Олена Захарченко - СІМ ВОРІТ

Отже, мусять бути якісь сходи нагору – бо сюди ж лазять технічні працівники і дігери.

Мені навіть хтось розповідав, як лазив, здається. Розказував, що там є багато сходів металевих, драбин нагору, до люків… А тут не було.

Я вже не йшов, а стояв, слухав, як крапає вода.

Заціпенів. Не хотілось нічого, тільки чаю, і щоб цього не було – річки цієї, і всього. В очах літали мухи, боявся, що зараз булькну у воду і там мене розірвуть черви своїми золотими зубами.

Тут і приплив той човен.

Невеличкий такий, дерев'яний, у ньому сиділо двоє міцних мужиків у кепках-бейсах, один із веслом, другий із бородою і в куртці.

"Сідай, студенте! – крикнув перший, що з веслом. – Підвеземо! Тобі куди?"

Я сказав:

"До Ваньки", – бо там мав чекати мене вірний Іван Труш, чудесний художник, треба буде сходити до музею, подивитись його картини.

"Скачи! Довеземо!"

Я обережно поліз у човен – на дні валялись якісь сітки мокрі. Що вони тут ловлять? Жаб?

"Тільки ляж на пузо, – сказали, – бо тут низько. Ти головою об арку черкатимешся".

Я ліг, і човен хитало, десь у мене під пузом росла та водорість і плавали істоти з сивими патлами.

Недовго ми й пропливли, аж вони мене поторсали: "Вставай! Приїхали вже. Оно сходи".

"Дякую", – сказав їм услід, як виліз. Вони, здається, не почули. Співали собі якогось марша, польською мовою.

Я поліз по сходах і вибрався на якусь вулицю. Було ще темно. Мерзли мокрі пузо і рука. Накинув куртку, але не дуже помогло.

Пройшов щось може з два квартали і повернув у провулочок, поки зрозумів, нарешті, де я. Та й не дивно – це місто було не наше, це було місто нелюдів. Будинки весь час змінювалися, ніби переливались. Вікна в них то світяться, то темні, деякі зовсім вибиті, деякі дошками закриті. Нелюди вулицями бродять із песиками, з парасолями, з букетиками квітів. Нелюди різних епох: наших трохи зустрів, але небагато. Багато було поляків. З численних кав’ярень – смачно пахло їжею.

Трошки поблукавши, вибрався, нарешті, на площу, де стоїть пам’ятник першодрукарю Івану Федорову. Пам'ятника не було. Зате на трамвайній зупинці чекав мене вірний товариш Труш. Я зрадів йому, як рідному.

"Трамвая ще не було, – сказав мені після того, як привітався. – Радий, що ви встигли. Якби запізнились – лишились би тут, із нелюдами, навічно. А що це таке?"

Я тримав квітку.

"Це квітка".

"Звідки?"

"З Полтви. Неприємно там – плавають якісь черви, з людськими головами. Ви не знаєте, хто це такі?"

"То не черви. То всі ті, хто лазив у підземну річку і втопився. Знаєте, різне буває – дощ або раптовий скид води, це все-таки каналізація".

"І досі там живуть?"

"Ну, не зовсім – живуть. Радше плавають".

Тут із-за рогу вийшла панянка Лахудра в своїй золотій сукні.

"О, Лахудра! – привітався я з нею. – Що скажеш?"

"А що це в нього за квітка?"

Я заховав квітку за спину.

"Не тобі".

"Скоро буде трамвай? – спитала Лахудра в Труша і, не чекаючи відповіді, знову повернулася до мене. – А ти знаєш, що українці – прямі нащадки шумерів?"

До чого тут шумери?

"А я думав, ти вмієш тільки заздрити дівчатам, що вони хлопців мають, а ти – ні".

"Та ти хоч знаєш, хто такі шумери?"

"І знати не хочу".

"А це такий народ. Жили багато тисяч років тому в Межиріччі. Про Вавилон ти хоч учив? То десь там. От усі вважають, що вони вимерли, а вони і не думали – вони втекли і жили в наших степах, а потім… про трипільську культуру чув?"

"Лахудро, відчепися зі своїми псевдотеоріями".

"Та ти що! Там же, в цій, як її, трипільській культурі, – цегла зроблена так само, як шумерська, з соломою. І тобі – тобі!!! – сором цього не знати, бо твоя дівчина… Тобто твоя покійна дівчина…"

"Що ти мелеш?"

"А ти й не знаєш? Вона ж умерла! Її цієї ночі вбили".

"Слухай – ти навіть не в курсі, як її звати і хто вона така!"

"Ха! Хто вона така – та Марина Чех, і її нині вночі вбили! Що – ні? Я дуже багато знаю. Не віриш мені? А чув про цивілізацію Кам’яної Могили? Ага! Це в Запоріжжі, вчені розкопали. Там було багато клинописних табличок, і з тих табличок – а їх розшифрували – видно, що тут жили люди, які були провінцією Шумера. Звідси і йде Еней, який заснував Рим… Еней, бо ті, що в Кам'яній Могилі, шанували Енліля, одного з шумерських богів… А плахти! На шумерських малюнках люди вбрані в плахти!… Ну а у фольклорі, то взагалі… "

"Ох, як ти все валиш в одну купу! Ну до чого тут Еней?!"

