Темна матерія - Крауч Блейк
Вона зачиняє двері й накидає ланцюжок.
Різким рухом вона скидає свої «шпильки», шкутильгає до дивана і знесилено падає на подушки.
— Оце так вечір!
Вона висуває шухлядку із журнального столика біля дивана й дістає запальничку й люльку з кольорового скла.
Даніела перестала курити «травичку», коли носила Чарлі, і більше не починала. Я бачу, як вона затягується і передає люльку мені. Навряд чи ця ніч іще чимось здивує, то чом би й ні?
Скоро ми ловимо кайф і непорушно сидимо в просторій мансарді, стіни якої розмальовані еклектично різношерстими малюнками, і в такій тиші, що аж у вухах дзвенить.
Даніела підняла жалюзі на величезному вікні, яке дивиться на південь і служить тлом для вітальні, де за склом мерехтливим видовищем розкинувся центр міста.
Раян передає люльку Даніелі, й поки вона натовкує її новою порцією травички, мій старий товариш по кімнаті відкидається на спинку крісла й утуплюється в стелю. Я усміхаюся, помітивши, що він безперестанку облизує передні зуби, бо так він завжди робив, коли курив травичку, ще зі студентської пори.
Я дивлюсь у вікно на всі ті вогники й запитую:
— А наскільки добре ви мене знаєте обоє?
Здається, це привертає їхню увагу.
Даніела кладе люльку на стіл і, підтягнувши коліна до грудей, повертається на дивані, щоб краще мене бачити.
Раптом Раян широко розплющує очі.
Він випрямляється в кріслі.
— Що ти маєш на увазі? — питає Даніела.
— Ви мені довіряєте?
Вона простягає руку й торкається мене. Справжній електричний розряд.
— Звичайно, любий.
Раян каже:
— Навіть якщо ми коли й сварилися, я завжди поважав твою порядність і чесність.
У Даніели стурбований вигляд.
— Усе гаразд?
Не треба цього робити. Ні, ну справді, не треба цього робити.
Але я веду далі.
— Чисто гіпотетично, — кажу я. — Учений, професор фізики, живе тут у Чикаго. Він не такий страшенно успішний, як йому завжди хотілося, але щасливий, загалом усім задоволений і одружений, — я дивлюсь на Даніелу й згадую слова Раяна в галереї, — на жінці своєї мрії. У них є син. Вони живуть душа в душу.
— Якось увечері цей чоловік іде в бар побачитися зі своїм старим другом, приятелем по коледжу, який нещодавно отримав престижну нагороду. Коли він повертається додому, щось стається. Додому він так і не доходить. Його викрадають. Далі все тоне в тумані, але коли він остаточно прочумлюється, то виявляється в лабораторії в Південному Чикаго й усе міняється. Його будинок якийсь не такий. Він більше не професор. І він не одружений на цій жінці.
Даніела питає:
— Ти кажеш, він думає, що все змінилося. А чи й справді все змінилося?
— Я кажу так, як він все це бачить, це більше не його світ.
— У нього рак мозку, — припускає Раян.
Я дивлюся на мого старого друга.
— МРТ показує, що ні.
— Тоді, може, хтось його розігрує. Утнули таку хитру витівку, яка торкається всіх сторін його життя. Здається, я щось таке бачила в кіно.
— Менше ніж за вісім годин усе всередині його будинку було оновлене. І не просто на стінах з’явилися інші картини. Нове обладнання. Нові меблі. Вимикачі на іншому місці. Жодна витівка не буває такою складною. Та й навіщо? Це просто звичайна людина. Для розіграшу — й такі складнощі?
— Ну, тоді він божевільний, — каже Раян.
— Я не божевільний.
На мансарді стає дуже тихо.
Даніела бере мене за руку.
— Що ти намагаєшся нам сказати, Джейсоне?
Я дивлюсь на неї.
— Сьогодні ввечері ти казала, що розмова зі мною надихнула тебе на цю інсталяцію.
— Так і було.
— Ти можеш розповісти мені про цю розмову?
— Хіба ти не пам’ятаєш?
— Жодного слова.
— Як це може бути?
— Даніело, будь ласка.
Западає довга мовчанка, впродовж якої Даніела дивиться мені в очі, може, хоче переконатися, що я не жартую.
Нарешті вона каже:
— Здається, це була весна. Ми вже давно не зустрічалися та й не розмовляли до ладу, бо всі ці роки кожен із нас жив своїм життям. Звичайно, я слідкувала за твоїми успіхами. Я завжди пишалася тобою.
