Право - КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ
10. Від конфіскації майна, яка передбачена у ст. 59 КК як додаткове покарання, слід відрізняти так звану спеціальну конфіскацію, яка не є кримінальним покаранням й тому не передбачена у вичерпному переліку їх видів у ст. 51 КК.
Спеціальна конфіскація є мірою процесуального примусу, яка розповсюджується на предмети, що визнані речовими доказами за справою (ст. 78 КПК), і застосовується на підставі ст. 81 КПК щодо: а) знарядь та засобів вчинення злочину; б) виявлених у винного речей, що вилучені з обігу; в) грошей, цінностей та інших речей, що здобуті чи нажиті злочинним шляхом; г) грошей, цінностей та інших речей, що служили об’єктом (предметом) злочинних дій. Зазначене майно вилучається у винного і в одних випадках звертається в прибуток держави (конфіскується), в інших — знищується, а в третіх — повертається його законним володільцям.
11. Проте спеціальна конфіскація може бути застосована судом не тільки на підставі ст. 81 КПК, оскільки вона передбачена і в ряді санкцій статей Особливої частини КК (наприклад, частини 1 та 2 ст. 176, статті 201, 204, 209, 300, ЗОЇ). Водночас, як у тих випадках, коли питання про спеціальну конфіскацію вирішується на підставі ст. 81 КПК, так і у тих, коли ця міра процесуального примусу фігурує безпосередньо в санкції статті Особливої частини КК, її застосування є обов’язковим для суду і не залежить від того, яке основне чи додаткове покарання призначене засудженому вироком.
12. Відповідно до ст. 75 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р. виконання покарання у виді конфіскації майна покладено на Державну виконавчу службу.
13. Покарання у виді конфіскації майна до неповнолітніх не застосовується (ст. 98 КК).
14. Приховування майна, що підлягає конфіскації, має наслідком відповідальність за ст. 388 КК, а заволодіиня конфіскованим майном, вчинене особою, якій воно було ввірене на збереження, тягне за собою відповідальність за ст. 191 КК.
Стаття 60. Арешт
1. Покарання у виді арешту полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців.
2. Військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті.
3. Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до семи років.
1. Арешт є основним покаранням (ч. 1 ст. 52 КК), відповідно до якого засуджений на строк, встановлений вироком суду, поміщається в спеціальну установу — арештний дім (ст. 100 ВТК) і утримується в ньому в умовах ізоляції від суспільства (ч. 1 ст. 60 КК, ч. 1 ст. 101 ВТК). При цьому на засуджених до арешту поширюються правообмеження, встановлені виправно-трудовим законодавством для осіб, що відбувають покарання у виді позбавлення волі (ст. 101 ВТК). Особи, засуджені до арешту, тимчасово, до створення арештних домів, відбувають покарання в слідчих ізоляторах (в’язницях) за місцем засудження («Інструкція про організацію виконання покарання у виді арешту в установах кримінально-виконавчої системи», затверджена наказом Державного департаменту з питань виконання покарань від 31 серпня 2001 р. № 158).
2. Арешт є строковим видом покарання і відповідно до ч. 1 ст. 60 КК може бути призначений судом на строк від одного місяця до шести місяців.
3. Арешт належить до числа загальних (універсальних) видів покарань і може застосовуватися до будь-яких осіб, за винятком тих, які зазначені у вичерпному переліку в ч. З ст. 60 КК. До них належать: а) особи віком до шістнадцяти років; б) вагітні жінки; в) жінки, що мають дітей віком до семи років. При цьому слід враховувати, що вік особи, стан вагітності або наявність дитини є перешкодою для призначення покарання у виді арешту лише в тому випадку, якщо ці обставини мали місце не на момент вчинення злочину, а на момент постановлення вироку суду.
4. Якщо арешт призначається військовослужбовцю, то відповідно до ч. 2 ст. 60 КК засуджений відбуває його на гауптвахті. При цьому арешт із відбуванням його на гауптвахті може бути призначений як військовослужбовцям із числа офіцерського складу, так і тим, які проходять строкову військову службу за призовом або служать за контрактом. Особливості відбування арешту військовослужбовцями регулюються ст. 105 ВТК.
