Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович

– Згодна, – Лора згадала флешку зі шматком відео, яка лежала в її сумочці. – Я не збираюся ніде поширювати. Для приватного користування.

– Вам, приватній особі, цікаво збирати колекцію зазнятих на фото трупів?

Гарикатися далі не було сенсу. Лора переглянула знімки. Затримала погляд спершу на розбитому дзеркалі. У Євиній ванній воно виявилося невеличким, у дешевій пластиковій рамі. За формою нагадувало ромашку, такі продають на базарі у великій кількості. Свідчать не так про несмак покупця чи продавця, як про фінансовий стан того, хто купує.

Але цікавий факт…

– Дзеркало валяється на підлозі біля тіла, – Лора тицьнула пальцем.

– Сама бачила. Впало і розбилося.

– Чому впало? Може, якась бійка, просто коротка сутичка …

– Ларисо… Чи Лоро, як вам краще…

– Лора.

– Так ось, Лоро, – криміналістка примостила кухоль на краєчок столу. – На тілі покійної не виявлено жодних ушкоджень. Ран, забоїв тощо. У помешканні немає слідів бійки. Ми виїхали на місце й застали там той порядок, який Бортникова зазвичай підтримувала. Принаймні виглядало так.

– Обличчя перекошене, – Лора показала фото, зроблене великим планом. – Я бачила подібні знімки. Біль… чи страх. Передсмертний страх.

– Міг бути й біль, – кивнула Сова. – Раптовий серцевий напад – це боляче. А причина – переляк.

– Причина нападу?

– Або молода тридцятирічна жінка злякалася, коли раптом гостро заболіло серце. Розтин показав, що Єва останнього разу їла в обід. Зате незадовго до смерті пила міцний алкоголь. Могло спровокувати.

Лора затримала в руці фото, яке було останнім у невеликому стосику.

– Я зрозуміла, вхідні двері без слідів зламу. Але й не замкнені зсередини.

– Вони не могли бути замкненими зсередини. – Сова знову відпила свого чаю. – Я, чесно кажучи, вражена побаченим. Давно такого не бачила. Навіть точніше скажу: ніколи.

– Ви про що?

– Покійна замикала двері будинку ззовні на висячий замок. Він теліпався на спеціальному гачку в передпокої, зсередини. Зачинялася вона на засув та клямку. Дім успадкувала від діда з бабою, а старі люди так звикли.

– Не модернізувала нічого?

– А для чого? Нам із вами байдуже, як саме людині зручніше замикати власні двері. Я до чого веду, – Катерина вмостилася зручніше. – Якби в неї хтось був у гостях і пішов, Єва замкнула б за гостем двері на засув. Але не зробила цього, бо впала й померла. Збивши при падінні дзеркало зі стіни – там ванна кімнатка малесенька.

– Чому не замкнулася, як прийшла додому? Сусідка, до речі, бачила Єву з якоюсь жінкою. Отже, гостя приходила. Єва була не сама. Час смерті відомий?

– З десятої до одинадцятої вечора. Навіть до десятої сорок.

– Коли гостя пішла?

– Чому питаєте в мене? – Сова нарешті допила чай. – Провадити слідчі дії – не моя парафія. Свою частину роботи я зробила. Смерть не насильницька, слідів боротьби нема, в організмі покійної – алкоголь. Відбитки пальців лише її.

– І ви, криміналіст із досвідом, не зважили на те, що мали би бути сліди ще однієї особи?

Катерина відповіла не відразу. Поки збиралася з думками, Лора кількома ковтками спорожнила кухоль. Напій, який Сова назвала чаєм, не смакував.

– Давайте так, Лоро, – мовила Катерина після паузи. – Ви не ловите мене на слові. Не намагаєтесь загнати в глухий кут. Я не у вас на допиті. Я офіційна особа, яка в даний момент виконує службові обов’язки. І, що дуже важливо, я не зобов’язана взагалі про щось вам доповідати, звітувати, тим більше – доводити свою професійну спроможність.

– Я жодним чином не…

– Так! – Сова стукнула долонею по столу, її кухоль підстрибнув. – Хочу, аби ви послухали уважно. Зробили висновки. І змирилися з думкою, що ця наша розмова може бути останньою. Хіба що мені накажуть письмово надавати вам якісь відомості.

– Вибачте, якщо образила.

