Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович

– Вибачте, я не…

Лора вже показувала їй посвідчення.

– Сонце, я теж працюю в банку. Консультант з безпеки, розшифрую посаду. Мені… – озирнулася на Богдана, – нам із колегою терміново потрібен ваш охоронець.

Крім них, у відділенні нікого не було. Говорила Лора голосно, її добре почули, принишкли. Кілька секунд вагань, і дівчина натиснула кнопку під столом.

Ще за мить із службової кімнати вийшов чоловік у костюмі, але без краватки. Лора звикла на око визначати силовиків. До них підходив не колишній поліцейський, а відставник-військовий. Могла об заклад битися: звільнився в майорському званні.

Майори виглядають по-особливому.

– Слухаю вас, – відставник звернувся до Сокола.

– Ми ваші колеги, – Лора виступила наперед. – Зайдемо до вас чи переговоримо тут?

Відставник ступив ближче, роздивляючись її документ.

– І що? – запитав.

– Нічого, – Лора заховала посвідчення. – У вас біля входу мають бути відеокамери. Приховані. Згідно з інструкцією, вона одна для всіх банків.

– Ви з перевіркою? До чого тут банк «Омега»?

– Ми – ваші колеги, – терпляче повторила Лора. – Камери, напевне, є, усе гаразд. Але одна з них стоїть під таким кутом, що фіксує будинок навпроти. На задньому плані картинки сто відсотків видно потрібний нам під’їзд. Три дні тому, зовсім точно – ввечері, десь починаючи з двадцятої нуль-нуль, туди міг заходити хтось, хто може бути потрібен нам для наших справ.

– І що? – Відставник зараз нагадував механічну людину.

– Нам треба переглянути запис. Зберігаються дані за два тижні. Дату й приблизний час я назвала.

– І що? – втретє повторив відставник.

Лора відчула – її зараз накриє. Її ще від часів слідчої роботи вибішували такі чоловічі типи.

– Послухайте… Не знаю, як вас звати…

– Дубовик, – назвався той.

Красномовне прізвище.

– Моє посвідчення бачили. Нагадаю – звуть мене Ларисою. Якщо ви, пане Дубовику, зараз подзвоните за номером, який я продиктую, вам відповість мій шеф, Гайдук Данило Семенович. Ви перевірите мою особу й заразом поясните, чого мені треба і чому ви не можете мене вдовольнити. Далі мій шеф попросить у вас телефон вашого шефа. Припустімо, ви не даєте. Тоді мій шеф знаходить ваше начальство без вашої допомоги. Потому, як шефи поговорять, ваш подзвонить вам. І ви зробите те, про що я прошу. Тільки наперед вислухаєте малоприємні для себе речі. Припускаю, матюкливі тиради. Ви будете принижені, а для відставного майора це не дуже добре.

– Звідки знаєте? Ну, про майора…

– Я служила в поліції. Пояснення вичерпне?

Майор Дубовик подивився на зніяковілих дівчат, які чули всю розмову.

– Гайда, – кивнув нарешті Лорі.

Замок у дверях квартири Ярового був міцним.

Колись. До того, поки його не зламали, аби зайти в квартиру. Щойно група тут закінчила й тіло винесли, техніки якось відновили замок. Помешкання при цьому не опечатали, що підтвердило Лорину теорію – кримінальна справа нікому не потрібна. Вона не знала також, чи є люди, котрі опікуватимуться опустілою квартирою. Якщо є, їм зараз, на другий день після поховання, точно не до того.

Вона проговорила все це Соколу, коли піднімалися в ліфті.

А Богдан до війни мав невеличкий бізнес – займався дверима й замками.

Ще одна причина для Гайдука взяти ветерана на службу.

Вовтузився недовго, замок не пошкодив. Штовхнув, запрошуючи Лору заходити першою.

Усередині вона не побачила нічого особливого. Стандартний, як на її погляд, ремонт, який колись у її дитинстві чомусь називали саме європейським. Оперативна група лишила помешкання після огляду в розхристаному стані, хоча ретельного трусу не робили. Адже померлий не був кримінальником, а труп не вважали кримінальним. Усе в квартирі лишилося переважно на своїх місцях. Одначе Лорі здалося: аби тут не побувало нещодавно так багато сторонніх, помешкання не виглядало б жилим.

Красиво все, акуратно, гламурно, картинка.

Або музей.

Чи меблі, виставлені в дорогому салоні-магазині.