5. Арешт може бути призначений судом лише у випадках, якщо це основне покарання передбачене в санкції статті Особливої частини КК (ч. 4 ст. 52 КК), за винятком його призначення в порядку переходу до більш м’якого виду основного покарання на підставі ч. 1 ст. 69 КК (див. коментар до ст. 69 КК). В Особливій частині КК арешт передбачений в альтернативних санкціях за злочини невеликої (наприклад, ст. 124, ч. 2 ст. 125, ч. 1 ст. 129 КК) або середньої (наприклад, ч. 1 ст. 130, ч. 2 ст. 136 КК) тяжкості.
Застосування арешту також можливе в порядку заміни покарання або невідбутої його частини на підставі ст. 82, ч. 4 ст. 83, статей 85—87 КК.
6. Особи, засуджені до арешту, не підлягають звільненню від відбування цього покарання з випробуванням (статті 75, 79 КК), умовно-достроковому звільненню (ст. 81 КК), а невідбута частина арешту не може бути замінена більш м’яким покаранням (ст. 82 КК). Проте особа, засуджена до арешту, може бути достроково звільнена від відбування цього покарання або від подальшого його відбування на підставі статей 84—87 КК.
7. Покарання у виді арешту застосовується до неповнолітніх, які на час постановлення судом вироку досягли 16-річного віку, з додержанням вимог ст. 101 КК (див. коментар до ст. 101 КК).
8. Порядок та умови виконання (відбування) покарання у виді арешту регулюються Розділом УІ-А ВТК, а також «Інструкцією про організацію виконання покарання у виді арешту в установах кримінально-виконавчої системи».
9. Втеча засудженого, який відбуває покарання у виді арешту, має наслідком відповідальність за ст. 393 КК.
Стаття 61. Обмеження волі
1. Покарання у виді обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням засудженого до праці.
2. Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п’яти років.
3. Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої групи.
1. Обмеження волі є основним покаранням (ч. 1 ст. 52 КК), відповідно до якого засуджений протягом строку, встановленого вироком суду:
а) утримується в кримінально-виконавчій установі відкритого типу — виправному центрі; б) відбуває покарання без ізоляції від суспільства, але в умовах здійснення за ним нагляду з боку адміністрації цього центру; в) у процесі відбуття покарання в обов’язковому порядку залучається до праці.
2. Основні каральні елементи цього покарання полягають у тому, що засуджений направляється до виправного центру й утримується в ньому протягом встановленого вироком строку; мешкає за особистим посвідченням, що видається замість паспорта; зобов’язаний постійно знаходитися в межах цього центру під наглядом і не має права залишати його межі без спеціального дозволу адміністрації; мешкає в спеціально призначеному для засуджених гуртожитку; зобов’язаний дотримуватися встановленого розпорядку дня; підлягає обов’язковому залученню до праці, як правило, на виробництві виправного центру або на договірній основі в інших підприємствах незалежно від форми власності, але в умовах забезпечення за ним нагляду; може бути підданий заходам дисциплінарного стягнення за порушення трудової дисципліни та встановленого порядку відбування покарання (статті 106, 1072, 1073, 107” ВТК; «Інструкція про організацію виконання покарання у виді обмеження волі в установах кримінально-виконавчої системи», затверджена наказом Державного департаменту з питань виконання покарань від 4 вересня 2001 р. № 165).
3. Обмеження волі є строковим видом покарання і може бути призначене судом у межах від одного до п’яти років (ч. 2 ст. 61 КК). Конкретний строк цього покарання визначається судом у вироку виходячи з тих меж, які встановлені для обмеження волі в санкції статті Особливої частини КК.
4. Обмеження волі може бути призначене судом лише у випадках, коли це основне покарання безпосередньо передбачене в санкції статті Особливої частини КК (ч. 4 ст. 52 КК), за винятком його призначення в порядку переходу до іншого, більш м’якого виду основного покарання на підставі ч. 1 ст. 69 КК (див. коментар до ст. 69 КК).
5. Застосування покарання у виді обмеження волі можливе також при заміні позбавлення волі (ст. 63 КК) або невідбутої його частини на підставі ст. 82, ч. 4 ст. 83, статей 85-87 КК.
6. Обмеження волі належить до числа загальних (універсальних) покарань, яке може бути призначене будь-якій особі. Проте оскільки відбування цього покарання пов’язане з обов’язковим залученням засудженого до праці, закон (ч. З ст. 61 КК) обмежує можливість його застосування, встановлюючи, що це покарання не може бути призначене: 1) неповнолітнім;
