Право - КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ
5. Покарання у виді позбавлення волі може бути призначене судом лише в тому випадку, якщо воно передбачене в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний. Якщо така санкція є альтернативною і у неї поряд із позбавленням волі передбачені інші, менш суворі види покарань, то призначення судом позбавлення волі повинне бути обов’язково мотивоване у вироку (ч. 2 ст. 334 КПК).
6. Покарання у виді позбавлення волі не може бути призначене в порядку переходу до іншого, більш м’якого виду покарання на підставі ч. 1 ст. 69 КК, оскільки більш суворе порівняно з ним довічне позбавлення волі (ст. 64 КК) у всіх випадках фігурує в санкціях статей Особливої частини КК в альтернативі з позбавленням волі на певний строк. Тому на підставі ч. 1 ст. 69 КК можливе лише призначення позбавлення волі нижче від найнижчої межі, встановленої для цього виду покарання в конкретній санкції (див. коментар до ст. 69 КК).
7. Застосування позбавлення волі як більш м’якого покарання можливе лише на підставі ч. 2 ст. 87 КК, коли актом про помилування здійснюється заміна призначеного судом довічного позбавлення волі (ст. 64 КК) покаранням, передбаченим ст. 63 КК, на строк не менше двадцяти п’яти років (див. коментар до статей 64 та 87 КК).
8. Призначене судом покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років може бути замінене військовослужбовцям покаранням у виді службових обмежень (див. коментар до ч. 1 ст. 58 КК) або у виді тримання в дисциплінарному батальйоні (див. коментар до ч. 1 ст. 62 КК). Заміна позбавлення волі або невідбутої його частини більш м’яким видом покарання можлива і при застосуванні ст. 82, ч. 4 ст. 83, статей 85—87 КК.
9. Особа, засуджена до позбавлення волі, може бути звільнена від його відбування: а) з випробуванням (статті 75, 79 КК); 6) умовно-достроково (ст. 81 КК); в) достроково (статті 83—87 КК).
10. Покарання у виді позбавлення волі призначається неповнолітнім із дотриманням вимог ст. 102 КК (див. коментар до ст. 102 КК).
11. Порядок та умови відбування (виконання) покарання у виді позбавлення волі регулюються Розділом III ВТК.
12. За злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи, а також за дії, що дезорганізують роботу такої установи, особа, засуджена до позбавлення волі, може бути притягнута до відповідальності за статтями 391 або 392 КК. Ухилення від відбування покарання у виді позбавлення волі має наслідком відповідальність за ч. З ст. 390 КК, а втеча з місця позбавлення волі — за ст. 393 КК.
Стаття 64. Довічне позбавлення волі
1. Довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.
2. Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку.
1. Довічне позбавлення волі є найбільш суворим основним (ч. 1 ст. 52 КК) та безстроковим покаранням, відповідно до якого засуджений за вироком суду ізолюється від суспільства і примусово поміщується до спеціальної кримінально-виконавчої установи (в’язниці) без зазначення у вироку строку його тримання в ній. 4У
2. Порядок призначення довічного позбавлення волі передбачений у ч. 1 ст. 64 КК, відповідно до якої це покарання: а) встановлюється тільки за вчинення особливо тяжких злочинів (ч. 5 ст. 12 КК); б) застосовується лише у випадках, спеціально передбачених у КК (ст. 112, ч. 2 ст. 115, ч: З ст. 258, статті 348, 400, ч. 4 ст. 404, ч. 2 ст. 438, ч. 2 ст. 439, ч. 1 ст. 442, ст. 443 КК); в) призначається лише тоді, коли суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк. Із зазначених положень закону, по-перше, випливає, що законодавець встановлює в даний час і вправі встановити в майбутньому довічне позбавлення волі тільки і виключно за особливо тяжкі злочини. По-друге, перелік особливо тяжких злочинів, за вчинення яких передбачена можливість призначення довічного позбавлення волі, є вичерпним і суд вправі призначити це покарання тільки в тому випадку, якщо воно прямо передбачене в санкції статті Особливої частини КК. Нарешті, оскільки довічне позбавлення волі у всіх санкціях передбачене в альтернативі з позбавленням волі, на певний строк, суд в обов’язковому порядку повинен навести у вироку мотиви свого рішення в тому випадку, якщо призначає засудженому довічне позбавлення волі.