Сокіл відразу визначив, у якій із трьох кімнат покійний господар облаштував собі кабінет. Поки ходив туди, Лора зайшла до ванної кімнати. Її дуже цікавило розбите дзеркало, хоча згадала забобон: дивитися в нього небезпечно, погана прикмета.

Дурниця.

Люстро залишили на стіні. Крива неохайна тріщина перетинала його навпіл з верхнього лівого кута до нижнього правого. Відразу впало в очі: тріснуло посередині, навіть розкришилося. Так буває, коли вдарити важким предметом. Лиш не кулаком, такий удар лишає по собі інакший слід. Та й Сова згадала: крові на руках покійного нема, порізів теж. Якщо гатив по дзеркалу він, мусив чимось озброїтися.

Вона зробила кілька фото на телефон.

Сокіл уже виніс до зали ноутбук, поклав на журнальний столик, даючи зрозуміти всім своїм виглядом: далі Лора хай сама. Вона підняла кришку, ввімкнула. Монітор моргнув, засвітився, і Кочубей не стрималася – заплескала в долоні, зовсім по-дитячому.

Чергової перешкоди не буде.

Не знати з якої причини, але Ігор Яровий не поставив пароль на домашній ноут.

Це могло означати лише одне: вдома не працював. Трудився в офісі, вистачало з маківкою. Отам, напевне, стоять паролі всюди, де тільки можна. А тут не зберігав серйозної, важливої інформації.

Лора підморгнула Соколу.

Той знову показав великого пальця.

Ноутбук підключався до бездротового інтернету автоматично.

Лора відразу зайшла в історію.

Зсунула брови, спохмурніла.

Жестом підкликала Богдана, аби сідав поруч.

Пояснила все, що виявила, швидко й доступно: перед смертю в квартирі Ігоря Ярового справді хтось був.

Чоловік або жінка.

Точніше – жінка й чоловік.

Катерина Сова пила чай, заваривши три пакетики.

Лора навіть у гірші для себе часи не визнавала пакетованих чаїв, разом із трав’яними. Вона взагалі не часто чаювала. Та коли вже випадала нагода, віддавала перевагу заварному. Любила заварювати сама, хоч покійний чоловік називав процес «шаманськими танцями з бубоном». Сам міг пити що завгодно. А коли служила, оперативники в її відділі так само не перебирали харчами. Проте Ярослав, частуючись завареним за всіма правилами напоєм, визнавав: смачніший за тирсу, насипану в пакетики.

Після загибелі Ярослава й непростого життєвого періоду Лора охолола до процесу заварювання. Перейшла на каву, а чай частіше замовляла в ресторанах та кафе. Заварний, у чайнику. Бажано комбінований, з травами.

Але Сова запропонувала – і Лора не наважилася відмовитись.

Криміналістка відлила їй у чистий кухлик зі свого, великого. Запропонувала замість цукру молочну шоколадку. Говорила неголосно, та від Лори не приховалося очевидне: Сова втомилася як від навантажень, так і від розмов із нею, сторонньою людиною.

Чого ви хочете від мене.

Таке прочитувалося в очах, навіть крізь скельця старомодних окулярів.

– Причина смерті – природна, – Сова почала відразу з головного. – Природа передчасної смерті цілком здорової жінки невідома. Але то вже до лікарів.

– Єву Бортникову справді знайшли біля розбитого дзеркала?

– Ви ж не відчепитеся.

Сова сьорбнула чаю, театрально зітхнула. Витягнула з верхньої шухляди прозорий файл, висипала з нього на стіл кілька роздрукованих на принтері фотографій. Лора відразу зрозуміла: це з місця пригоди.

– Можу взяти собі? – Відповідь знала.

– Ні, звичайно, – відрізала Сова. – Ніхто ні з ким не домовлявся про те, що у ваше розпорядження передаються якісь матеріали слідства.

– Але ж труп не кримінальний, – мовила Лора обережно. – Справи, так розумію, не буде. Отже, слідства теж.

– Але поліція працювала на місці. Ви, здається, з нашої системи. Не мені вас навчати.

– Часом фото з поліцейського слідства потрапляють у пресу, на телебачення…

– Сьогодні поліція погано контролює процес, – погодилася Катерина, знову сьорбнувши з кухля. – Фото і відео знімають і журналісти, і просто випадкові люди. А записи з камер спостереження продають за гроші. Чи зливають в інтернет, аби капіталізувати той чи інший майданчик. Цифровий світ, – вона розвела руками.