Катерина - Гнатко Дарина
Було вже геть після півночі, коли грабіжницька ватага нарешті вгамувалася та почала позіхати, широко роззявляючи смердючі, гнилі роти. Вони поснули швидко, кожен собі щось бурмочучи уві сні, а сотник ще довго лежав, удивляючись у ясне зоряне небо, не маючи сили заснути, не здужаючи викинути з думки зеленоокої красуні, яка скоро належатиме йому.
5
Ранок у домі графа Гнатовського розпочався з галасу розгніваної пані Настуні Горобецької. Катерина, яку Криштоф приніс додому на руках уже під ранок, солодко спала, коли до їхніх із Криштофом покоїв, навіть не постукавшись, увірвалось розлючене рудоволосе створіння в чудовій блакитній сукні й нахабно вихопило її з обіймів сну.
— Не чекала від вас такого, — засичала вона, зовсім не по-панському бризкаючись слиною та важко дихаючи. — Невже ви настільки неотесана, що змогли нажалітися графові на мої слова?
Катерина сонно залупала.
— А що сталося?
Настуня зіщулила гарні свої очі.
— Що сталося? А те, що через вашого довгого язика мене виганяють із цього будинку, принизливо виганяють, наче… наче яку лиходійку. А все це через вас, пані… — Настуня з огидою оглянула Катерину, — графине!
Людоньки добрі, скільки ж отрути було в тому слові, що Катерині зробилося зле. Учорашній вечір, який дещо забувся за міцним сном, промайнув перед очима, і вона згадала, як ця пихата пані кружляла перед її чоловіком, бажаючи звабити, згадалось те чорне запаморочення, що найшло на неї саму. І вона холодно поглянула на паню Настуню.
— Я не вказувала чоловікові виганяти вас.
— А чому ж він виганяє?
— А то я вам повірила, що ви приїхали сюди заради нього, і сказала йому про це…
Настуня тупнула ніжкою.
— А навіщо ж ви йому сказали?
— Спочатку я й не думала цього робити, але ви змусили мене до цього, пані, та й то я сказала це тільки після того, як Криштоф наполіг.
— Я вас змусила до цього? Про що ви таке говорите, добродійко? — Гладке лялькове личко пані Горобецької перекосилося. — Я розумію, що ви з бідняків і збрехати вам нема…
Катерина стрімко скочила на ноги.
— Не треба ображати бідних людей тільки за те, що вони народились не в пишних палацах. Я, хоч і бідного, кріпацького роду, не приходила у вашу хату та не намагалася вкрасти найдорожче, не спокушала танцем вашого чоловіка, бо не навчена серед бідняків на таке нахабство.
Настуня нехороше всміхнулась.
— Ах, то он у чому річ. Ви приревнували мене вчора до Криштофа Адамовича та вирішили нацькувати його на мене? Я, зізнаюсь, недооцінювала вас, не подумала, що то ви тільки з виду здаєтесь простенькою, а насправді… Криштофу Адамовичу можна тільки поспівчувати, що попав у такі тенета. — Вона всміхнулась. — То вам не сподобався мій учорашній танець? А графові, можу вас запевнити, він дуже сподобавсь, і, якби ви не чкурнули, я не сумніваюся, він би впав до моїх ніг.
Катерина опустила очі, густими віями приховавши біль, що промайнув у них від цих слів, а коли підняла їх знову, то Настуня побачила в них тільки холодну неприязнь.
— Ви так уважаєте? — запитала вона тихо, згадавши, як шукав її Криштоф, як обіймав під зорями, й упевненість у його коханні з такою силою охопила її серце, що вона змогла навіть усміхнутись до своєї суперниці. — Але ж чому тоді він не лишився з вами, а кинувся за мною?
Настуня трішки розгубилась.
— Ну, не знаю…
— А я знаю й скажу вам. Мій чоловік побіг за мною, бо кохає мене, і той ваш танок залишив його геть байдужим.
— Неправда!
— Правда.
— Та ви ніколи не зможете зробити його до повної міри щасливим, повірте мені. Що можете ви, неотесана сільська дівка, дати йому? Та ви вже скоро набриднете йому своєю безграмотністю, та з вами ж і поговорити освіченій людині немає про що…
Катерина знову опустила очі, бо настирна пані влучила прямісінько в ціль. Бо вона й сама боялася того, що хутко набридне Криштофу її селянське сприйняття всього, брак освіти. Але ні, узяти над собою верх вона не дозволить. Та й хіба в ній, тій освіті, щастя, коли немає між двома любові, коли не поєднані їхні серця цим почуттям?
