Олена Захарченко - СІМ ВОРІТ
"Ну-ну, вже все… – сказав чоловік, що зробився з риби. – Зараз будемо народжувати… Ану потужся… – Софія потужилась. – Не так… не в голову. На мене потужся".
Софія відчула, що з неї щось тече, злякалась, і від страху стало раптом легше.
"Так, – мовив лікар. – А тепер знімемо з гака тіло цієї дівчини, оживимо її і будемо народжувати. Вставай".
"Ні… Не…" – залепетала Софія.
Не тому, що не хотіла оживляти Марину – їй було байдуже, – а тому, що боялась собі навіть уявити, як вона встане.
"Що значить "не"? Як це – "не"? Ніяких "не". Хочеш народити – то будь така хороша, вставай, а інакше – що ж, мучитимешся".
"Я… я… зараз… тільки я не можу встати… А-а-а-а-А-А-А", – перейма знову повернулась, "легше" закінчилось.
"Встати – просто: давай, на бочок… Не розумію, чого ти взагалі лежала весь цей час – так набагато більше болить. Походила б, то воно тобі і не так боліло. Вставай – вставай…"
Софія зрозуміла, що вона стоїть – і глянула вниз.
"Не туди, – сказав лікар. – Он вона".
Щось синюшне, ніби в тумані, виступало перед нею, вона торкнулась долонями чогось м'якого і холодного, дихнула, зітхнула…
І я впала вниз, із воріт, стрибнула і вдарилася колінами.
Не було вже ні похмурої кімнати, де горить вогонь, не було жінок у білому. А було багато якогось світла, я задивилася в те світло…
Я згадала, що десь тут був Артур. Але якийсь чоловік, одягнутий, як лікар, помахав мені рукою – йди сюди… Я пішла до нього, згадуючи, хто я така…
Софії, тимчасом, було байдуже до мене, до всього світу. Софія була щаслива. Софія усміхалась, дихала легко і, заплющивши очі, долонями торкалась до тоненьких ніжок свого сина, що лежав у неї на грудях, уткнувшись мокрим малим носиком в її худу, маленьку цицю.
"І що далі?" – спитала статуя.
"Он вона, йде", – відповів Енкі, і всі, хто був на цвинтарі, побачили мене.
Тобто – нас.
Бо я з того світла, з тої темряви, звідти, де я була, я прийшла не сама.
Їх багато за мною стояли – і дихали страхом. Їхні кігті цокали об тверду землю. Вони нюшили холод плоскими носами, винюхуючи собі поживу, вони клацали зубами, які легко могли перекусити скляні пляшки і людські кості.
Малі демони-галла, ім'я їм – страх, стояли за мною тісним гуртом.
І двоє великих демонів-галла – худих і чорних, палаючи вогнем із очей і пащек, стояли за моїми плечима.
"Ох!" – прошепотіла статуя.
"Мене саму не випустили… – пояснила я всім, хто був на цвинтарі. – Сказали – віддай нам голову за голову, щоб не порушувати рівноваги… Інакше не можна – світ розлетиться і сонце… Щось там із сонцем зробиться. Я прийшла… Але вони теж".
"І що робити?" – спитав хтось із тих, на цвинтарі.
"Я тепер маю когось віддати їм. У викуп. За себе".
Всі, хто був на цвинтарі, замовкли, і я відчула їхній підленький страх, кожного – за свою шкуру. Крім статуї – вона не боялась, але вона мені і не могла допомогти нічим, бо була нежива.
"За міфом, – почав Енкі, і слова його були ненатурально дзвінкі. – За міфом ти маєш віддати їм свого чоловіка".
Я висипала з долонь пил – я його тримала, я його навіщось несла звідти.
"Я ж не заміжня. У мене нема чоловіка".
"А Олег? – підленько спитав Енкі. – Він у тебе в депресії… жити не хоче…"
"Неправда! – палко заперечила статуя. – Ще й як хоче! Що вчора він у нелюдів виробляв… І все заради того, щоб жити вічно і не вмерти".
"В кого?"
"У світі нелюдів, – пояснила. – Там, де людей нема. Де живе ота вся… хм… романтика… Ну розумієш, голоси підворіть, підвальні стогони, каналізаційні потвори, привиди нічого міста, колишні мери, герої, відомі поети, ну і всі, хто там є".
"Що він там робить?" – справді, як він там узагалі опинився?
Але демони затупали ногами, закричали страшним голосом, засичали, як чайник, коли закипає, язики полум'я метнулись від них угору, обпаливши листочки крайнім деревцям. Один із великих демонів-галла – ім'я їм страх – прохарчав:
"Голову за голову, Інанно! Швидше вирішуй, Інанно! Віддавай нам за себе викуп, Інанно! А то ми тебе назад потягнемо, Інанно! Чуєш, Інанно? Давай викуп!"
І тоді оті двоє, що стояли і балакали зі мною, відступили назад.
І я на них глянула.
І я подумала…
Оці двоє. Вони ж любили мене, але свою шкуру – набагато більше.
І я подумала – Юля… вона не любила його, а я любила, і тепер вона, а не я, буде оплакувати його… і я сказала демонам:
"Беріть Юлю".
Обернулась до них і повторила:
"Беріть Юлю".
