Олена Захарченко - СІМ ВОРІТ

Куди йти далі? І з відчаю я закричала:

"Артур! Арту-у-у-ур!!!!"

Закричала, і одразу помітила його: він озирнувся на мене. Він сидів праворуч, унизу – треба спуститись по східцях. Сидів на ослінчику, обхопивши голову руками, і дивився на мене з таким жахом, як живий. Я сказала:

"Я прийшла. Це я писала тобі. Це я…" – і нічого більше, бо, не відриваючись, дивилась йому в очі, і не побачила її відразу, аж поки вона не вийшла вперед, не почала підніматися по сходах до мене.

Вагітна, вже зовсім на порі. Пузо заважало їй іти, вона коливалась, як качка. Вона тримала щось у руках… здається – якусь нитку… здається – вона пряла, коли я прийшла. Вона сиділа біля нього і пряла чи плела…

Я не знала, хто вона така. Я ніколи не бачила її. Вона підійшла до мене впритул, задихаючись, втомлена від того, що піднімалась сходами. Вона дихала ротом. Я сказала:

"Я Інанна… "

І нічого більше не сказала, бо вона закричала, і крик її повторила печера, і в крику тому, повтореному печерою, була смерть, і я померла, і чорні демони кинулись, роздерли мене і повісили моє тіло на гак над воротами.

ІІІ. ЛЮДИ І НЕЛЮДИ

Батько казав:

"Не можна, щоби рвалася династія! Вже твій дід був прокурор! А я? Ні, поступай на юридичний!"

Але мати казала:

"Ну чого ти кричиш? Воно дівчині треба? Ти хоч її худою стервою зробити, з отих?"

Софія поступила до Львівського державного коледжу декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша.

Батько сказав:

"Моя дочка буде без вищої освіти?"

А мати сказала:

"Ну чого ти кричиш? Поступить потім до Києва. Куди зараз таку малу дитину з дому відпускати по вокзалах і по квартирах?"

Сімнадцятилітня дитина нудилась, малювала, мріяла і читала.

Софія любила романи Віктора Гюго і Жан-Жака Руссо, Джона Ґолсуорсі, Жорж Санд і оповідання Алєксанра Гріна. Вона потроху зносила їх до своєї кімнати з батькової бібліотеки, виставляючи рядами на поличках, забираючи з тих поличок Фенімора Купера, Жюля Верна, Майна Ріда і Всеволода Нестайка.

Ще в її кімнаті був комп’ютер без інтернету, старе німецьке трофейне піаніно, мольберт, купа фарб, усякий художній мотлох у куточку біля вікна, вікно, що виходило на доглянутий загороджений сад (їхній сад, сад тих, хто жив у цьому старому львівському чотириповерховому будинку), кахляна грубка, і так, усякий дріб’язок, не вартий уваги – шафа, ліжко, ляльки і плюшеві медведики.

Коли батьків відвідували їхні чисто і пристойно одягнені гості, в яких черевики блищали навіть у найбільший дощ, вона теж виходила у велику кімнату. Гарно причесана, довге чорне волосся, біле обличчя, карі очі, акуратна новенька сукеночка – не дівчина, а лялька. Барбі. Виходила і сідала там або незручно ставала біля стіни… а, це ваша Софія? Така вже доросла? Так-так, і поступила?… Ну, скоро будете мати зятя!… Софіє, доню, занеси оце і оце на кухню і скажи пані Стефі, щоб уже різала качку.

Читала і мріяла.

Мрії були всі однотипні: приходить Він, цілує Софію і забирає до свого чудового замку, де сонце, море і люди. Що там далі в замку – Софія не дуже уявляла, але їй вистачало мріяти про поцілунок і про те, який отой Він буде.

Насправді її ще ніхто не цілував до того злощасного ранку і ніколи в неї "не було хлопця".

Вона мала подружку – сусідку з четвертого поверху. Веселу дівчину і яскраву, яка часто збирала в себе тусню з танцями, а що танцювати в квартирі мама не дає, то влаштовувалось це все у брамі – тобто в такій великій прохідній залі за сходами в під'їзді, через яку проходити до садка.

Софію вона теж раз туди витягла, і Софія простояла весь час під стіною, повна надії, що зараз її хтось запросить на танець. І хоч ніхто так і не запросив, але це почуття – можливість щастя – було таким чудовим, що Софія, хоч і відказувала: "Ай, ні", – але дуже хотіла, щоб сусідка ще її просила прийти.

"Тебе хлопці бояться", – казала сусідка, – "Будь попрощє".

А Софія нічого не відповідала, дивилась на себе у дзеркало – бліде чисте обличчя, великі карі очі, причісувала чорне пишне волосся і ходила по вулиці, дивлячись собі під ноги.

В дівчат попрощє мінялися хлопці, хтось там уже залітав чи боявся залетіти, а Софія все читала Жорж Санд, поки одного ранку не зрозуміла, що і їй непогано було би зробити тест на вагітність.

Потім подумала – тато мене уб’є.