— Я дам йому своє кохання, — тихим, але впевненим голосом відповіла Катерина, бо чисте почуття та закохане серце — єдине, що вона могла подарувати чоловікові. Настуня перекосила рота, немов скуштувала кислиць, але заперечити нічого не змогла, і здригнулась, коли від порога пролунав ніжний голос Криштофа:
— І я візьму його з радістю.
Катерина звела на нього очі й умить зашарілась, усім серцем усотуючи у себе ласкавий блиск його очей. Вона забула навіть про присутність у кімнаті цієї пихатої Настуні, мов і не було її тут, а згадка про ніч, яку вони з Криштофом провели під зорями, змусила почервоніти ще більше, бо ніч та поєднала їх іще дужче.
Криштоф увійшов до покоїв.
— Пані Насте, ви ще тут? Хіба ж я не порадив вам збирати речі?
Настуня заблимала очицями.
— Так, я пам’ятаю. Я тільки зайшла попрощатися з любою графинею та запросити її до нас у Київ, маменька буде дуже рада.
— І це все?
Настуня спробувала всміхнутись.
— Певно, так.
— Тоді йдіть збирати речі. Роман уже чекає на вас, щоб відвезти додому, і мати моя хоче попрощатися.
Настуня оживилась.
— О, а Ірина Саввівна не прохала вас, щоб я залишилась?
Криштоф відповів їй прохолодним поглядом.
— Це мій будинок, і тільки я вирішую, кому тут залишатися, а кому ні. Ваша присутність мені неприємна, ви відкрито образили мою дружину, ще й трохи не посварили нас. — Криштоф покривився. — Краще не затримуйтесь, люба пані, і щасливої вам дороги.
— Дякую, — вичавила із себе Настуня й, кинувши на Катерину останній, не зовсім добрий погляд, із ображеним, нещасним виглядом попростувала геть із кімнати, мало не схлипуючи. Катерину раптом охопили докори сумління, бо чи не надто суворо обійшовся з дівчиною Криштоф, й усе те через неї, через її, Катеринині, ревнощі.
Двері за Настунею гучно зачинились.
— Здається, вона дуже образилась.
Криштоф хитнув головою.
— Мине. Катарино, дитя моє наївне, ти бачиш світ зовсім не таким, яким він є, а ця молода панянка, що-що, а довго страждати не буде. Повір мені, я вдосталь надивився на таких красунь що у Варшаві, що в інших містах. Знайде собі ще когось.
— Але ж… чи не закохалась вона?
Криштоф поглянув на дружину.
— Чомусь я в цьому сумніваюсь, — проказав він із усмішкою. — Для цієї волоокої панянки, гадаю, найважливішим є те, що я граф і спадкоємець чималого статку. І дуже хутко, коли натрапить вона такого самого родовитого лицяльника, думку про мене покине. — Він засміявся, і разом із ним засміялася Катерина, опинившись у його обіймах. Криштоф поцілував теплі зі сну вуста й зазирнув у вічі.
— Вона не образила тебе?
Катерина помовчала мить і похитала головою.
— Ні, зовсім ні.
— Неправда, — ласкаво докорив їй чоловік, знов цілуючи. — Ця пані галасувала так, що я все чув іще з коридору. І повір, у її словах немає жодної правди. Мені геть усе одно, умієш ти читати чи ні, бо від цього ти не перестаєш бути собою. І часом, люба, ти всього навчишся, а ні, то мені й геть безграмотною моя графиня буде потрібна й дорога.
— Справді?
— Я вже не раз тобі про це казав. Ходімо краще погуляємо десь удвох.
— У поле?
По вустах Криштофа сковзнула ніжна усмішка.
— Так, у поле.
І потік для Катерини поволі черговий день. Вони з Криштофом смачненько попоїли, як завжди вранці, тільки вдвох, а потім пройшлися полем. Коли повернулися, Криштоф пішов у справах до кабінету, а Катерина натрапила у вітальні на пані Гнатовську, яка замислено сиділа біля вікна на самоті, роздивляючись свої ще досить молоді руки. Побачивши Катерину, вона повільно підняла голову та слабко всміхнулась.
— Схоже, я маю вибачитися.
Катерина зупинилась біля дверей.
— За що?
Ірина Саввівна ледь помітно покривилась.
