Пацики - Дністровий Анатолій
13
Прокидаюся після полудня, нерухомо лежу на ліжку й дивлюся на недоклеєну картинками стіну. Відчуваю приглушений, каламутний біль у голові, мабуть, не стільки від алкоголю, скільки від порушеного режиму дня. Туманно пригадую, як зранку швагро Валіка підвозив мене на срібній «дев'ятці» в центр, де я пересів у 5–й тролейбус і поїхав до себе на Вам, як потрапив у свою квартиру, матері вже не було, пішла на роботу, а вітчим хропів, наче трактор, як я прийняв холодний душ і мною калатало, мало серце не вискочило, як із роботи телефонувала розгнівана матір і кричала, щоб негайно йшов у бурсу. А ше пригадую, як прокинувся вітчим і, помітивши мій важкий стан, збігав у гастроном за пляшкою, але я відмовився пити. Найбільше пам'ятаю, як біля десятої засинав, довго, важко, сопів, перевертався, гнівався на гамір дня, на сигнали автомашин і щебетання птахів, на галасливі балачки на кухні вітчима з друзями–хануриками, котрі позбігалися на його пляшку. Було настільки кепсько, що я навіть не мав тяги з ними сваритися й виставити їх за двері квартири; хотілося якомога швидше заснути і забути про вчорашній жахливий вечір, довбаний Петриків, дикий біль у голові, забути про все, що тільки можна забути. Телефон. Довгі, нестерпні гудки. Здіймаю слухавку — мати — говорить спокійно, каже, що скоро прийде з роботи, сьогодні відпустили на півгодини раніше, запитує чи поїв; «да» — брешу, бо якщо скажу «нє», то вона двадцять хвилин перераховуватиме, що є в холодильнику.
«Щоб завтра обов'язково пішов в училище. Чуєш? Інакше я тобі покажу…» Да, ти мені покажеш — думаю про себе, але не маю бажання говорити. «І щоб готувався мені до екзамену… бо виженуть! Чуєш? Виженуть…»
«Да».
«Що ти мені «дакаєш»!? Роздакався… Щоб я більше такого не бачила! Чуєш? Роздакався… ще мало каші з'їв…»
Відчуваю, що вона знову заводиться, а тому в розмову не втручаюся.
«Да».
«Пияцюра… — каже вона, — я ніколи не думала… Ой, мене директор викликає, па».
У роті кислувато–гіркий присмак. Знову приймаю душ, чищу зуби, але це мало допомагає, бо почуваюся млявим, пригніченим. Зустріч із Лянею уявляю притуплено, наче ми два випадкових зубчики на різних шестернях механізму, котрі мають перетнутися в одній точці й знову розійтися. З Ринею й Капустою зустрічаюся через півгодини біля гастроному «Київ», купуємо в ньому продукти, цукерки, вино, горілку й ідемо до Ляні. Капуста каже, що Ляня сумує, бо ти рідко телефонуєш. Не можу нічого пояснити, не знаю про що розмовляти по телефону з дівчиною. Риня кладе мені руку на плече й шепоче: Толян, сьогодні вночі вона буде сама, ти готовий? Завжди готовий, відповідаю вдавано весело. Ця звістка трохи непокоїть, бо я ще ніколи не був із дівчиною… Головне розслабитися, сміється Капуста. Розслабитися, да, це правда, головне — розслабитися. Ляня відчиняє двері радісна й красива, вітається з Капустою, Ринею, на крок підходить до мене, злегка цілую її в щоку, вона одразу знаходить мій рот напіврозтуленими устами. О! Яка вона класна! Риня напівшепотом відвалює на нашу адресу невинний жарт, Капуста хихикає. Розгублено дивлюся на їхні веселі фізії й густо червонію. Хлопчик соромиться, каже Капуста, і Риня пирскає зі сміху. У квартирі відчутний запах смаженого м'яса. Заходимо до вітальні, де накритий невеликий столик: кілька салатів, старанно порізана домашня шинка, ум, ням–ням, ковбаска, голландський сирок, мариновані огірочки, помідори — все це повертає мені добрий настрій, якого не було зранку. Відчуваю нестерпний голод, кров починає рухатися по тілу дужче. Риня йде на кухню, аби поставити пляшку в морозилку, Капуста виходить за ним. Ляня стоїть спиною до вікна й напівобертом до мене, кидає впевнений, рівний погляд, усміхається, злегка оголює білі рівні зуби: ну? дурачок, чого ти не дзвонив? Переминаюся з ноги на ногу, наче школяр молодших класів, який вчинив шкоду, й не знає, що відповісти. Толян, гукає з кухні Риня, відкривай вино; да, да, зараз, я знаходжу на столику штопор і беру пляшку. З'являється Риня з Капустою, вони обіймаються й ніби глузливо дивляться на мене й Ляню, перекидаються між собою змовницькими поглядами. Шо в них на умі? Риня, принеси ножа, кажу йому, треба обгортку здерти з горлечка пляшки. Капуста розпитує в Ляні, які продукти вона використовувала для салатів, потім запитує, що так смачно пахне з духовки, а Ляня усміхається, це невеличкий сюрприз. Бабський триндьож набирає обертів, і їм уже ніхто не потрібний, Риня кличе мене на перекур, виходимо на балкон, зачиняємо за собою двері.