Вона підійшла до мене близенько і поклала руку на плече. Рука була худа і пахла пивом.

"А Пушкіна читав? Про царівну й сім богатирів? Там же зашифрований давній міф про Інанну, шумерську богиню плодючості і плотського кохання, яка спускається в підземне царство. Спускається, проходячи СІМ воріт, а тоді її вбивають".

"Так царівну якраз і не вбили".

Зовсім близенько до мене нахилилась, в очі втупилася своїми здоровенними очиськами – десь я її вже бачив, чи то танцювала по тих дискотеках, що я пропадав колись… Хто вона така?

"Так і з Інанною… – шепотіла. -Не все так просто… Ти ж не читав міфу, правда?"

І тут Лахудра спритно вихопила в мене з рук квітку і кинулася тікати. Я схопив її за сукню, але вона легко вискочила з сукні, вона була в слизькому топі і в зелених шовкових штанах, блискучих, як зміїна шкіра.

"Еееей!" – і шугнув за нею, але вона вже сховалася в підвалах, між нелюдів, яких було багато-багато, і Труш, схопивши мене за руки, витяг назад на площу.

Я би плакав, якби не така злість:

"Це ж квітка із Полтви!!! Це ж квітка із Полтви!!! Я ж її добув!" – і далі я так став обзивати Лахудру, так нещадно кромсав її сукню, що не помітив, із якого боку приїхав трамвай. Із трамвая вийшов Іван Федоров, привітався з Трушем, глянув на мене і подався до свого постаменту, виростаючи з кожним кроком.

"Ну от, Ваня вернувся. Скоро вже світанок, – сказав Труш. – Не бійся, Олегу, може воно і на краще".

Йому, звичайно, було видніше, але я вив і хитався, і бився головою об трамвайний бік. Я ж ту квітку сам добув із дна Полтви! Мене ж миші їли, і ті кістяки на мене дивилися… І пан Боїм, злий чоловічок, доглядач неіснуючого кладовища…

А от Лахудра ніяких небезпек не переживала, нікуди не лазила… Падлюка брехлива!

"Не бійся! – потішав мене Труш. – Лахудра не зможе скористатися твоєю квіткою. Вона зостанеться тепер між нелюдів".

"Але житиме, скільки захоче!"

"…і все буде молода і гарна. Тільки, знаєш, нелюди і так живуть, скільки хочуть".

"Тобто – якби я лишився з нелюдами, то я б ніколи не помер?"

"А тобі би хотілося лишитися з нелюдами?"

Львівські бабці, які люблять годувати ворон, голубів і горобців крихтами й сухарями, дуже дивувалися – що це за горобець такий? Весь у пилюці, зі стріпаним пір'ям, літає сюди-туди, інші горобці то битися з ним пробують, то познайомитись – він не реагує, втікає, тільки пурхає по місту, як ошалілий.

Два рази його мало не задавила машина, шість разів виганяли з магазинів і ресторанів, і один – із лікарні. Щоразу це створювало паніку і біганину.

Врешті-решт, уже ввечері, той скажений горобець заснув, примостившись іззаду на якомусь трамваї, і трамвай завіз його до депо.

Прокинувшись, горобець покліпав очима, покрутив голівкою, нічого не побачив і не зрозумів, де він, тоді відлетів трохи від трамваю, вдарився там об землю і став невисоким парубійком, коротко стриженим, у чорній курточці і з гострим носом.

Юнак – його, до речі, звали Елфі – трохи постояв, подивився спочатку в небо, потім на телевізійну вишку на Високому Замку, почухав очі, підстрибнув два рази і пішов потроху вибиратися з депо.

На вулиці він зустрів людей, що жували смажені пиріжки, і запитав їх, котра година і як йому вийти на Личаківку вулицю.

Йому відповіли, що вже десята і трамваї не ходять – це він і сам знав, бо тільки з депо, – і пояснили, довго махаючи руками і пиріжками, куди повернути і на що орієнтуватися.

Тримаючи в голові повороти й орієнтири, Елфі, майже не заблукавши, дійшов до Личаківської вулиці всього за якісь півтори години і став думати, як би йому пролізти на цвинтар.

Потім він таки проліз туди через одну таємну дірку, якою ходять усі, кому лінь обходити, і почав милуватися старовинними надгробками. Йому треба було дочекатись, коли ж студенти, злодійкувато озираючись, підуть до своїх гуртожитків, розказувати там, присьорбуючи чайок, як вони бачили те, чого насправді ніколи не буває; і коли з'явиться таємниче тьмяне світло під однією з монументальних плит.

Десь тут.

Або тут.

Годині так о першій або о другій ночі Елфі зрозумів, що він або повний ідіот, або Марина чогось не доказала. Бо ні світла, ні таємничих дідів із уламками корони в сплутаному сивому волоссі не було.

Взагалі нічого цікавого не було, навіть привидів мандрівних. Одні студенти.

"Так, – подумав Елфі. – Так. Тільки без паніки. Я просто щось не так роблю. А що? ТАК… Спокійно. Все повинно бути просто. Я мушу знайти цих дідів, бо хто ж їй допоможе, як не я? Навіть переживати за її бідну голівоньку нема кому…"