Катерина - Гнатко Дарина
Харцизники зареготіли, і Яковенко покривився. І знов згадалася йому Катерина, бодай трясця напала на неї, на ту зрадливу дівку, на красу чаклунську, що звела його з розуму на схилку літ. Катерина, жадана, невинна, а від того ще більш спокуслива, хоч вона й сама не уявляла, яку силу має над чоловіками. І вона вже майже належала йому, майже купив він її в тієї жадібної крикливої Килини, так треба ж було з’явитись отому клятому полякові. Щоразу, уявляючи їх удвох, згадуючи, як принизила Катерина його перед усім селом, сотник мало не сатанів від нападів такого ярого гніву, що його побоювались навіть ці волоцюги. Саме такий напад стався з ним того дня, коли підловив він зрадливу дівицю за селом і міг би, певне, вбити, якби не трапився, на її щастя, той Злотник. Ох і сильним виявився, хоч із виду й не скажеш. Отямившись та налякавшись графського гніву, сотник хутко втік із Борисів, від гріха подалі, бо в пана графа повно парубків дужих, та й сам він не слабкий. Й ось уже місяць він страждає від цієї Катрі клятої й тиждень через неї змушений жити не вдома, а на хуторі, що його придбав для своїх волоцюг. І сам він іноді не розуміє, чому плентається за ними на розбій: щоб не нудьгувати на хуторі чи щоб дати вихід тій люті до Катрі та її поляка-чоловіка, що сповнює його серце. Хто його знає, однак починає йому ця справа подобатися, і той вихід люті обірвав за тиждень уже три життя.
Яковенко зітхнув, але ні крапельки жалю не було в тім його зітханні, і Зосим Точій, високий, худий до хворобливості, із неприємним поглядом зіщулених, болотяного кольору очей, одразу ж тикнувся до нього з пляшкою каламутної рідини.
— Що зітхаєш, пане сотнику? — заластився він, але сотник у його щирість не вірив, бо бачив оком своїм досвідченим, що Точій цей важить на його місце, хоче, бісяка невмивана, зробитись ватажком. — Випий із нами, пане, то й сум твій туманом розійдеться. А чи, може, ти гидуєш із нами пити, га? — Хитруваті, нещирі очі Точія зустрілися з очима сотника, і той зрозумів, що від цього покидька варто чекати чого завгодно, навіть ножа в незахищену спину.
Яковенко потягнувся.
— Ні, не гидую. Давай, коли просиш.
Точій зиркнув недобре, а волоцюги вдоволено загуділи. Яковенко відпив гидкої на смак мерзоти, якої жидівка-шинкарка називала бражкою, і знову зітхнув. Згадалася чомусь Магда, давня молодість, коли був він не старшим за Катерину.
Не мав він іще й двадцяти років, коли вмовив батька, старого Данила Яковенка, відпустити його на волю вольную, на Січ, розповідей про яку наслухався від діда, материного батька, сивочолого козака Івана Степанюка, що козакував іще з гетьманом Іваном Мазепою. І батько, не зважаючи на сльози та заперечення матері, поблагословив його молоду й буйну голову, відпустивши на козацтво. Багато чого пережив він за ті роки, кидавсь у пекло самісіньке… Молодий був, то й воював відчайдушно та безстрашно. І так минули на Січі п’ять років, допоки, перебуваючи якось у Києві з кошовим отаманом у справах, не зустрів майже в перший день приїзду гарну дівчину. Білява, із довгою шовковою косою, із темно-сірими очима та гарненьким пишногубим личком, вона відразу ж привернула до себе його увагу. Немов зачарований, застиг посеред багнюки на одній із вулиць Києва, глядів він, бідний козак, на диво те дивне, яке сходило з тарантаса в оксамитовій сукні, пошитій не по-українському. І коли в якусь доленосну мить вона раптом зачепилась за щось тією дивакуватою сукнею, немов діставши стусана під обидва боки, кинувся до неї, підхопивши маленьке тендітне тільце, яке мало не впало зі своєю сукнею блідо-рожевою в київську багнюку.
Панянка та тихо зойкнула, й у ту ж хвилину великі темно-сірі очиська, що були мало не на пів лиця, блимнули на нього налякано й водночас вдячно-зацікавлено.
— Дякую панові, — прошелестів її тихий голос, і Макар зрозумів, що перед ним полька та ще й, із усього видко, зі шляхти.
