без жінок! Жінки – тільки для краси і здалеку. Не пускайте їх у свою душу. Вони знищать її! От у мене друзі тільки чоловіки".
"І вистачає?"
"Ще й як! Я вільна! Я не хочу заміж".
Антонич засміявся.
Прийшов офіціант із обличчям покійника і приніс великий кавник, який пахнув, одначе, карамеллю і сіном, дивний такий запах. Що вони там п'ють?
"Чуєш? – штрикнула мене Лахудра мундштуком. – Не пускай їх у свою душу! Не одружуйся, міняй їх часто… вони такі дурні і доступні… А душу відкривай тільки друзям. Ті ніколи не зрадять і ніколи ніде не подінуться. Будуть завше".
Я видер у неї з рук мундштук і розламав його.
Стало тихо-тихо. Нелюди дивились на мене з усіх боків – і чоловіки, і жінки, і дівчата, і музики, і офіціанти з білими обличчями.
"Його найкращого друга зарізали", – пояснив Іван Труш.
"Сочуствую, – потиснув мені руку Єсенін, – ето очєнь тяжело… Ви, навєрноє, теперь боітєсь смєрті?"
Я не встиг нічого відповісти, бо хтось сказав за мене:
"Ви же чіталі сказанія о ґільґамєше, Сєрґєй Алєксанровіч? Наш Алеґ – тєпєрь, как ґільґамєш, послє смєрті сваєґо друґа Енкіду".
"Да, я чітал, – сказав Єсенін і повернувся до Антонича. – А ви?"
Я переклав.
"Я – ні, – сказав Антонич. – Або вже забув".
Той, хто пояснював, сів до нас – міцний сивий чоловік в окулярах і картатому, цілком сучасному піджаку. Якщо вірити Трушу, то цей, виходить, теж шпигун, тільки підглядає за світом людей, видаючи себе за одного з них.
"Мене звати Кирило Мефодійович", – відрекомендувався мені, сідаючи, бо решта його, здається, і так знали. Лахудра сказала, що їй тре’ витерти очі, і зникла.
"Бачите, пане Антоничу, коли вірний побратим Гільгамеша помер, то цей герой ніяк не міг повірити в його смерть, а коли, нарешті, повірив, то злякався смерті". І спитав мене: "Ви теж боїтеся?"
Прийшов звідкись і починає мені казати, чого я боюсь. Я відповів:
"У нього вуха на другий день, після смерті, стали чорні…"
Всі замовкли і трохи так посиділи.
"Я вам допоможу, – встав Кирило Мефодійович. – Ходімо зі мною".
Я запитально глянув на Труша – можна довіряти цьому пану? Труш кивнув – нічого, мовляв, чувак свій, іди, не бійся.
І я пішов.
Кирило Мефодійович відкрив якісь дверцята у вхідному коридорчику, і ми почали спускатися сходами – вниз-вниз-вниз.
"Куди ви мене ведете? – спитав я картату спину. – В пекло?"
"Не нервуйте так, юначе, – лунко озвався він. – До пекла ви ще встигнете і без мене. А зараз ми просто знайдемо одного нелюда, який добре розбирається в житті і в смерті. От ви й запитаєте в нього все, що захочете!"
Ми пройшли підземеллям із дерев'яною стелею – то, напевне, була підлога тої самої кав'ярні, бо дуже вже дошки скрипіли і прогиналися – зверху ж ними ходили все мерці, герої або пам’ятники. За тим підземеллям знов були дверцята у вузенький цегляний коридор.
Зі стелі крапало. Під ногами хлюпало. Я спитав:
"Це каналізація?"
Він, не обертаючись, відповів:
"Ні. Це древні підземні ходи. Вони з’єднують між собою всі будинки у Львові. Просто ніхто цього не знає".
"А навіщо?"
"Навіщо? Не знаю. Така традиція, Ці ходи рились при закладці будь-якого будинку Львова, із самого початку міста. Від часів короля Данила".
"Досі не завалилися?"
"Не всі. Нелюди ними постійно користуються. Особливо вдень".
Я собі уявив, як удень, коли ти, наприклад, ідеш собі до університету на пари, і сонечко тобі світить, і голуби літають і клюють коржика, і туристи фотографуються на тлі статуї Діани – десь там у нетрях міста бродять нелюди по своїх нелюдських справах. Аж здригнувся.
З мокрого ходу ми заходили до підвалів якихось будинків, з підвалів – до тунелів. У підвалах пахло котами, в тунелях – по-різному. Часом нам зустрічались якісь нелюди, деякі підсвічували собі ліхтариками, деякі пробирались потемки, перед деякими йшов слуга і ніс гасову лампу або чадний смолоскип, із якого крапало.
Нарешті вийшли тими переходами у великий зал, де склепіння було – гігантським куполом, по якому світились лампи. Іноді – рядами, іноді – просто так. Дуже високо. Під ногами там шастало. Стін видно не було.
"Прийшли", – сказав Крило Мефодійович.
"Що це таке?"
"Ми під землею, там, де колись було кладовище. Там, нагорі, у звичайному світі – нові вулиці. А під землею – бач – лишилися кості".
Я придивився і побачив, що світяться, справді, не лампи, а кості. Кістяки. Вони лежали в різних позах – скорчені, розкинуті, перевернуті, тільки жоден не по-людськи, не так, як кладуть у труну.
Кістяки світились.
Я хотів запитати, чи вони живі, бо ворушилися. Я задивився на них і не помітив, звідки взявся той карлик.
Невеликий такий чоловік, із бородою, в гострій середньовічній шапці, як то чарівників малюють у дитячих книжках, він ішов до нас, припадаючи на праву ногу, а руки мав занадто великі.
"То до мене?" – махнув своєю ручищею у мій бік, і я від здивування низько йому вклонився.
Карлик лупнув на мене очима, як я кланяюсь, подумав, напевне: "Прийшов якийсь у спортивній куртці – і кланяється". Очі в нього були недобрі.
"Пане Боїме, – сказав Кирило Мефодійович. – Цей юнак – людина… Представтесь, юначе!".
"Олег". – згадав я Лахудрині поради і наголосив на "о". Цей пан Боїм явно або поляк, або якийсь давній українець. Нема чого його дратувати.
