Олена Захарченко - СІМ ВОРІТ
Одна з дівок – Ірина – була її одногрупниця, а дві інші – Ліда і Наталка – вчилися десь по університетах, але всі три були із Бродів.
Вдома була тільки Ірина.
Ірина спала.
Софія промимрила, що вона – в туалет, Ірині то було байдуже. В цій їхній квартирі був якийсь студентський прохідний двір, і дивно ще, що сьогодні тут ніхто чужий не ночував. А може, й ночував, але вже пішов.
Ірина лягла спати далі, промимривши:
"Як хочеш чаю, то зробиш собі".
В туалеті не було вікна, лампа скоро перегорить, напевно: поспівує, посвистує тоненько-тоненько, чути – тільки як прислухатись дуже. А може, то у вухах виспівує від переляку.
П'ять хвилин вона чесно не дивилась на смужечку тесту, читаючи вкладену в коробочку інструкцію і рекламу інших тестів – суперчутливих або тих, яких у коробочці по два… Навіщо їх у коробочці два?
Дві смужечки.
Дивилася на той тест, поки в очах не пішли якісь плями.
Смужечки не зникли.
На холодильнику, в дівок – яскраві прикольні фотки, причеплені магнітами. На столі в кухні – немитий посуд і колекція порожніх пляшок різної, цікавої форми. В одній – в'яла квітка. Пахне кавою, дезодорантом і цвілими стінами.
Софію нудило з того часу і до самої смерті, як тільки винюхувала десь щось схоже на запах мокрих стін чи плісняви.
Прийшла додому і сіла за піаніно, бренькати одним пальцем.
Не думала про дитину, відчувалось тільки, що сама хвора, що в ній якась страшна пухлина, яка буде їсти її і, врешті-решт, висмокче всю, уб’є.
"Спокійно. Без паніки, – сказав Здоровий Глузд. – Зробимо аборт, і все буде окей".
І другого ж дня Софіїн стіл завалився газетами з оголошеннями і рекламою – шукати приватного гінеколога, економити гроші, і за…е-е-е-е… тижні три-чотири… а скільки вони хочуть, ті гінекологи, за це?
Подзвонити вона не наважувалася: набрати номер ще сил вистачало, а далі вже тільки на те, щоби притиснути пальцем кнопку, яка перериває дзвінок. Що їм казати? Здрастє, зробіть мені аборт? А вони отак швиденько і зробили, ага… питання і… огляди якісь. Огляди вона собі уявляла досить приблизно.
А тоді приснився вперше отой сон – хлопчик у холодному осінньому листі.
Маленький хлопчик у тоненькій льолі, вона витягує його з листя, змерзлого маленького хлопчика, тулить до себе, щоб зігріти… А він її щось просить, ручки тягне, чіпляється…
Лежала годинами на дивані і дивилася в стелю.
Коли нарешті спромоглась на змістовні думки – озвався Здоровий Глузд:
"І як ти це собі уявляєш? Як? Ти збираєшся народити таємно від батьків? Як? Вони ж побачать, скоро вже побачать твій живіт – і що тоді? Виїхати в чуже місто? А яке? А як? Де ти там житимеш? Бомжувати по вокзалах? А ти взагалі бомжа колись живого бачила? Тільки по телевізору? Чи ти хочеш усе життя собі жирно перекреслити зараз? Навчання? Роботу? Заміжжя? – питав її Здоровий Глузд і додавав уже спокійно. – Все. Не парся, кобіто. В тебе ще буде багато дітей, колись. Давай, вирішуй проблему, і швидше, якщо не хоч більшої біди".
Софія перечитувала оголошення приватних гінекологів, уявляла, як там: брудно і жарко, і знову клала слухавку, як тільки чула голос лікаря чи його медсестри.
Потім наставала ніч, і вона вкотре ішла закинутим вокзалом, щоб там, на іржавих рейках, у купі холодного листя, знайти змерзлого синьоокого хлопчика, який знову просив її: "Візьми на руки… зігрій мене…"
Здоровий Глузд чекав завжди десь так десятої години ранку, щоби прокинутись і свердлити її своїм нудним голосом, до того ж, накрило токсикозами: навіть сам вигляд смаженого викликав нудоту, і та нудота множилася в ній. Ішла надвір – подихати розпеченим містом, у вузькі вулички, перетворені влітку на пательні. І марилося тоді, що стіни будинків із обох боків вулиці все тісніше здавлюють її. Кров у жилах стала важкою і ходила по ній важко, притискаючи до землі, і нудило, нудило…
Софія дивилася на жінок із малими дітьми – оці пережили, і ти витерпиш, казала собі, живі вони, і ти виживеш – казала ще, і Здоровий Глузд додавав: "Ходімо шукати того гінеколога, що за отією адресою".
Нарешті, вона якогось знайшла.
Але там була вивіска – "узд-кабінет".
"А що? – сказала Софія сама собі. – Зайду зроблю узі, може, там і розпитаю про аборти…"
Лікар три рази перепитав вигадане прізвище, записав у карточку і довго ялозив по її худому животу мокрим слизьким датчиком. Диктував медсестрі: тааак, тут сім тижнів, ембріон тут один, серце плюс… і ще далі якісь терміни і цифри… Потім повернув до неї екран апарата – он, дивись, он воно – в центрі, а оце темненьке – це серце, воно б'ється, бачиш?
