Темна матерія - Крауч Блейк

Вона повертається до мене, роздумуючи, — так мені здається, — чи хоче вона залишитися наодинці з божевільним. А що, як вона вирішить не довіряти мені?

Нарешті вона хитає головою і каже:

— Все гаразд.

— Раяне, — питаю. — Яку сполуку ти для мене зробив?

Він уважно дивиться на мене, і на якусь мить мені ввижається, що він збирається відповісти, напруга спадає з його обличчя, ніби він намагається вирішити, чи я несповна розуму, чи просто дурень під кайфом.

І раптом він оговтується.

Обличчя знову кам’яніє.

Дуже сухо він промовляє:

— На добраніч, Даніело.

Потім повертається.

Іде.

Грюкає дверима.

Даніела заходить до вітальні в штанах для йоги й майці, і несе велику чашку чаю.

Я прийняв душ.

Краще мені не стало, але тепер я хоча б чистий, і від мене більше не тхне лікарняним запахом хвороби й хлорки.

Сидячи на краю матраца, вона простягає мені чашку.

— З ромашкою.

Я беруся за гарячу керамічну чашку обома руками, кажу:

— Не треба було тобі цього робити. У мене є, куди піти.

— Ти залишаєшся тут, зі мною. І без розмов.

Вона перелазить через мої ноги й сідає біля мене, спираючись спиною об бильце ліжка.

Я сьорбаю чай.

Він теплий, заспокійливий, солодкуватий.

Даніела дивиться на мене.

— Коли ти звернувся в лікарню, вони сказали, що з тобою не так?

— Вони самі не знали. Вони хотіли покласти мене в лікарню.

— У психлікарню?

— Авжеж.

— А ти не згодився?

— Ні, я втік.

— Тобто, це було б примусово.

— Точно.

— А тобі не здається, що так було б краще в такій ситуації, Джейсоне? Ну, от що б ти подумав, якби хтось розповідав тобі те, що ти зараз розповідаєш мені?

— Я подумав би, що він з’їхав з глузду. Але це не так.

— Тоді скажи мені, — просить вона. — Як ти можеш пояснити те, що з тобою відбувається?

— Я не зовсім упевнений.

— Але ти ж учений. У тебе ж є якесь припущення?

— У мене недостатньо інформації.

— А що тобі підказує інтуїція?

Я попиваю ромашковий чай, насолоджуюсь тим, як хвиля тепла омиває моє горло.

— Ми проживаємо своє життя день за днем, і навіть не здогадуємося, що ми є частиною якоїсь більшої і загадковішої реальності, яку ми навіть уявити собі не можемо.

Вона бере мої руки у свої, і хоча це не та Даніела, яку я знаю, я не можу приховати, як божевільно я люблю цю жінку, навіть тут і зараз, сидячи в цьому ліжку, в цьому перевернутому світі.

Я дивлюся на неї, у ці іспанські очі, блискучі й пристрасні. Я ледве стримуюся, щоб не обійняти її.

— Тобі страшно? — питає вона.

Я згадую того чоловіка, який тримав мене на мушці. Ту лабораторію. Ту компанію, яка ганялася за мною по моєму особняку, намагаючись схопити мене. Я згадую того чоловіка, який курив цигарку під вікном моєї кімнати в готелі. На вершині всіх складових моєї ідентичності й цієї реальності, які не збігаються, десь там, за цими стінами, існують дуже реальні люди, які хочуть знайти мене.

Які раніше завдали мені болю, і, вочевидь, хочуть це зробити ще раз.

Раптом я тверезію від жахливої думки — а що, як вони вистежили мене тут? Чи не наразив я Даніелу на небезпеку?

Та ні.

Якщо вона не моя дружина, якщо вона всього лише була моєю дівчиною п’ятнадцять років тому, то кому треба було за нею слідкувати?

— Джейсоне? — знову питає вона. — Тобі страшно?

— Дуже.

Вона ніжно доторкається до мого обличчя, каже:

— Синці.

— Я навіть не знаю, звідки вони взялись.

— Розкажи мені про нього.

— Про кого?

— Про Чарлі.

— Тобі, мабуть, буде дивно це чути.

— Я й не сумніваюсь, що буде.

— Ну, я вже казав, що йому чотирнадцять. Майже п’ятнадцять. Його день народження — двадцять перше жовтня, він народився передчасно в Медичному центрі «Лікарня милосердя». Якихось вісімсот вісімдесят грамів. Впродовж першого року він потребував чималої допомоги, але він виявився борцем. Тепер він здоровий і такий же високий, як і я.

