Пацики - Дністровий Анатолій
11
Заходжу в темний зал, миготять різнокольорові вогні, доріжки яких спалахами ламп розбігаються по стінах жовтими, червоними, зеленими, білими жучками… і все під нудну попсу, від якої мене харить. Посеред залу в хаотичній купі танцює понад три десятки тьолок і пациків, я придивляюся, шукаю своїх. Незнайомий коротко стрижений товстун стріляє в мене цигарку, поки він її витягує з пачки, я помічаю, що по його обличчю струмками стікає піт, а світла футболка навколо шиї аж потемніла, настільки він мокрий. Із наших — нікого, це мені не подобається. Раптом із бокових дверей, де знаходиться підсобна, виходить Риня, а за ним Петро Григорович. Риня через зал прямує у напрямку великої чорної коробки лівого динаміка, підходить до темноволосої тьолки, яка сидить у кріслі під стіною, згинається над нею, чеше їй на вухо, помічаю, як вона кривиться, певно, через шум музики, але схвально йому киває. Петро Григорович повільно обводить зал поглядом, але мене не помічає. От, баран сліпий! Знову блукає очима й зупиняється на мені. Нарешті, дурбелик! Махає рукою, аби підійшов. Я пробираюся через тіла, котрі дригаються під музику, мене перепиняє сусідка з сьомого поверху, корчить гримаси. От гівно мале, ще не має й п'ятнадцяти, а вже по скачках лазить! На вухо кричу їй, ВСЬО РОЗКАЖУ МАМІ, а вона показує язика й просить, аби запросив на танець. ШО? — роблю вигляд, ніби не чую. ЗАПРОСИ НА ТАНЕЦЬ! — кричить мені у вухо. Розігнався, знайшла дурного, ШОБ ПОТІМ ТВОЯ МАМАША МЕНІ ОЧІ ВИДРЯПАЛА?! вона ж хвора на голову! про це всі знають. ШО ТИ СКАЗАВ? — кривиться через шум. ЛЮДА, ОБОВ'ЯЗКОВО ЗАПРОШУ, ТІЛЬКИ ХАЙ У ТЕБЕ СІСЬКИ ПІДРОСТУТЬ; пауза; ДУРАК! — б'є мене по щоці, але я її швидко заламую, жартівливо чмокаю в щоку і йду до Петра Григоровича.
— Шо за мочалка? — майже криком запитує він.
— Сусідка.
— Шо?!
— Сусідка!
— Трахатись любить?!
— Вона ще соска.
— Шо?
— Соска! Вона ше соска! Чуєш?
— Соска? Да? Чую!
Петро Григорович заводить мене у підсобку, де за великим столиком сидять всі наші: Ді–ма Дефіцит зі своєю тьолкою, Коновал, поруч із ним Юра Пиж, мій одногрупник Король (цей деколи до нас підмазується), знайомий Петра Григоровича, з яким він останнім часом майже нерозлучний, і — очам своїм не вірю! — Боря Гебельс! На столику кілька снарядів «пшеничної», грубо нарізана копчена ковбаса, шинка, у трилітровій банці малосольні огірочки, поламаний на великі кавалки батон. Дефіцит бере пляшку й наливає мені. Від п'яних розмов у кімнаті стоїть страшний галас. Ну, як твій Рух поживає? — голосно звертаюся до Гебельса. Ще не вмерла Україна? Ха–ха–ха!!! — регочуть пацани. Гебельс ніби почувається не у своїй тарілці, його з нами давно не було, він трохи змінився. Толян, кривиться Боря, йому мої жарти, мабуть, не в тягу, не вийобуйся. Радий тебе бачити, дружньо плескаю його по плечі, чьо не заходиш? партійна робота? Пацани знову регочуть. У каптьорку завалюють Риня і темноволоса, до якої кілька хвилин тому він підходив у залі. Риня виглядає чи то п'яним, чи то обкуреним, з обличчя не сходить широка усмішка; підводить бабаську до мене: познайомся — це Толян, мій найкращий друг, а це Таня, просто Таня, пам'ятаєш, я тобі про неї говорив по телефону? вона з нашої бурси. Ясно, просто Таня. Таня, скажи Толяну на кого ти вчишся? Таня сміється. Я запитливо дивлюся, бо нічого не почув: шо ти сказала? Я вчуся на прядильницю, відповідає вона. У мене падає шухляда: на прядильницю? о, гарна професія… «дело было на заводе, у прядильного станка»; пауза; Риня сміється, ми місяць тому з Толяном були в прядильному цеху, наш мастак Ромко водив туди на екскурсію, скажу вам, тьолки там класні: і старі, й молоді, ха–ха, регоче й обіймає Таню. Мала, ти не забула, це мій найкращий друг? Вона киває, що розуміє, двома пальчиками легко бере шматок копченої ковбаси й надкушує його, наче плитку шоколаду, я так не їм, я би хлопнув цілий. Риня повільно обмацує Таню, поводиться так, ніби в кімнаті вони одні, потім знову каже, це мій кращий друг, ти розумієш? Да, розумію, байдужим голосом перебиває вона його й жує ковбасу. Риня цілує її в лоба, гарна дівчинка, сюсюкає, що сьогодні буде краще, ніж минулого разу, да, киває Таня, сьогодні буде краще.
— Риня, що святкуєте?