Так випало йому, вільнолюбному козакові, серцем припасти до очей тих темно-сірих, до личка того блідого, панянського. Закохався він, але те його почуття, рівно поділене між Січчю та нею, вродливою Магдою Войковською, жодною мірою не рівнялось до того, що охопило її шляхетне серце. Магда, яка виявилась палкою та пристрасною натурою, закохалась у нього з такою силою, що змогла витримати натиск батьків, яких один тільки вигляд зятя-козака, якогось волоцюги безрідного, сповнював жахом, і відвоювала-таки в них благословення на шлюб із Макаром. Він перше й сам поринув у нове для себе почуття, насолоджуючись неспішними, спокійними днями поряд із молодою дружиною, палкою та вродливою, у просторому будинку, що подарували Магдині батьки. А через рік вона обродилась, подарувавши йому сина, який виявився геть схожим на неї та Войковських. Тепер Магда більше часу приділяла маленькому Богданові, а Макар відверто занудьгував, потягнуло його на волю, у степи, подалі від Києва, за пороги дніпровські, у рідну Січ. І, поміркувавши, через місяць по народженні сина покинув він і немовля, і молоду дружину, щоб повернутися тільки за два роки. Магда тоді плакала та сміялась від щастя, підштовхуючи до нього світлочубого, янгольської подоби хлопчину, який вовченям позирав на нього, ховаючись за материною спідницею, ясними темно-сірими вічками. Після довгої розлуки кохання Магди, здавалось, розгорілося з новою, ще більшою силою, а от Макар помітив, що встиг уже похолонути до неї, не було для нього вже поряд із нею того солоду, як у перші місяці після одруження. Та й не жив він за весь цей час ченцем боголюбним, траплялись у нього грішки невеличкі то з однією молодицею, то з іншою. А куди було подітися? Магда була далеко, а він чоловік молодий, вродливий. Та й чи винен він у тому, що таким жаданим для жінок уродився, що самі вони липнули до нього. А дружина… дружина була далеко, та й не могла відати вона того, що поробляла вільнолюбна душа його оддалік дому.
Так минуло майже двадцять років. Магда з Богданом жили в Києві, у будинку, що подарували батьки-шляхтичі, а він жив кочовим життям, на два двори — то пропадаючи на Січі та в походах, то повертаючись до дружини, до затишку домашнього, у панську розкіш, яка була такою бажаною після бруду й незручностей похідного життя. Траплялися в його житті, звісно, й інші жінки, і немало їх було, та жодна не змогла увійти в його серце, сковзаючи по поверхні, мов по товстому нашаруванні льоду. Магда… Магда все ще залишалася в його серці, але тепер почуття до неї було вже не тим, яке колись притягнуло його до ясноокої панянки польської, та й те слабке почуття з роками ще послабшало, допоки зовсім не згасло, як гасне вогник свічний при відчиненому вікні на вітру. А Магда? Так, вона все те помічала, усе бачила, відчувала й спочатку з мовчазною докорою зустрічала його із Січі, а потім вуста її відкрилися та Макар із подивом довідався, що вона увесь цей час знала і про його до неї нелюбов, і про численні походеньки, і про те, що зраджував її, законну дружину. Вона чекала, що відчує він провину, проситиме в неї пробачення, але він мовчав, понуро мовчав, бо провини за собою зовсім не відчував. Вона ж ображалась, марніла, чорніла лицем, на якому вже мало що залишилось від колишньої краси, і замовкала, мовчанням своїм спромагаючись докорити більше, аніж словами. І він тікав, знову й знову тікав на Січ, де почував себе вільним, і заслужував пошану. Із осавули він зробився сотником, мав непоганий статок завдяки отим волоцюгам, а ось щастя не мав. І почало тягнути його дедалі частіше в рідні Бориси, із яких пішов він ще молодим парубком, до батьків, де збудував він нову, велику та простору хату, й усе частіше почав схилятися до думки, що саме тут, у цім тихім селі, над тихими водами річки Кагамлички зустріне він свою старість. Дім Магди, як і сам Київ, залишався для нього чужим, не лежала до нього душа його, усе більше тягнуло в мальовничі, зелені простори рідного Полтавського краю, до землі, де він народився та виріс, немов відчувало серце, що саме тут майже при порозі старості зустріне він ту, яка так сильно полонить його.