Він був зовсім не Він-із-мрій, а сусід із третього поверху з дурнуватим іменем Артур. Програміст, зануда і тихий хлопець. ТОДІ він був п’яний. Де можна набратися так рано? Він знайшов її на Цитаделі, де вона малювала якусь руїну – бо Софія часто малювала львівські вулиці, парки, кущі і всяке інше, рано-рано, особливо в червні, коли сонце вже зійшло, а людей іще немає, щоб ніхто не заважав і не витріщався через плече, бо це нервує.

Він був п’яний, геть п’яний і дуже нещасний, такий нещасний, що Софії стало так шкода, і вона підійшла до нього, а він не тримався на ногах, повалив етюдник, чіплявся за Софію. Вона думала – який бідолашний… а потім… їй стало цікаво, і ще… – ні-ні, не думати про це! Ламати пальці, терти скроні, замружувати очі, щоб аж ішли зелені плями, прокушувати зубами губи – давити в собі істерику і казати самій собі: "Нічого не було!"

Бо другого дня він приніс їй пензлі… і все, що вона там позабувала, коли встала і пішла, втекла – і він ну геть нічого не пам’ятав, що сталося, тикав їй у руки етюдник і вибачався, питав:

"Я там до тебе чіплявся? Вибач!"

А потім іще раз прийшов, сказав:

"І ще твоя хустка… це ж твоя?…"

Але вона його вже зненавиділа – і як відрізала:

"Лиши її собі. Або викинь", – і зачинила двері з усієї сили, добре, що нікого вдома не було.

Потім вона побачила його через вікно, другого дня, як додому вертався – той клоун дурний зав’язав її жовту хустку собі кругом шиї, мов піонерський галстук, і так ходив вулицями.

"Ну і що мені тепер робити?" – подумала Софія, в короткий передих між двома довгими плачами.

А потім сіла до чорного піаніно і забренькала по клавішах одним пальцем.

Софія не любила те піаніно, але її ніхто не питав – поставили і забули.

Софія дивилася на нього і думала – це моя смерть.

І згадувала всякі страшні історії, з тих, що розказують пошепки: про те, як дівчинці купили піаніно, а продавці попередили, що воно ламається, треба раз на місяць викликати спеціаліста, і дали адресу. Спеціалістом виявилася древня бабця, яка закривалася в кімнаті і щось там із інструментом робила, після чого воно знову грало, як треба. А дівчинка все худла і хиріла. От батьки викликали ту бабцю і підглядають у щілиночку в дверях: що ж буде робить? А вона відкрила піаніно, витягла баночку з кров'ю, і п'є, і п’є – бо в клавішах піанінових були голочки. Вони з пальців дівчинці кров висмоктували.

І весь клас, слухаючи, блідне від жаху.

Ну, це крім рукавичок, що самі на піаніно грали, а потім дівчинку задушили, трупа, який ночами з піаніно вилазив, і клавіш, які заграли мелодію – братик умер, знову заграли – тітонька вмерла, і далі.

Софія засинати боялась в одній кімнаті з піаніно і ставила між ним і своїм ліжком два стільці, а на них вішала стару ковдру.

Тепер сіла і бренькала – бо вже нічого не страшно.

А чого боятися?

Життя все одно закінчилось.

А як батько дізнається?

Потім вона трохи заспокоїлась і почала сама до себе з цікавістю прислухатися – що в мені змінилося? Тепер я мушу бути якась не така? А яка?

А потім одного ранку вона прокинулась на світанку від жаху – я ж можу бути вагітна!

В найближчій аптеці з нею привітались і вона там нічого не купила – ще що подумають. Хай не думають.

Шкода, що зараз не носять капелюхів із вуалями, щоб закрити обличчя – і ніхто тебе не впізнає. А хто у вас придбав тест на вагітність? А не знаємо, якась панянка-незнайомка…

Купила біля університету імені Франка в якомусь непристойному, маленькому ларьочку – там студентів багато, може, вона і не собі бере.

"Так, – сказала собі Софія, – я – дочка прокурора, і в мене є здоровий глузд. Я все зможу".

І стала придумувати, де ж їй задіяти той тест. Ні в якому разі не вдома! Вдома ж стіни підглядатимуть, павуки батькові у вуха наплетуть, що вона робила, навіть якщо нічого і не буде. А може, й не буде – чого наперед паніку пороти?

Софія купила кави в автоматі, випила її, а пластмасове горнятко старанно протерла вологою паперовою серветочкою для взуття і сховала до сумки.

Лишилося знайти туалет.

До громадського туалету не підеш – там тітка, що гроші збирає, на тебе підозріло подивиться. Крім того, там черга, і всі нервові і злі.

Ні. Треба до дівок.

Дівками вона називала трьох, що жили у зйомній квартирі: страшненькій львівській квартирі, куди вхід по балкону, відкриваєш двері і опиняєшся одразу на кухні, а туалет спільний на кілька квартир – далі по балкону.

Одна з дівок – Ірина – була її одногрупниця, а дві інші – Ліда і Наталка – вчилися десь по університетах, але всі три були із Бродів.