— Толяну штрафний! Уявляєте, цей мудак не знає, за що ми п'ємо!
— Штрафний! — горланить Дефіцит.
— Да! — підхоплює Петро Григорович.
— Сьогодні у Валіка день народження, — каже Риня й показує на друга Петра Григоровича. Потім Риня нахиляється до мене на вухо й каже, що Валік — син а–бі–тра, пху, ар–бі–траж–ного судді, шариш, яка мулька? це тобі не пєцки–пуцки. Я підіймаю тост за Валіка. Мудак Дефіцит налив мені половину двістіграмового. Зі мною стукаються кількома гранчаками, випиваємо, я мало не всираюся від такої дози, так багато ніколи за один раз не пив, передаємо свою тару іншим, Дефіцит знову наливає й роздає склянки тим, хто не пив. Дивлюся, як Таня пригублює гранчак, і, не кривлячись, повільно опорожнює, запихає у банку тонку руку, копирсається у ній і витягує маленький огірочок. Звідки ця тьолка? — запитую на вухо у Дефіцита. Здається, з Кременця, жує той. Блядюга? Да, рідкісна, позавчора чотирьох… хе, хе. Чьо так по–бомжацькому святкуєте? — запитую в Рині. Він дихає перегаром мені в морду й каже, що це тільки початок, зараз на дачу до Валіка поїдемо; питаю, чи будуть тьолки; тьолки? Да, мають бути, завжди хтось має бути, а Таня, Таня буде? Риня знизує плечима: я її вже півгодини ламаю їхати з нами, а вона, курка дурнувата, каже, що до опівночі має бути вдома, тітка буде кричати й настукає старим у Кременець. У нас водяра закінчилася, каже Юра Пиж, бриєм звідси. Біля десятої вечора, купивши в черговому гастрономі ще два снаряда «пшеничної», буханку хліба й два кружальця лікарської ковбаси, йдемо бухати в дитячий садок, а потім думаємо їхати на дачу Валіка у Петриків(Село, що прилягає до Тернополя). Ця муля прийшла в голову Рині, певно, хоче натягнути в дитсадку Таню. Вона щораз частіше поглядає на котли й кіпішує, що вже пізно, заспокоюємо її, тіпа яке в дупі пізно, ще не пізно, будемо їхати на тачках, підкинемо до самого під'їзду, ще є дві години; це на неї діє переконливо і вона заспокоюється. Коновал з нами прощається, каже, має серйозні діла; так урод і не пив. Гнида, дивиться услід йому Риня, знову біжить мутити, нарік сраний. Заходимо вглиб Молодіжного масиву навпроти радіолампового заводу «Оріон», бредемо до першого–ліпшого дитсадка, перелазимо через паркан і завалюємо в павільйон, падаємо на дитячі лавочки й столики. Розливаємо у гранчаки. Першими п'ють Риня і Таня, швидко закусують і заходять за невелику цегляну перегородку, що розділяє павільйон на дві частини. Поки за перегородкою вони вовтузяться, я помічаю, як туди заглядає Петро Григорович, імітує рухи Рині під час трахання, корчить усілякі гримаси, ніби від оргазму; пацани, шепоче він, у нього жопа біла, як ліхтарик; усі регочуть, як ліхтарик, а Риня ображено гукає, я зараз по рогах настріляю! Тьолка Дефіцита перелякано на нас дивиться, смикає за рукав Діму, що тут відбувається? га? ви що, придурки? в неї аж відкривається рот, ошарашено кліпає, але на мантелепу ніхто не звертає уваги. Невдовзі Риня виходить, заправляючи сорочку в штани, до нас жартівливо каже: мутанти. Другим іде Юра Пиж. Діма Дефіцит наливає у гранчаки, я випиваю разом із Валіком і Петром Григоровичем. У мене знову болить голова, відламую шматок хліба, кидаю в рота ковбасу й відчуваю, як мене конкретно трухає. Валік каже, що в нього на дачі є класні кальоса, вип'єш — і можна бухати далі. За перегородкою скрикує Таня, щось із гуркотом падає; от, клята лавка, чути лайливий голос Пижа. Петро Григорович голосно запитує: Юра, може допомогти? Всі знову регочуть. Тьолка Дефіцита підводиться, помітно нервує й просить Діму відвести її додому, чуєш, я більше не можу все це бачити, чуєш, я не хочу… Риня підходить до мене, по–дружньому б'є мене в бік і каже: йди, Таня — добра душа, дасть усім. Я відповідаю, що погано себе почуваю. Пиж виходить і радісно вигукує: який розлом! Тьолка Дефіцита шарпає Діму за рукав усе дужче й кричить, Я БІЛЬШЕ НА ЦЕ ДИВИТИСЯ НЕ БУДУ (не дивись, — вставляю я), ВИ ЧИНИТЕ, ЯК ОСТАННІ СВИНІ. Мовчки спостерігаємо, Дефіцит винувато підводиться, каже, пацани, така біда, мушу відвести її додому, і вони звалюють. Третім іде Петро Григорович, за кілька хвилин до нас долітає стогін Тані і, здається, ледве чутне похлипування. Риня розповідає анекдот про блоху, котра вийшла з ресторану й думає, чи йти їй додому пішки, чи ловити пса. Випиваємо ще по одній, я лише крапульку, закурюємо. Невдовзі з'являється Петро Григорович, дістає з пачки цигарку.