3. У частині 2 ст. 64 КК наведений перелік осіб, яким не може бути призначене довічне позбавлення волі навіть у випадку вчинення ними особливо тяжкого злочину, у санкції за який фігурує це покарання. До числа таких осіб належать: а) особи, які вчинили злочин у віці до 18-ти років; б) особи у віці понад 65 років; в) жінки, що перебували в стані вагітності під час вчинення злочину або перебувають у такому стані на момент постановлен-ня вироку. Не може бути призначене довічне позбавлення волі й особам, зазначеним у ст. 43 КК, навіть якщо за вчинений ними злочин у санкції відповідної статті Особливої частини КК передбачене це покарання (див. коментар до ст. 43 КК)
4. Особи, засуджені до довічного позбавлення волі, не підлягають умовно-достроковому чи достроковому звільненню від цього покарання. На підставі ч. 2 ст. 87 КК актом про помилування може бути здійснена лише заміна цього покарання позбавленням волі на строк не менше двадцяти п’яти років (див. коментар до ст. 87 КК). Відповідно до ст. 4 «Положення про порядок здійснення помилування», затвердженого Указом Президента України від 12 квітня 2000 р. № 588/2000, при засудженні особи до довічного позбавлення волі клопотання про помилування може бути подане лише після відбуття засудженим не менше п’ятнадцяти років.
5. Порядок та умови відбування (виконання) покарання у виді довічного позбавлення, волі встановлені «Положенням про організацію виконання покарання у виді довічного позбавлення волі в установах кримінально-виконавчої системи», затвердженим наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 14 квітня 2001 р. № 65.
6. Особа, що відбуває довічне позбавлення волі, за втечу з місця позбавлення волі може бути притягнута до відповідальності за ст. 393 КК.
Розділ XI
ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ
Стаття 65. Загальні засади призначення покарання
1. Суд призначає покарання:
1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;
2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу;
3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.
2. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
3. Підстави для призначення більш м’якого покарання, ніж це передбачено відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу за вчинений злочин, визначаються статтею 69 цього Кодексу.
4. Більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частини цього Кодексу за вчинений злочин, може бути призначене за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків згідно зі статтями 70 і 71 цього Кодексу.
1. При постановленій обвинувального вироку і призначенні покарання суд завжди вирішує два основних завдання: перше з них пов’язане з кваліфікацією злочину за відповідною статтею (частиною статті) КК, а друге — з індивідуалізацією покарання у межах санкції тієї статті КК, за якою кваліфіковане діяння винного. Правильна кваліфікація злочину є необхідною передумовою (обов’язковою умовою) індивідуалізації покарання, оскільки лише на її підставі можливе винесення судом законного і обґрунтованого вироку, а отже, і призначення доцільного і справедливого покарання.
2. Призначення покарання — завершальний етап розгляду кримінальної справи, протягом якого суд згідно зі ст. 324 КПК вирішує питання: а) чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин; б) чи є обставини, що пом’якшують або обтяжують покарання підсудного, і які саме; в) яка саме міра покарання має бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати. При вирішенні зазначених питань суд керується закріпленими в КК нормами про систему і види, підстави і порядок призначення покарання, і, передусім, приписами ст. 65 КК.
3. Загальні засади призначення покарання (ст. 65 КК) являють собою встановлену в кримінальному законі і обов’язкову для суду систему відправних, вихідних вимог (критеріїв, правил) про підстави, порядок та межі призначення покарання, якими керується суд при призначенні певного виду і конкретної міри покарання в кожному випадку вчинення злочину, з кожної окремої кримінальної справи і щодо кожного підсудного.
4. Вимоги ст. 65 КК є, по-перше, обов’язковими для суду, оскільки закріплені безпосередньо в законі і суд не має права ігнорувати жодну з них при призначенні покарання. По-друге, вони мають відправний (вихідний) характер, оскільки визначають ті основні напрямки, за якими здійснюється діяльність суду при призначенні покарання. По-третє, саме ці вимоги дозволяють суду визначити щодо кожної справи, чи є підстави, в якому порядку і в яких межах повинен бути призначений підсудному певний вид покарання і конкретна його міра. По-четверте, правила призначення покарання, що встановлені у ст. 65 КК, є дійсно загальними, оскільки мають універсальний характер і застосовуються по кожній кримінальній справі, незалежно від її особливостей і в усіх без винятку випадках, тоді як інші приписи про порядок призначення покарання (наприклад, передбачені статтями 68, 69, 70 та 71 КК) використовуються судом лише в окремих (спеціальних) ситуаціях, коли в цьому виникає необхідність. Нарешті, загальні засади — це не просто сума окремих вимог, а певна їх система, кожен елемент якої взаємопов’язаний і взаємодіє один з одним. Так, якщо в п. 1 ч. 1 ст. 65 КК вказується на обов’язковість призначення покарання у межах санкції статті Особливої частини КК, то в п. 2 пропонується враховувати при цьому ще й положення норм Загальної частини КК, а в п. З — індивідуальні особливості вчиненого і особу винного. Отже, жодна із загальних засад не має пріоритету перед іншою, всі вони рівноцінні і рівнозначні, оскільки кожна розвиває, уточнює, доповнює і, якоюсь мірою, навіть коректує іншу. Тобто жодна не може враховуватися лише сама по собі, ізольовано, у відриві від інших, тому що загальні засади перебувають у такому співвідношенні одна з одною, яке обумовлює, що всі вони повинні враховуватися судом у їх сукупності — єдності, взаємозв’язку і взаємодії.
