Темна матерія - Крауч Блейк

— Ви зателефонували Даніелі. Мене немає. Я поїхала малювати. Залиште повідомлення. Чао.

Десь за годину мій одяг нагрівається і майже висихає. Я миюсь, одягаюсь і спускаюся сходами у вестибюль.

Виходжу надвір. Тут дме вітер, але дощ послабшав.

Курця, який ошивався під ліхтарем, уже нема.

Від голоду в мене паморочиться голова.

Я минаю з півдесятка ресторанів, поки не натрапляю на такий, щоб не зовсім почистив мої кишені — веселу, закоптілу піцерію, де подають здоровенні шматки піци, спеченої в глибокій формі. Усередині нема де сісти, тож я стою на тротуарі, уминаю за обидві щоки з таким апетитом, що мені здається, що це, мабуть, чарівна піца, яка змінить моє життя, хоча, швидше за все, я просто такий голодний, що хапаю все без розбору.

Даніела живе в Бактауні. У мене лишилося 75 доларів з копійками, і я ще можу взяти таксі, але мені хочеться пройтись.

За кількістю перехожих і машин вгадується вечір п’ятниці й у повітрі витає відповідний настрій.

Я прямую на схід шукати свою дружину.

Будинок Даніели збудований із жовтої цегли, фасад обплетений в’юнким плющем, який від недавнього похолодання геть почервонів. Домофон — у вигляді старомодної латунної панелі, де я знаходжу дівоче прізвище Даніели — у першій колонці, друге знизу.

Я тричі натискаю кнопку, але вона не відповідає.

Крізь шибки високих дверних вікон я бачу жінку у вечірній сукні й пальті. Вона наближається, і в холі чується цокання її високих підборів. Коли двері розчиняються, я відступаю од вікна й відвертаюся.

Вона розмовляє по мобільному телефону, і аромат алкоголю, яким війнуло від неї, коли вона проходила поряд, наштовхує на думку, що вона почала свій романтичний вечір з великим відривом.

Я хапаюся за краєчок дверей, перш ніж вони зачиняються, і піднімаюся сходами на четвертий поверх.

Двері Даніели — в кінці коридору.

Я стукаю і чекаю.

Ніхто не озивається.

Я йду назад у вестибюль, роздумуючи, чи не почекати її тут. А якщо вона поїхала з міста? А що, як вона повернеться додому й побачить, як я тиняюся тут перед будинком, ніби якийсь нишпорка?

Коли я підходжу до головного входу, мені на очі потрапляє дошка оголошень, обліплена листівками з оголошеннями про все на світі: од відкриття галерей до замовлення книжок і поетичних слем-турнірів.

Мою увагу привертає найбільше оголошення, приклеєне посеред дошки. Насправді це плакат про шоу Даніели Варгас у галереї з назвою «Тріумф».

Я шукаю дату відкриття.

П’ятниця, другого жовтня.

Сьогодні ввечері.

Виходжу на вулицю. Знову дощить.

Зупиняю таксі.

Ця галерея кварталів за десять звідси, і поки ми їдемо Дамен-авеню, забитою таксі в розпал вечірніх веселощів, я відчуваю, що мої нерви не витримають напруги і я лусну.

Я вискакую з таксі й приєднуюсь до натовпу гіпстерів, який жваво просувається крізь крижану мжичку.

«Тріумф» — це колишній пакувальний завод, переобладнаний під мистецьку галерею. Черга з охочих туди потрапити розтяглася на півкварталу.

Через сорок п’ять хвилин, змучений, хапаючи дрижаки, я нарешті ховаюся від дощу, плачу 15 доларів за вхід, і мене та ще з десяток чоловік пропускають у вестибюль, де на стіні по периметру величезними літерами в стилі графіті написане ім’я та прізвище Даніели.

За п’ятнадцять років нашого життя разом ми з Даніелою на які тільки виставки й презентації не ходили, але такого я ще не бачив.

Раптом з непомітних дверей у стіні з’являється якийсь худорлявий бородань.

Світло тьмяніє.

Він каже:

— Я Стівен Конкой, продюсер того, що ви зараз побачите. — Він відриває пластиковий пакет із рулону на дверях. — Телефони побудуть в пакеті. Ви їх отримаєте на виході.

Пакет для телефонів іде по колу.

