Катерина - Гнатко Дарина
— За Настуню. Я давно приятелюю з її матір’ю, знаю Настуню ще з дитинства, і зізнаюсь вам, Катерино, щиро, завжди хотіла мати таку невістку. Горобецькі — шанований багатий рід, і для мого сина-графа кращої дружини, певне, у світі не існує. Я й везла її сюди з твердим наміром засватати за Кирила, однак тоді я ще не знала про вас. Не знала я й того, що Настуня зважиться на таке, як учора. Мені здається, що не так вона вихована… Але ж вона зростала на моїх очах! Те, що я побачила вчора біля вогнища, неприємно вразило мене.
Катерина мовчала, не знаючи, що має сказати на таку відвертість матері Криштофа, хоча на споді душі й відчувала образу на неї за те, що привезла ту Настуню, що відверто зізнавалася в тому, що бажала саме такої невістки, панського, шанованого роду.
— Я жалкую, що привезла її до маєтку… брр, як згадаю той танець… — замислено провадила пані Гнатовська. — Хоча Настуня дуже прохала мене не сповіщати матір про той випадок, я відчуваю, що не зможу промовчати, бо її вчорашній вчинок є недостойним панянки.
— Це не мені судити.
— Справді? Таж ви маєте на це найбільше право.
— Ні, жодного права я не маю.
Ірина Саввівна хотіла сказати ще щось, але не встигла, бо до вітальні, як завжди, за звичкою без стуку увірвався Тарас. Червоний ніс і блукаючий погляд блискучих очей красномовно вказував на те, що він уже встиг випити улюбленої після нічного чатування, коли стеріг будинок від циган.
— Пані графине, до вас прийшли! — гаркнув він за звичаєм, при цьому смачно гикнувши й примудрившись уклонитись пані Гнатовській.
— Хто?
— А мачуха ваша.
Катерина поглянула на нього вражено.
— Мачуха? Моя?
Тарас покривився.
— Та ж не моя. У мене й мачухи ніколи не було, а мати давно на кладовищі спочивають та мене дожидають.
— І де вона?
Тарас почухав потилицю.
— Та я оце ж подумав, куди мені її вести. Наче ж родичка панська, треба б із пошаною до вітальні супроводити, а тоді й думаю, е ні, хай їй грець, тій бабі, селом такі чутки ходили, що вона з вас знущалась, то й нема чого перед нею вклонятись, хай шелепа на кухню.
— Добре, приведи її сюди.
Тарас ізнов покривився.
— Ага, пані графине.
Його хитрувата пика зникла за дверима, а Катерина з похмурим виглядом пройшлася вітальнею, не розуміючи, навіщо прийшла мачуха. Останнім часом вони зробилися ще більшими ворогами, ніж були, і смерть Василя проклала між ними безкінечну прірву. Катерина й подумати не могла, що мачуха насмілиться прийти до неї, до панського дому. І навіщо? Що ж подіялося такого, що вона ладна забути про свою ворожнечу?
Ірина Саввівна підвелась з отаманки.
— Із цього п’яного Тарасового верзіння я зрозуміла те, що ви не надто в гарних стосунках зі своєю мачухою, — промовила вона, із цікавістю поглядаючи на спохмурніле лице Катерини.
Катерина гірко всміхнулась.
— Це ще м’яко сказано, — сумно відповіла вона, зітхнувши. — Але, вибачте, я б не хотіла розповідати вам про наші з мачухою негаразди, воно нікому не цікаве й не потрібне.
Ірина Саввівна всміхнулась.
— Добре, тоді піду, не заважатиму вам.
Але вийти з вітальні вона не встигла, тому що двері знову відчинилися й Тарас, зробивши страшно поважну пику, яку трішки псував захмелілий вираз, пропустив до вітальні Килину Мальчиху.
— Пані графине, кріпачка Килина Малько, — гаркнув він так, що наполохана мачуха трохи не впала на порозі, але пересилила себе й, несміливо ступаючи, повільно увійшла до кімнати. Її темні очі з острахом і деяким благоговінням обдивилися багато вбрану кімнату й зупинились, виражаючи подив, на пані Гнатовській, яка велично стояла біля отаманки, уже збираючись іти. Швидкі очі Мальчихи в одну мить охопили розкішне вбрання пані, її красу, і Катерині здалося, що в очах мачухи вона побачила вираз чорної, недоброї заздрості. Потім погляд її перейшов на Катерину, і стара, уже знайома роками ненависть промайнула в тих очицях, промайнула й відразу ж ізникла, мов уздрілася, примарилась Катерині. У чорній хустці за Василем, мачуха й лицем неначе почорніла, змарніла, утративши значну частину своєї краси, хоча й залишалась доволі привабливою ставною жінкою. Вона постояла хвильку мовчки, наче зважувалась, і ступила крок до Катерини.
