Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович

– Тут їх багато, – зауважив Едвін. – Хіба стільки замовляли?

– Кожному комплімент від ресторану, – усміхнулася Аріель і знову залишила компанію.

Хитров випив одним махом, не звернувши уваги на лід. Вибрав перший-ліпший кекс, відкусив одразу половину. Поки жував, Лора чомусь відчувала відносний спокій. Аліса відщипнула краєчок кексу, решту поклала на блюдце біля себе. Моруга трьома ковтками впорався зі своєю кавою.

– Значить, давайте так, – Хитров неквапом підвівся, тепер дивився на присутніх із висоти свого зросту. – Номер свого телефону я поміняв кілька днів тому. Але дехто, зокрема ви, – кивок на Лору, – швидко його роздобув. Проста людина, роботяга, як ось я, на таке не здатна. Кажете, з банку? Консультант? Консультуйте ось його, він тримає у банках мільйони. Чи її, – перевів погляд на Алісу, – бо в неї так само бізнес. Мені не треба консультантів, тим паче – банківських. Цікаво, навіть дуже цікаво, шановна, звідки ви так швидко роздобули саме мій номер, – Антон стукнув себе кулаком у груди. – Мої колишні друзі – люди публічні, кожен до певної міри. Про моє скромне існування знає не так багато народу. І я хочу, аби так було далі. Дайте мені спокій. А я допоможу зробити це.

Антон витягнув із кишені мобільник, простенький, звичайна дешева балакалка. Підчепивши нігтем край корпусу, відчинив кришку. Витягнув картку, поклав у мисочку з льодом. Сам телефон жбурнув на підлогу. Наступив ногою, натиснув.

– Тепер дзвоніть у рейку іржаву, – мовив переможно.

Глядачі мовчали. Хитров натягнув куртку й пішов геть, не озираючись і не прощаючись. Аж потому Моруга заговорив:

– Його можна зрозуміти, Ларисо. Ми справді давно розійшлися по життю. Але Єва… У них колись були стосунки. Досить близькі. І так безглуздо, так дивно…

– Так страшно, – додала Аліса. – Усі ці чутки про якісь прокляття… Люди ведуться на всякі дурниці.

– Та проте двоє ваших друзів дитинства померли одне за одним, – Лора по черзі подивилася на кожного з присутніх. – Я хотіла обговорити з вами це.

– Про що ми можемо тут говорити? – поцікавився Едвін. – І головне запитання все ж таки, попри хамську манеру, встиг поставити Антон. Без відповіді розмови не вийде. Хто ви, Ларисо?

Зробивши ковток капучино, Лора Кочубей взяла коротку паузу.

– Ви ж маєте мою візитівку, – мовила нарешті.

– Там написано – консультант. Чому наші контакти, разом з номером Хитрова, який справді новий і точно нікому не потрібен, як і його власник…

– Він уже без телефона, – нагадала Аліса.

– Не суть, – відмахнувся Моруга. – Отже, чому наші контакти опинилися в консультанта банку? Ларисо, ви доклали до їхнього пошуку певних зусиль. Задіяли серйозні зв’язки. Мета? Чому ми з Алісою повинні відповідати на якісь ваші запитання? Лише тому, що раптово й передчасно пішли з життя двоє наших давніх знайомих? З якими, до всього, жоден із нас давно не спілкується.

– Дванадцять років, – уточнила Лора. – Тоді вам було по вісімнадцять. Припускаю – між усіма пробігла чорна кішка. Сталося щось серйозне. Подія розвела вас усіх миттєво. Я права?

– Вас це все не стосується. Я правий? – у тон їй запитав Едвін.

– Він правий у тому, що ми не розуміємо мети нашої зустрічі з вами, – додала Аліса. – Я не маю наміру витрачати на вас більше час, Ларисо, даруйте вже. Проте поміняю наміри, якщо ви все поясните.

Тонкі доглянуті пальці розкрили сумочку.

На стіл лягла біла пачка тонких жіночих цигарок «Vogue».

– Ніхто не заперечить? Алкоголем, на відміну від деяких, нерви не заспокоюю.

– Узагалі-то в мене алергія на цигарковий дим. Хоча колись курив.

– «Мальборо»? – не стрималася Лора.

– Дивлячись на мене, здогадатися не важко. Та, повторюся, набув алергію. Погано переношу, коли поруч зі мною курять у замкнених приміщеннях. На вулиці нормально. Але нічого, потерплю.

– Не треба подвигів, – Аліса заховала пачку назад. – Краще я потерплю.

– У вашій компанії всі курили? – спитала раптом Лора.

– Нема вже нашої компанії, – відрубав Едвін. – Заходимо в коло, Ларисо. Або пояснюєте все, або ми йдемо й більше не зустрічаємося.