Ну, уважно дивиться, як тобі мала? Нормально, відповідаю, але це, мабуть, виходить невпевнено, бо в очах Рині спалахує іронічний вогник. Він озирається, чи щільно закриті двері, нагинається до мого вуха: Толян, ти хоч бачиш, як вона на тебе дивиться? Толян, вона готувалася до зустрічі з тобою, як до якогось сраного свята, закурює Риня, ти повинен це оцінити. Мовчу, бо розумію, що це правда, на душі стає краще. Вдихаю на повні груди повітря й відчуваю, як тремтить усе тіло. Глибоко затягуюся, не хочу, щоб це хвилювання бачив Риня. Мене охоплює незрозуміла, солодка, моторошна тривога, я не знаю, що буде через годину, другу, через добу… це бентежить і п'янить водночас. Риня плескає мене по плечу — все буде повний ґут, і повертається до кімнати. Самотньо стою на балконі й курю, дивлюся на гойдалку, на якій сиділа Ляня, згадую наш перший вечір і усміхаюся. Цей спогад здається найважливішим, про що останнім часом думаю. Підходить Капуста — пішли, всі тільки на тебе чекають. Толян, сміється Риня, розвалившись на дивані, ти що, Ляні боїшся? сховався на балконі. Ха–ха, прикриває рота рукою Капуста. Чесно кажучи, приємно, що ти про мене непокоїшся, відповідаю Рині й сідаю біля Ляні. Риня наливає дівчатам червоне вино, а нам горілку. Після чарки моє нутро ніби прокидається, збадьорюється, ще після однієї — забуваю про втому, яка підкорила моє тіло за останню добу: починаючи з хорошого «бухен–вальду» водочкою на скачках на «Оріоні», в дитсадку та на хаті у Валіка, аж до мого пробудження зі сну опівночі (нівроку попили). З кожною хвилиною стаю розкутішим, намагаюся жартувати і сміятися.
— Морозко пройшов? — дивиться на мене Риня.
— Да. Вже легше.
— Тобі погано? — запитує Ляня.
— Було погано, — сміється Риня й додає, що я вчора перебрав. Ляня й Капуста переглядаються, розпитують, а що вчора було й де вас носило. Знічуюся, сором'язливо усміхаюся, бо Ляня кокетливо й водночас прискіпливо не зводить із мене очей. З кожною хвилиною розумію, що між мною й Лянею скорочується та внутрішня дистанція, яка раніше здавалася довгою й важкою, через що почувався невпевнено. Стежу за нею: Ляня злегка відкинулася на спинку дивана, нахиливши голову вправо, розкішне волосся рівним потоком спадає вниз, дивлюся на гарячий блиск в її очах, час від часу відкритий, чистий погляд зацікавлено зупиняється на мені й відразу стає серйозним, спокійним і ніжним. Ляня підводиться і йде на кухню. Невдовзі повертається, на столик ставить фаршировану качку на металевій таці. Капуста від задоволення, йой, аж підскакує, а Риня потирає руки й бере пляшку. Ми відвішуємо Ляні цілу купу компліментів, а вона усміхається й дякує. Це ми маємо дякувати, вигукує Риня, тримаючи в руках чарку. Випиваємо за здоров'я Ляні, вона не зводить з мене очей. Перехиляю. Качка — ням–ням.
…пауза; да, сьогодні це трапиться… нутром чую, а чюйка рідко коли підводить; сьогодні я вперше буду з дівчиною. Риня, бовдур, знову занадто часто наливає. Непомітно оглядаю Ля–ню, а коли вона зводить на мене погляд, одразу роблю заклопотаний вигляд, наче уважно слухаю Капусту чи Риню. Дивно, за весь цей час говорять тільки вони двоє. Толян, звертається до мене Капуста, альо, ти де? повернися, ми тут. Риня заливається сміхом, каже, він, мабуть, у нірвані, а я тільки по–дурнуватому усміхаюся до Ляні. Після перекуру Риня знову бере пляшку й наливає, я кидаю йому маяки, щоб не газував, курва, скільки можна, ми ж сюди не бухати прийшли, а то наклюкаємося, як свині, і все почнеться знову, обструганий під'їзд, побиті мордяки випадкових чортів, дикі співи до ночі… «Ти повинен сьогодні взяти її на абордаж, вона готова» — згадую слова Рині, які він говорив на балконі. Сидимо, як на похороні, усміхається Няня, зараз поставлю музику. Тільки не «Modern Talking», каже Риня, мене від цього харить. Я таке не слухаю, з нотками зневаги в голосі каже Ляня, підводиться, підходить до невеликої тумбочки, на якій стоїть магнітофон, ставить касету. З перших же звуків ми з Ринею переглядаємося, бо те, що ми чуємо, далеке від тієї лажі, яку полюбляють дівчатка. Це ж «Clash»! Правда? — здивовано каже Риня. Да, підтверджую його слова, а потім звертаюся до Ляні: це тебе мама з татом навчили таке слухати? А це має значення? — чи то іронічно, чи то агресивно запитує вона й чекає на мою реакцію; пауза; мовчки дивиться, наче прагне збагнути мій погляд, я густо червонію. Риня й Капуста замовкають, спостерігають за нами, як ми не зводимо одне з одного очей. Поставте щось спокійніше, просить Капуста. Ляня шукає касету, ставить Патрицію Каас. Стає трохи нудно й незручно, а Риня з Капустою, як на зло, мовчать і обіймаються. Невдовзі Ляна встає, бере порожні тарілки й несе їх на кухню. Виходжу за нею. «Ляня», тихо кажу й ледь торкаюся її рівної спини. Вона різко обертається й кидається в обійми. «Ляня», знову шепочу, але вона затуляє пальчиком губи: мовчи. Ми цілуємося, Ляня тримає мене за голову, наче дитину, і це мене ще більше збуджує. Я занурююся губами в її долоні, обсмоктую пальчики й шепочу всілякі ніжності. Потім ми довго дивимося одне на одного, й Ляня каже: у тебе дуже гарні, глибокі очі, в них можна втонути. Я тримаю її за стан і відчуваю, як у мені гуде кров.