— Кілька слів про наступні десять хвилин вашого життя. Художниця просить вас припинити інтелектуальний аналіз і спробувати сприйняти її інсталяцію на емоційному рівні. Ласкаво просимо до «Хитросплетіння».

Конкой узяв пакет з телефонами й відчинив двері.

Я увійшов останнім.

На якусь хвилю наша групка скупчується в темному тісному проході, який стає чорним, мов смола, а луна від звуку різко зачинених дверей свідчить про те, що ми в якісь великій, схожій на складське приміщення, кімнаті.

Мій погляд прикутий до стелі, бо там мерехтять якісь світлові точки.

Зорі.

Вони на диво реальні, кожна зірка міниться.

Одні близько, інші далеко, і час від часу якась зблискує і падає у безодню.

Я дивлюся на те, що в нас попереду.

Хтось у нашій групі бурмоче:

— О Боже!

Це лабіринт, виготовлений із прозорого оргскла, і, завдяки якомусь візуальному ефекту здається, що він безкінечний під огромом всесвіту й міріадами зірок.

По стінках котяться хвилі світла.

Наша група рушає вперед.

Лабіринт має п’ять входів. Я стою на стику їх усіх, спостерігаючи, як інші заходять — кожен в окремий вхід.

Вухо вловлює якийсь постійний низький звук — це навіть не музика, а швидше «білий шум», схожий на телевізійні перешкоди, якесь безперервне шипіння, що наче виходить десь із глибини.

Я вибираю собі вхід, і щойно заходжу в лабіринт, його стінки стають зовсім непрозорими.

Оргскло спалахує майже сліпучим світлом, навіть у мене під ногами.

Мить, і на деяких стінках з’являються відеокадри, які циклічно повторюються.

Народження — дитина кричить, мати плаче від щастя.

Засуджений до страти чоловік сіпається і корчиться в петлі.

Хуртовина.

Океан.

Простягається безкінечна пустеля.

Іду далі.

Потрапляю в тупики.

Роблю різкі повороти.

Відеокадри миготять дедалі частіше. Цикли прискорюються.

Рештки потрощеної в автокатастрофі машини.

Пара в запалі пристрасті.

Те, що бачить пацієнт, якого на каталці везуть по лікарняному коридору, і над яким схилилися лікарі й медсестри.

Хрест.

Будда.

Пентаграма.

Емблема миру.

Ядерний вибух.

Світло гасне.

З’являються зірки.

Я знову можу бачити крізь оргскло, тільки тепер на його прозорість накладається якась подоба цифрового фільтру — комахи: одні непорушні, інші метушаться, і снігова заметіль.

Через це всі інші подорожні в лабіринті мають вигляд силуетів, що бредуть у якійсь пустці.

І, незважаючи на всю цю пертурбацію і жах останніх двадцяти чотирьох годин, а може, саме завдяки тому, що я оце пережив, те, що я зараз бачу, надзвичайно мене вражає і вдаряє прямо в серце.

Хоч я й бачу інших людей у лабіринті, у мене немає відчуття, що ми перебуваємо в одному приміщенні, чи навіть в одному просторі.

Здається, що вони витають в інших світах, і кожен іде якимось своїм шляхом.

На якусь хвилю мене приголомшує неймовірне відчуття втрати.

Не горе чи біль, а щось дуже первісне.

Усвідомлення і жах, який охоплює після цього — жах від безмежної байдужості навколо нас.

Не знаю, чи такого ефекту домагалася Даніела своєю інсталяцією, але на мене все це справило саме таке враження.

Ми всі бредемо тундрою нашого буття, наділяючи бозна-яким значенням те, що значення не має взагалі, а все те, що ми любимо й ненавидимо, все, у що ми віримо й за що боремось, за що вбиваємо, і за що вмираємо, таке ж безглузде, як зображення, які проектуються на оргскло.

На виході з лабіринту повторюється останнє відео — чоловік і жінка тримають за ручки свою дитину й біжать разом по зарослому зеленою травою пагорбі, під ясним блакитним небом — і на цьому тлі повільно з’являються слова:

Не існує нічого.

Усе — лиш сон.

Бог, людина, всесвіт, сонце, місяць, зорі без ліку — це сон, усе це тільки сон; вони не існують.

Не існує нічого, тільки порожнеча й ти...

Але ти — це теж не ти. Немає в тебе ні тіла, ні крові, ні кісток. Ти просто думка.

МАРК ТВЕН