І ось, якось увечері ти з’явився в моїй студії. Ні сіло ні впало. Сказав, що думав про мене останнім часом, і спочатку мені здалося, що ти просто намагаєшся роздмухати старе полум’я, але тут було щось інше. Ти й справді нічого цього не пам’ятаєш?
— Наче мене там і не було.
— Ми заговорили про твої дослідження, про те, що ти з головою поринув у цей проект, який ще був і засекречений до того ж, і ти сказав — я це дуже добре пам’ятаю — ти сказав, що ти, мабуть, мене більше ніколи не побачиш. І я зрозуміла, що ти прийшов не клинці підбивати. Ти прийшов попрощатися. Потім ти говорив про те, що наше життя — це те, що ми вибираємо, і що деякі шанси ти проґавив, але найбільше ти жалкував за мною. Ти сказав, що шкодуєш про все. Це було дуже емоційно. Ти пішов, і я не бачила тебе й нічого не чула про тебе аж до сьогоднішнього вечора. А тепер у мене питання до тебе.
— Згода, — у мене паморочиться голова від випивки, дурману й того, що вона мені розказує.
— Перше, про що ти мене запитав, коли побачив на прийомі ввечері, чи не знаю я, де Чарлі. Хто це?
От що мені найбільше подобається в Даніелі, то це її чесність. Між серцем і вустами в неї прямий зв’язок. Ніяких фільтрів чи саморедагування. Вона говорить те, що відчуває, без тіні хитрощів чи лукавства. Вона визнає лише прямий шлях.
Тому, коли я зазираю в очі Даніели і бачу, що вона абсолютно щира, у мене холоне серце.
— Це не має значення, — кажу я.
— Мабуть таки має, раз це перше, про що ти мене питаєш після того, як ми не бачились півтора року.
Я допиваю своє питво, перемелюю кутніми зубами останній шматочок льоду.
— Чарлі — це наш син.
Кров відливає від її обличчя.
— Не тринди, — різко уриває мене Раян. — Я думав, у нас просто теревені під кайфом. Що це? — Він дивиться на Даніелу, потім знову на мене. — Це якийсь жарт?
— Ні, не жарт.
Даніела каже:
— У нас немає сина, і ти знаєш про це. Ми не були разом п’ятнадцять років. І ти це знаєш, Джейсоне. Ти знаєш це.
Мені здається, що я міг би дуже швидко переконати її. Я стільки знаю про цю жінку. Секрети з її дитинства, про які вона розповіла мені в останні п’ять років нашого подружнього життя. Та чи не матимуть ці «одкровення» зворотного ефекту? Вона може сприйняти їх не як докази, а як спритне маніпулювання. Дешевий трюк. Навіть не сумніваюся, що найкращий спосіб переконати її, що я кажу правду, це абсолютна щирість.
Я кажу:
— Ось що я знаю, Даніело. Ми з тобою живемо в моєму особняку на Логан-сквер. У нас є чотирнадцятирічний син Чарлі. Я професор-середнячок у Лейкмонті. Ти чудова жінка й мати, яка пожертвувала своєю мистецькою кар’єрою, щоб сидіти дома. Про тебе, Раяне. Ти знаменитий нейробіолог. Ти виграв Павійську премію. Ти читаєш лекції по всьому світу. І я знаю, що це звучить, як повна маячня, але в мене не рак мозку, мене ніхто не розігрує і я не божевільний.
Раян сміється, але цей сміх якийсь силуваний, неприродній.
— Припустімо, чисто теоретично, що все, тільки-но розказане тобою, це правда. Принаймні, що ти так вважаєш. Невідомою змінною у всій цій історії є те, над чим ти працював усі ці кілька останніх років. Цей секретний проект. Що ти можеш нам розказати про нього?
— Нічого.
Раян підводиться.
— Ти вже йдеш? — питає Даніела.
— Уже пізно. З мене досить.
Я кажу:
— Раяне, це не тому, що я не хочу тобі казати. Я не можу тобі нічого сказати. Я нічого про це не знаю. Я професор фізики. Я прокинувся в тій лабораторії, і всі думали, що я їхній, але це не так.
Раян бере капелюха й прямує до дверей.
Уже майже за порогом він обертається, дивиться на мене й каже:
— Ти хворий. Давай я відвезу тебе до лікарні.
— Я вже там був. І не збираюся туди повертатися.
Він дивиться на Даніелу.
— Ти хочеш, щоб він пішов?