…В одному з будинків вулиці, на якій міняли ліхтарі, в позиченій нічній сорочці спала Юля…
…У відділку міліції дрімав черговий, йому і не снилось, що за жах він скоро побачить в одному поганому, цілодобовому генделику…
Я прокинулась.
Плями хмар повзли по стіні, пахло квітами-геранями, в кімнаті гудів комп’ютер. Брехунець за стіною на кухні розказував прогноз погоди. Хтось смажив, пахло цибулею.
Серце калатало шалено, але стишувалось, усе минало.
Хвилинку я щасливо завмирала, закривши очі, відчуваючи, як уся стала повітряна, м'яка, сонячна, світла… Нічого насправді не було.
Сон.
До речі, де це я?
Ну зовсім незнайома кімната, а проте не лікарня і не витверезник, хоча я там ніколи не бувала, але навряд чи там такі гераньки на вікнах і такі картинки, вишиті хрестиком, на стінах висять. І не морг. Як я тут опинилася?
Хтось на кухні мугикав пісеньку – голос дівочий.
Я обережно виглянула в коридор, побачила вішалку, де висіла чиясь червона тепла куртка і стояли мої черевики, а тоді потихеньку пішла на кухню – хто його знає, де я? На кухні побачила чудесний білий холодильник, кошичок із яблуками на столі, дві чисті табуретки і Уляну, нашу сердобольну одногрупницю, якій я колись слала есемеску, щоб та зустріла Юлю з поїзда, як ми їхали на похорон до Артура – а я запізнилась.
Я спочатку так зраділа – Уляна, Уляся, жива, хороша дівчина… А потім перестала радіти, бо це значить, що я у Львові.
І як я тут опинилась?
"А, встала? -Уляна була хоч і привітна, але якась невесела. – Сідай, я вже посмажила картоплю".
Я сіла і подивилась на картоплю.
Картопля була смажена.
"Ну і зачіска в тебе, – сказала Уляна, – де це ти так? – проклятий Крадій, ще довго я це чутиму! – А як там Юля?"
"А що – Юля?"
"Ти ж мені вчора казала, що з нею якась там біда… що вона в лікарні… і ти розкажеш…"
"Так? А в якій лікарні?"
"Ти ж учора сама говорила – у лікарні швидкої допомоги… ти ж казала… ти що – забула? Ти прийшла вчора серед ночі…"
"Я сама прийшла?"
"Ти щось пила?"
"Ні… е-е-е-е… не знаю… Провал якийсь у пам'яті… Я три ночі не спала… здається… Вчора був похорон?"
"Чий похорон?"
"Артура. Ну… Юлиного хлопця… " – ну не мій же, чесне слово, хоча хто його знає, я теж, здається, помирала. Якщо нічого не плутаю.
"А… Вчора, так".
"Ну тоді, значить, я три ночі не спала… Так що ж із Юлею?"
"Не знаю – ти казала, що вона в лікарні".
Ми дивились одна на одну, і кожна з нас думала, що друга якась дурна, коли я нарешті трохи прочумалась:
"О! Ми ж можемо подзвонити в цю лікарню…"
"А номер?"
"А довідкова?"
Уляна позичила мені куртку. Я довго добиралася від неї до центру, а потім пересіла на іншу маршрутку і поїхала на Топольну. Уляна жила хто зна де, а лікарня була на іншому боці хто зна де. Рябіли тіні дерев, летіло листя, хтось тримав пластмасові квіти, певно, віз на могилку, хтось не поступався місцем вагітній жінці і доводив сам собі подумки, що він робить правильно, жінка молода і крепка – постоїть. Люди говорили про ціни на картоплю, по мобілках про те, що "скоро буду", про "що купити – бо я заїду в магазин", про "ти брехун, і шкода, я ту твою есімеску витерла!"
Люди ворушились і ходили, дихали і були брехливі, злі і чудесні.
Біля лікарні стояла швидка допомога. І не одна. Я дуже боюся цих машин – вони мені, як привид смерті… Про це я вже казала, правда?
Цікаво, що ж там сталося з Юлею?
Піднялась ліфтом у реанімацію, тобто на той поверх. У ліфті хтось приліпив до стіни пару листівок-ікон… Чого я сюди прийшла?
"Ви родичка?" – запитала мене медсестра. Медсестра була якась сіра і дуже замучена. Тяжко, мабуть, працювати в реанімації. Пацієнти весь час помирають. Родичі їхні…
"Сестра, – збрехала я, і додала, побачивши, що вона на мене дивиться, – двоюрідна сестра".
Тоді вона крикнула комусь у глибини реанімації:
"Кириле Мефодійовичу!"
І задивилась у вікно, забувши про мене геть.
Вийшов лікар, і мені здалося, що я сплю, що це все не насправді, бо насправді такого не буває.
"Так ви її сестра?" – перепитав мене він.
"А ви лікар?" – перепитала я Кирила Мефодійовича.
"Так, я лікар. Це добре, що ви прийшли, нарешті. Я вам дам списочок ліків, що їй треба купити. Купите".
"Що з нею?"
"Знайшли її в тому кафе цілодобовому, де цієї ночі невідомі маньяки з гострими зубами і кігтями влаштували…"
"Маньяки?"
"Ну, оскільки міліція їх так і не знайшла, а свідчення очевидців… Та що можуть сказати очевидці, правда ж?"