— Добридень тобі, Катеринко, — промовила вона тихим, наче й не своїм, приязним і привітним голосом, спробувавши всміхнутися.
Катерина досить холодно привіталась у відповідь.
— Здорові будьте!
— Я… а я оце прийшла… — Килина прокашлялась, — поговорити з тобою, якщо не відмовиш.
— Раз прийшли, то говоріть.
Мальчиха знову зам’ялась, зиркаючи непевно то на Катерину, то на пані Гнатовську, мов не наважуючись при ній говорити, і та все зрозуміла, зверхньо поглянула на нову родичку, холодно їй хитнула головою, не промовивши й слова, вийшла з вітальні. Мальчиха провела її похмурим поглядом, а коли Тарас зачинив за панею двері, не втрималася-таки, щоб не випустити хоч крапельки отрути.
— Яка пихата пані, і слова не сказала, хоч ми й родичі тепер, — невдоволено просичала вона.
Катерина підійшла до крісла.
— Вам вона не родичка, тітко Килино, — відгукнулася вона непривітно, укотре нагадуючи собі, що немає вже в цієї жінки над нею влади, що скінчився той час, коли вона могла й ударити її за не те слово й без кусня хліба залишити за якусь провину. Ні, мачуха нічого вже не зможе їй заподіяти лихого, а вона за звичкою все ще боїться її, бо надто глибоко закарбувалося в пам’яті минуле, коли не раз важка рука батькової жінки опускалась на беззахисне її тіло. Та Катерину цікавило, чого ж вона приперлась, ця мачуха, знаючи, що Катерина не надто воліє її бачити, особливо після того, що сталося на похованні Василя та Микитки. А все ж прийшла. Можливо, по гроші?
Мальчиха покірливо зітхнула.
— Так, твоя правда, не родичка, бо які ж пани родичі кріпакам. Ніде такого немає та й не буде, це тільки ти, Катре, така щаслива в нас уродилася, що зріднилась із панами.
Катерина поглянула їй прямо в очі.
— Навіщо ви прийшли, тітко Килино?
На коротку, дуже коротку мить в мачушиних очах Катерина помітила вогник давнього ворогування й ненависті, на ту коротку мить вона ізнов зробилась звичною для Катерини мачухою. Але то була коротка мить, і вогник той дуже швидко зник, погаснув у її темних очах, і вона всміхнулася так приязно й улесливо, як не всміхалася ніколи.
— Покаятись прийшла я перед тобою, дитино, — заговорила вона зворушливо, переступаючи по розкішному килиму ногами, узутими у святкові, найкращі чоботи, які вона взувала на ярмарок і на великі свята до церкви. — Після смерті Василя та янголяти Микитки багато чого я передумала, багато чого прояснилось мені. За гріхи випала мені ця гірка та страшна доля — поховати власну дитину, бачити, як домовину сина засипали сирою землею, а страшнішого від того покарання немає у світі. Та зрозуміла я, що ж недарма страждаю: за те, що чужу дитину пригнічувала, смерть забрала й мою. — Мальчиха помовчала, зиркаючи на Катерину, і її очі заблищали від непролитих сліз, а Катерина мовчала, мовчала тому, що серце її не відгукувалось на цю слізну мачушину сповідь, хоч і треба пробачати ворогам, як учив батюшка, хоч і Бог так велів, а ось не здужала вона знайти у собі тих клятих сил, щоб пробачити. І бачила то свекруха, бачила, і лице почало червоніти від напруги, немов те вибачення, те прощення Катерини було для неї таким важливим. — Пробач мені, Катруню, дурну стару бабу, що гнобила тебе все життя! Якби ж ти знала, як гірко я в цьому каюсь, як не хочу, щоб ти тримала на мене зло.
Катерина глибоко зітхнула.
— Я не тримаю на вас зла.
Мальчиха похитала головою.
— Але ж і не пробачаєш?
— Для того щоб пробачити вам, мені потрібен час, — призналась Катерина, хоча й сама не була певна того, що з часом зможе вибачити мачусі.
Мальчиха зітхнула.
— Та хоч зла не тримаєш, і на тому спасибі, — миролюбно подякувала вона, озираючись по кімнаті. — А яка ж то ти тепер пані стала, у розкошах яких живеш, аж не віриться. Михасик усе питає, а де це Катруня, чого до нас не приходить, чи, може, її пан не пускає.
