Право - КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ
5. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 65 КК суд призначає покарання у межах, встановлених у санкції Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин.
Межі покарання насамперед залежать від типу (виду) тієї санкції, яка встановлена в статті Особливої частини. Ці санкції можуть бути відносно-визначеними та альтернативними, причому і в тих, і в інших може бути зазначена лише максимальна межа відповідного виду (а в альтернативних санкціях — кількох видів) покарання або його мінімум і максимум. У санкціях, де зазначений лише максимум покарання, мінімальним є та нижча його межа, що встановлена в нормах Загальної частини КК для відповідного виду покарання.
Відносно-визначені й альтернативні санкції можуть бути, у свою чергу, кумулятивними, тобто сполучати в собі, поряд з основними, ще й додаткові покарання. Якщо останні мають строковий характер (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю) чи встановлюються у певному розмірі, сумі (наприклад, штраф), то в санкції також можуть бути встановлені мінімальні і (або тільки) максимальні межі додаткових покарань.
6. При призначенні покарання слід враховувати, що в санкції статті Особливої частини КК може бути передбачено: 1) тільки одне основне покарання (ст. 113 КК); 2) кілька основних покарань (ст. 116 КК); 3) одне основне покарання і одне додаткове (ч. 5 ст. 185 КК); 4) одне основне покарання і кілька додаткових (ч. 5 ст. 191 КК); 5) кілька основних покарань і одне додаткове (ч. 2 ст. 212 КК); 6) кілька основних покарань і кілька додаткових. З урахуванням зазначених особливостей конструкції санкцій вимога загальних засад про призначення покарання в межах санкції містить у собі низку положень, якими повинен керуватися суд при призначенні покарання.
7. Якщо санкція є відносно-визначеною, то суд, за загальним правилом, зобов’язаний призначити лише той вид основного покарання, що безпосередньо у тій санкції зазначений. В альтернативній санкції суд має право обрати лише один вид основного покарання з числа кількох, які в ній передбачені (див. коментар до ч. 4 ст. 52 КК). Призначаючи один із кількох передбачених у санкції основних видів покарання, суд зобов’язаний мотивувати у вироку, чому саме даний вид покарання він вважає за доцільне застосувати до підсудного.
8. Якщо санкція є кумулятивною, суд зобов’язаний вирішити питання про доцільність або, навпаки, недоцільність призначення додаткового покарання. При цьому слід враховувати, що останнє може бути передбачене в санкції або як обов’язкове додаткове покарання (ч. 2 ст. 191 КК), або як факультативне (ч. і ст. 191 КК). У першому випадку питання про необхідність призначення додаткового покарання вирішене у самому законі (в санкції) і суд, за загальним правилом, повинен його призначити. Відмова від призначення обов’язкового додаткового покарання допустима тут лише за наявності підстав, передбачених у ст. 69 КК (див. коментар до ст. 69 КК). У другому випадку питання про доцільність призначення факультативного додаткового покарання вирішується за розсудом суду з урахуванням обставин конкретної справи, даних про особу винного і з обов’язковим мотивуванням у вироку прийнятого ним рішення.
9. Якщо в санкції передбачено кілька видів і (або) основних, і (або) додаткових покарань, суд повинен вирішити й обґрунтувати у вироку, яке одне із основних покарань з яким додатковим (чи кількома їх видами) він вважає за доцільне призначити підсудному.
10. Якщо санкція є не тільки альтернативною, а й одночасно кумулятивною, то, перш ніж призначити основне покарання в поєднанні з додатковим, суд повинен вирішити питання про те, з яким з альтернативне передбачених у санкції основних видів покарань закон допускає поєднання додаткового покарання. При вирішенні цього питання необхідно враховувати такі особливості побудови (конструкції) таких санкцій.
У деяких із них додаткове покарання вміщується наприкінці їх тексту (після переліку всіх видів основних покарань), але перед додатковим покаранням у тексті санкції поставлений такий знак пунктуації, як кома (статті 132, 219, ч. 1 ст. 368 КК та ін.). Це означає, що при застосуванні таких санкцій додаткове покарання може приєднуватися до будь-якого основного з тих, які альтернативне в ній перелічені. У тексті інших санкцій перед додатковим покаранням або не ставиться кома і, отже, воно може приєднуватися тільки до того основного, услід за яким розташоване в санкції (ст. 221 КК), або додаткове покарання вміщується не наприкінці тексту санкції (після переліку всіх основних покарань), а всередині, тобто саме за тим видом основного покарання, до якого воно і може приєднуватися (ч. 1 ст. 139 КК).
11. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 65 КК суд зобов’язаний не тільки призначити певний вид покарання (основного і додаткового), а й визначити у вироку конкретну його міру — строк, розмір, суму. При встановленні цієї міри закон зобов’язує суд керуватися мінімумом і максимумом конкретної санкції і забороняє виходити за ці межі. Отже, при призначенні покарання суд «зв’язаний» мінімальними і максимальними межами конкретної санкції. По-перше, ці обмеження стосуються можливості вибору судом виду покарання, тому що за один злочин суд може призначити: а) тільки одне основне покарання, навіть якщо в санкції їх передбачено декілька; б) одне або кілька додаткових покарань, з числа, як правило, тих, які вказані в санкції (див. коментар до ч. 4 ст. 52 КК). По-друге, обмежені і рамки конкретної міри покарання — вона повинна бути визначена судом лише в тих межах «від» і «до», що встановлені в санкції.
12. Оскільки вимога про призначення покарання в межах санкції має характер загального правила, у частинах 3 та 4 ст. 65 КК вказується і на винятки з нього, згідно з якими суд має право вийти за мінімальні межі санкції на підставі ст. 69 КК і за максимальні — відповідно до статей 70 та 71 КК (див. коментар до цих статей). Однак вихід за мінімальні або максимальні межі конкретної санкції можливий не тільки при застосуванні статей 69, 70 та 71 КК, айв інших, спеціально передбачених законом випадках.
13. Так, згідно з ч. 4 ст. 53 КК у разі неможливості сплати штрафу суд може замінити його громадськими або виправними роботами; на підставі ч. 1 ст. 58 КК покарання у виді службових обмежень застосовується не тільки тоді, коли воно передбачене в санкції, а й замість обмеження або позбавлення волі; відповідно до ч. 1 ст. 62 КК покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні може бути призначене замість позбавлення волі. Оскільки покарання у виді обмеження волі не застосовується до неповнолітнього (див. коментар до ст. 98 КК), то при засудженні такої особи за ч. 2 ст. 203 або ч. 1 ст. 224 КК, у санкціях яких фігурує тільки цей вид основного покарання, суд зобов’язаний замінити його іншим, не передбаченим у санкції, більш м’яким видом покарання. У відповідності до статей 100 та 101 КК мінімальний строк громадських робіт щодо неповнолітнього встановлено ЗО годин, виправних робіт — два місяці, а арешту — 15 діб, тоді як у санкціях статей Особливої частини КК (наприклад, ст. 124, ч. 2 ст. 190 КК) цей мінімум може бути і вищим.
У наведених ситуаціях суд призначає або менш, або більш суворе основне покарання порівняно з передбаченим у санкції, і отже, виходить за мінімальні або максимальні її межі.
14. Призначення покарання нижче мінімуму або вище максимуму санкції може мати місце і при застосуванні (або, навпаки, відмові від застосування) судом додаткових покарань. Так, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призначене судом і у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті Особливої частини КК (див. коментар до ч. 2 ст. 55 КК), а позбавлення особи військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу взагалі не фігурує в жодній із санкцій Особливої частини КК і завжди призначається за розсудом суду на підставі ст. 54 КК (див. коментар до ст. 54 КК).
15. У цілому ряді випадків суд не має права призначати додаткове покарання, навіть якщо в санкції статті Особливої частини КК воно передбачене як обов’язкове, а підстави для застосування ч. 2 ст. 69 КК у справі
відсутні. Так, обов’язкове додаткове покарання у виді конфіскації майна не може бути призначено при засудженні: а) із застосуванням статей 75—78 КК (див. коментар до цих статей); б) неповнолітнього (наприклад, за частинами З чи 4 ст. 187 КК), оскільки призначення конфіскації в цьому випадку суперечило б положенням ч. 2 ст. 98 КК; в) за тими статтями Особливої частини КК, у санкціях яких хоча й передбачена обов’язкова конфіскація майна, але вчинений особою злочин не відповідає вимогам ч. 2 ст. 59 КК (див. коментар до ст. 59 КК). Так, у санкціях ст. 257 та ч. З ст. 289 КК конфіскація майна фігурує як обов’язкова, однак вона не може бути призначена судом, якщо банда (ст. 257 КК) організувалася не для корисливих нападів, а для вчинення, наприклад, зґвалтувань, а транспортним засобом винний заволодів (ст. 289 КК) не з корисливою, а з будь-якою іншою метою.