В її очах заблищали сльози.

— У нього темне волосся, як у тебе, і чудове почуття гумору. Вчиться на тверду четвірку. Дуже розсудливий, як його мама. Схибнутий на японських коміксах і скейтбордах. Любить малювати оті божевільні пейзажі. Думаю, вже можна сказати, що в нього твій талант.

— Припини.

— Що?

Вона заплющує очі, з’являються сльози й течуть по щоках.

— У нас немає сина.

— Ти можеш заприсягнутися, що ти його не пам’ятаєш? — питаю. — Це не якась гра? Якщо ти мені зараз скажеш, я не...

— Джейсоне, ми розлучилися п’ятнадцять років тому. Точніше, це ти зі мною порвав.

— Це неправда.

— Напередодні я сказала тобі, що вагітна. Тобі треба було це обдумати. Ти прийшов до мене на горище й сказав, що це було найважче рішення у твоєму житті, але що ти дуже зайнятий своїми дослідженнями, за які зрештою і отримав цю велику нагороду. Ти сказав, що весь наступний рік свого життя мусиш провести в «чистій кімнаті», і що я заслуговую на краще. І що наша дитина заслуговує на краще.

— Усе було не так, — заперечую. — Я сказав тобі, що нам буде важко, але ми витримаємо. Ми одружилися. У нас народився Чарлі. Я втратив фінансування. Ти закинула своє малювання. Я став професором. А ти стала домогосподаркою.

— Проте сьогодні ми тут. Неодружені. Без дітей. Ти щойно повернувся з відкриття інсталяції, яка мене прославить, а сам ти отримав ту премію. Я не знаю, що відбувається у твоїй голові. Може, в тебе якісь суперечливі спогади, але я точно знаю, що було насправді.

Я дивлюсь, як із поверхні чаю піднімається пара.

— Ти думаєш, що я божевільний?

— Не маю жодного уявлення, але тобі точно якось не по собі.

І вона дивиться на мене з таким співчуттям. І в цьому вона вся.

Я торкаюся кільця з нитки, зав’язаного навколо мого пальця, як талісман. Я кажу:

— Послухай, може, ти віриш у те, що я тобі кажу, може, не віриш, але я хочу, щоб ти знала, що я в це вірю. Я ніколи тебе не обманював.

Зараз я переживаю, мабуть, найсюрреалістичніший момент відтоді, як прийшов до тями в тій лабораторії, — сиджу в ліжку в гостьовій кімнаті в квартирі жінки, моєї дружини, і водночас не дружини, розмовляю про сина, якого в нас, очевидно, ніколи не було, про життя, яким ми не жили.

Я прокидаюся сам у ліжку серед ночі, серце вистрибує з грудей, навколо крутиться темрява, в роті мерзотно сухо.

Впродовж цілої жахливої хвилини я не можу зрозуміти, де перебуваю.

Це не алкоголь, і не наркотик.

Це набагато глибший рівень дезорієнтації.

Я міцно замотуюсь у ковдри, але мене б’є пропасниця, все тіло болить з кожною миттю дедалі дужче, ноги смикаються, в голові пульсує.

Коли наступного разу я розплющую очі, кімнату заливає денне світло, а Даніела зі стурбованим виглядом стоїть наді мною.

— Ти весь гориш, Джейсоне. Я відвезу тебе в лікарню.

— У мене все буде добре.

— Але добре ти не виглядаєш, — вона кладе мені на лоба холодний компрес. — Так краще?

— Добре, але тобі не треба цього робити. Я зараз візьму таксі й поїду назад у готель.

— Тільки спробуй кудись поїхати.

Невдовзі після полудня моя лихоманка відступає.

Даніела нашвидкуруч варить мені курячий бульйон з локшиною. Я їм, сидячи в ліжку, а вона вмостилася в куточку крісла з таким знайомим мені відстороненим виразом в очах.

Вона заглиблена в думки, щось обмірковує, і не помічає, що я спостерігаю за нею. Я не збираюся витріщатися на неї, але не можу відірвати від неї погляду. Вона настільки один в один Даніела, хіба що...

У неї коротше волосся.

Вона в кращій формі.

У неї на обличчі косметика, а завдяки одягу — джинсам і обтислій футболці — вона виглядає значно молодшою за свої тридцять дев’ять років.

— А я щаслива? — питає вона.

— Про що ти?

— У тому нашому житті, де, як ти казав, ми живемо разом... я щаслива?