Здоровий Глузд здох на пару тижнів. Як тільки він розкривав рота – рот йому затикався картинкою, де б'ється дитяче серце.
Маленький змерзлий хлопчик.
За тиждень Здоровий Глузд порозумнішав і поміняв орієнтацію. "Крім того, – сказав він, – аборт – це вже зараз. А народити – через багато місяців, до того часу можна щось придумати".
Софія повеселіла, припинила бренькати на піаніно і знову почала малювати.
Навколо неї все раптом стало величезним і неповоротким. Грандіозні меблі, здоровенні будинки – все м'яке, піддатливе, високе, готове задушити її, як тільки втратить пильність. Старі ведмеді, картатий плед і рипуче крісло, книжки з палітурками, що вкривались до ранку росою, як живі, за зачиненими дверима кімнати. За вікном тінистий садок, той, до якого пройти – тільки через замкнуті двері, треба мати ключ. У садку ніколи нікого, тільки рідко-рідко вигулюють чорного собаку сусіди з першого поверху. Сидіти на балконі, дихати садком, аж поки не почнуть літати кажани, тремтіти і дивитись, і дивитись… І балкон буде коливатися в такт диханню… Софіє, тобі зле, доню? Не чіпайте її – їй зле, вона отруїлась несвіжими оселедцями…
Після десятого тижня вагітності токсикоз відступив. "Лишилося всього два тижні, ще можна зробити аборт", – сказав Здоровий Глузд, але рот йому був заткнутий тою самою картинкою.
Софія купила в кіоску журнал "Твой малиш", задля освіти, і взагалі – тре ж хоч щось почитати на цю тему.
Ховала журнал від мами, як найнепристойніше, що тільки може бути.
Але там нічого цікавого – багато реклами підгузників і дитячого харчування… оце вони їдять? Оцим їх годують? Статті "Как увєлічіть лактацию", "Кормім грудью до двух лєт", а нащо ж тоді оті баночки з дитячим харчуванням? "Малиша укусіл камарік?" – дякую, ще не укусіл, "Пріданоє в раддом" – діти оце носять? А навіщо їм оці такі… що це? І взагалі – Софія думала, що дітей у пелюшки сповивають, а тут нафотографовано чогось у картинках і квіточках, із рукавами, з якимись рукавицями… "Расказ щаслівой мами" починався тим, що "я всєгда знала, что у мєня будєт дєвачка", ну й знай собі… "Десять спосабав сказать мужу, што ти бєрємєнна"… таааак… "сдєлай букет со сваїх тестов, укрась іх лєнтамі… " букет штинятиме трохи сечею, але то таке… і взагалі, навіщо Софії це читати – вона ж то казати "мужу" не збирається… не вистачало ще цього!
Тим паче, що батько сказав якось за вечерею:
"Бачив сьогодні Артура, з третього поверху. З дівкою".
"В нього дівка є? Та не кажи!" – перебила мати така здивована, бо Артур і дівка – то було несумісне, бо він тільки комп’ютери любив.
"Є. Юля. Вже з місяць, як є. Мені батько його казав".
Потім Софія і сама побачила ту Юльку з вікна батькового кабінету. Вульгарна дівка в міні. Блискуча сукня, очиська наквецяні синім. Персні на пальцях, на шиї якась біжутерія. Зачіска – фарбована, лакована, липка…
І їй навіть не було боляче, вона від вагітності впала в якесь отупіння, в якусь ведмежу сплячку, ніби весь час потроху дрімала, і все, що навкруг неї робилося, сприймала погано з того напівсну.
Сонно жила і не думала, що далі робити.
Та все ж і просто – житиму, житиму, житиму, поки зможу жити, поки нічого не помічатимуть, а вони зайняті, і ще можна нашити собі з блузок смішного одягу з торочками, шлярами і стрічками, хай думають, що так треба, бо художниця.
А як стане вже ясно, що от-от помітять її чималий живіт – тоді поїде до материного двоюрідного брата в далеке село. Туди автобус не ходить, а добратися можна тільки електричкою, і то – від найближчої станції пішки йти кілометрів чотири, і все вгору.
В дядька – дві дочки, але їх немає, вони у Львові живуть.
Дядько старий, підсліпуватий, глухуватий. Софію він любить. Поживе в нього. Там видно буде. Може, вернеться до Львова перед самими пологами, поживе в готелі, народить у пологовому і, з дитям, – до нього, скаже, що знайшла. Або назад до батьків.
Придумає.
До того ще довго.
Тимчасом можна пити чай із м’яти, сидіти на балконі і дивитися, як у маленькому гіллястому садку настає осінь.
Старі іграшки.
Всесвітній смуток.
Піаніно.
Вона вже була на шостому місяці, і штани перестали застібатися, зв’язувала їх мотузочкою, одягала светри такі, щоб пишненькі, і вдома намагалася поменше бути, щоб зайвий раз на очі не потрапляти.