– Образили, – Сова говорила вже спокійніше. – Я не виявила в помешканні Єви Бортникової відбитків пальців та інших слідів перебування сторонньої особи. Більше скажу: на столі у великій кімнаті стояла почата пляшка коньяку і одна чарка з його залишками. У шлунку покійної – той самий коньяк. Вона випила приблизно за двадцять хвилин до смерті. І щоб у вас зовсім не було фантазій: ні, Лоро, напій отруєним не був. Усе це я саме зараз оформлюю як експертний висновок. Ви мені заважаєте.

– Вибачте ще раз, – у Лори палали щоки. – Нічого поганого сказати не хотіла. Лише міркувала вголос.

– Залиште міркування для себе. У вас усе?

– Останнє запитання.

– Зараз зловживаєте.

Лора поклала перед Совою фото, яке весь цей час стискала в руці.

– Стіл, на якому чарка і пляшка. Бачу їх. І ось це, – показала пальцем. – Пачка цигарок, не помиляюся?

– Почата пачка цигарок марки «Vogue», – підтвердила криміналістка. – Зафіксовано в протоколі огляду.

– Єва курила такі цигарки?

– На пачці – її відбитки. Чому звички покійної зацікавили вас?

– Міркую, – Лора підвелася. – Жінка працювала на базарі. Тамтешні продавчині курять, випивають, загалом спосіб життя не дуже здоровий. Але курять вони цигарки інших марок. Трошки знаю їхні звички.

– Значить, тут ви помилилися, – Сова теж підвелася. – На все добре, Ларисо. Гарного вам дня.

Відшукати Тетяну Помічну було найпростіше.

Адреса офісу організації «Тисяча літ» знайшлася у вільному доступі. Більше того: Гайдук протягом дня не мав собі іншого клопоту, окрім як шукати й скидати Лорі посилання на коментарі, що їх громадська активістка давала вже другу добу. Можна було порівняти риторику. Після смерті Ярового й публікацій про давнє прокляття, яке нібито наздогнало юриста, Тетяна виступала перед телекамерами охоче. Її тішила загальна увага. Помічна кучеряво говорила: не готова підтвердити реальне існування потойбічних сил. Проте її попередження дивним чином починають збуватися, хай передчасна смерть молодої людини в розквіті сил і розбите дзеркало – фатальний збіг обставин.

Та все ж випадковості не випадкові, заявляла Тетяна раз по раз.

Але сьогодні, після смерті Єви Бортникової за схожих, – ну дуже подібних! – обставин Помічну мов підмінили. Гайдук іще зранку кинув Лорі посилання на відео, де журналісти намагаються взяти коментар, а Тетяна дає драла. Біжить, відштовхує найбільш завзятих і нахабних, закриває лице, щось не дуже зрозуміле кричить у відповідь.

Це відбулося, коли Помічна йшла в офіс. Те саме повторилося, коли вона залишила приміщення – вибралася через вікно з протилежного боку. Дякувати Богові, перший поверх. Проте її все одно помітили, гналися з камерами й диктофонами до найближчого рогу. Тепер Тетяна навіть не огризалася, просто тікала від цікавих подалі. Відео набрало навіть більше переглядів, ніж попереднє, хоча його поширення в соцмережах не обросло великою кількістю вподобань та коментарів. Вочевидь якийсь там проклятий будинок десь у Чернігові спільноту цікавив, турбував і хвилював менше, ніж інші, здебільшого політичні, події в країні.

Лора мала номер телефону Помічної. На дзвінок відповіла, їхню недавню зустріч згадала. Саме тому не перервала розмову, навпаки, спитала зацікавлено:

– А ви ще в нас, у місті?

– Розбираюся в ситуації.

– Я не винна в тому, що все правда й прокляття справжнє! – видала вона емоційною скоромовкою. – Коли хочете знати, я справді хотіла налякати всякого, хто надумає ламати таку цінну архітектурну пам’ятку!

– Може, зустрінемось, для чого телефоном? Хочете – приходьте до мене в готель. Я скину вам назву, свій номер…

– Я тепер не виходжу з дому! – відрізала Тетяна, тут же виправилася: – Я взагалі не вдома зараз! Ніхто не повинен знати, де я! Хай воно все вляжеться! Узагалі, Ларисо, вам пощастило.

– Тобто?

– Що я відповіла й балакаю з вами.

– Обіцяю нікому не говорити, де ви. Зустрінемося потайки, мовби в шпигунських романах.

– Гарантуєте, що за вами не стежать?

Будь-яка відповідь Помічну не влаштує. Лорі стало соромно за раптово виниклу підозру, але думка про неадекватність активістки все одно зринула, закріпилася й міцнішала. Що далі, то більше. Тож вирішила не тиснути.