– Гаразд. – Кочубей зробила ще один ковток уже захололого капучино. – Колись я працювала в карному розшуку. Тепер – у службі безпеки великого банку. Маю доручення з’ясувати обставини смерті тепер уже двох осіб. Зокрема, розібратися, як усе це пов’язане зі старим аварійним будинком на вулиці Гончій тут, у Чернігові. Дію я неофіційно. Жодних повноважень не маю, зокрема допитувати вас.

– Ви повірили страшним казкам? І керівництво поважної фінансової установи так само забобонне? – здивувався Моруга.

– Я знаю дещо, на що поки не зважає тутешня поліція. Зокрема, слідчий на прізвище Христенко.

– Є такий, – кивнув Едвін. – Не найкращий, та й не найгірший. Середнячок. А ще мені відомо: кримінальну справу щодо смерті Ярового не порушували.

– Нашим воно не треба, – вставила Аліса. – Кажу вам як донька прокурора. Втаємничена багато в що.

– Згодна з вами як практик, – Лора відсунула недопитий напій. – Та варто комусь дізнатися, що успішний юрист і продавчиня з міського базару колись училися в одному класі, ситуація може помінятися.

– Як саме? – поцікавився Моруга.

– Є зв’язок між згаданою тут казкою про проклятий будинок і дивною смертю Ярового. Є зв’язок між ним і вами. Є зв’язок між Яровим та Євою Бортниковою. Хай ви дванадцять років тому розбіглися, все одно зв’язок має місце. Ніхто не заперечить: коли один за одним помирають тридцятирічні друзі дитинства – виглядає підозріло. Нарешті, я не бачу зв’язку між казкою про проклятий будинок та Євою. Поки що це єдина незрозуміла для мене ланка.

– Зв’язок конче має бути? – спитала Аліса.

– На те вказують обставини її смерті. Тому я й заговорила про цигарки, які курила Єва за життя.

Ковбой обмінявся поглядом із Алісою.

Він міг дати їй якийсь знак. Інакше обоє не підвелися б з-за столу синхронно. Ніби за командою, яку відпрацьовували тривалий час.

– Не переконали, Ларисо, – мовив Моруга. – Мета зрозуміла, мови нема. Ви займаєтеся чимось, за що вам платять. Припускаю, досить непогано. Але все одно не розумію, де у вашій історії місце для мене. Тобто для нас.

– Згодна з Едвіном, – долучилася Горностай. – Ви виконали важливу для себе роботу. Вирахували всіх нас учора на цвинтарі. Завдали собі клопоту й відшукали наші контакти. Зібрали нас тут, хоча ми не палаємо бажанням бачитися, тут ви теж маєте рацію. Знаєте, що коїте насправді? Лізете в чуже приватне життя. Хай би ваші дії виправдовувала причетність когось із нас до обох смертей і взагалі – до всієї цієї справді дивної історії. Проте ані я, ані Едвін, ані тим більше Хитров не можемо нічим вам допомогти. – Вона помовчала, вагаючись, говорити далі чи ні, нарешті зважилася: – І ще одне, Ларисо. Поки поліція не провела таких паралелей між Ігорем, Євою й нами. Особисто мене це влаштовує.

– Мене теж, – додав ковбой.

– Ви – приватна особа. Та якщо вирішите таки підключити поліцію, зокрема якщо пан Христенко чи ще хтось звідти буде ставити комусь із нас подібні запитання, я знайду спосіб надовго відбити у вас цей інтерес. Повірте, донька прокурора міста має можливості.

– Я думала, ми розійдемося мирно. А тут погрози, – Лора зітхнула. – Дивно, але поки що тут, у Чернігові, мені лише погрожують різні люди в різний спосіб. У вас тут стиль життя такий? Чи атмосфера тому сприяє?

– З Алісою згоден, – Едвін не зреагував на її слова. – Ані їй, ані мені сказати вам нічого. Ну, хіба дам пораду: нехай запакують кекси вам із собою. Смачного, Ларисо.

Ковбой вийшов першим.

Аліса мовчки дочекалася, поки він залишить ресторан.

Аж тоді пішла теж.

Сокіл зручно вмостився на готельному ліжку.

Лора після трьох ночей у готелі охрестила себе ментальною домосідкою. Якщо таких не буває – вона стане першою. Звичка засинати у власній спальні зіграла з нею поганий жарт, хоч готель, де вони мешкали, виявився не найгіршим. Та Лорі не спалося тут, бо до чужих ліжок звикнути не могла й звикати не збиралася. Біла заздрість огортала, коли дивилася на Богдана – тому, здається, спати було зручно всюди, куди можна приткнутися.