Тінь аспида - Гнатко Дарина
Елла нічого не сказала й пішла за ним з виглядом приреченої мучениці, хоча вигляд той був оманою навіть для неї… Вона вже знала, що обійми цього чоловіка мукою для неї не будуть. Вона це відчувала так само гостро, як і присутність його поряд, як близькість його — таку хвилюючу й неможливо приємну.
Кімната, котра мала бути їй належною, мала середні розміри, велике вікно з напівпрозорими занавісками, залите сонячним світлом. Меблі та шпалери східного типу, пухнастий золотавий килим та приємна прохолода кондиційованого повітря, ледь чутні пахощі кориці.
Мурат гостинно розвів руками.
— Влаштовуйтеся… Одяг є у шафі.
Елла пройшлася кімнатою.
— Ваші дружини мають сусідні кімнати? — раптом запиталася вона, обернувшись до нього й намагаючись не помічати неприємного, ревнивого звучання свого голосу.
Мурат кинув на неї гострий погляд.
— Ні, вони мешкають у заміському будинку.
Елла якось відразу знітилася.
— Зрозуміло.
— Ви вдоволені?
Вона голосно фиркнула.
— Я буду вдоволена тільки тоді, коли опинюся не в цій золотій клітці, а на волі, котрої мене полишив ваш дядько.
В очах Мурата майнув дивний вираз.
— Ми поговоримо про це ввечері, коли я повернуся.
Елла поглянула на нього з подивом.
— Ви йдете?
— Так. На жаль, маю невідкладну справу. — Він підійшов до неї ближче, й вона знову відчула на собі владну силу його погляду та близькості. — Я не дикий звір, Елло, аби кидатися на вас так відразу. Мені не потрібні брудні ґвалтування… Мені потрібна ваша згода, ваша взаємність. Мені потрібні ви, Елло.
Елла відчула, як зупинилося серце.
— Не поспішайте з відповіддю. Відпочивайте.
Він був зараз так близько до неї, майже торкаючись її своїм дужим тілом, й Елла завмерла, нічого не відповідаючи й приховуючи від самої себе розуміння того, що очікує на його поцілунок.
Божевільна!
Мурат нахилявся повільно, мов надаючи їй можливість уникнути поцілунку, відхилитися. Та Елла не відхилилася. Тільки тихо зітхнула, коли його вуста нарешті наблизилися, цілуючи ніжно, аби не травмувати її розбиту губу. Теплі долоні повільно погладили її оголені руки, викликаючи дрож тіла.
— Елла!
Вона звела на нього погляд затуманених очей.
— Я маю йти! Справді! Але ти чекай на мене.
Елла промовчала, з несподіваним сумом спостерігаючи, як він глибоко вдихає повітря і йде геть. Двері м’яко та нечутно причинилися за ним, полишивши Еллу в тиші незнайомої кімнати. Вона з хвилину простояла посеред тієї розкоші, мов зачарована, тоскним поглядом роздивляючись двері з візерунком й не помічаючи їх. Потім повільно опустилася в м’яке крісло й застигла так, замислено відкинувшись назад. Сама не могла зараз розібрати своїх почуттів до цього чужинця, котрий так хвилював її, так цілував її, що все довкола зникало.
Й вона має стати його коханкою.
Й вона… вона відчувала, що не зможе сказати йому «ні».
За декілька хвилин до кімнати постукалися.
Елла здивовано підняла голову.
— Увійдіть!
На порозі з’явилася та приємна, огрядна жіночка, що зустріла їх.
— Я не завадила? — поспиталася вона, заходячи всередину й тримаючи в руках тацю з тонко нарізаним м’ясом птиці, білими коржиками та ніжним маревом рахат-лукуму. А ще була висока склянка з яскравим соком, при вигляді котрого Елла здригнулася.
— Що ви, я не голодна…
— То вам так видається, але до вечері ще далеко, неодмінно закортить чогось посмакувати. Я залишу все це ось тут, на столику, а ви, коли зголоднієте, то скуштуйте.
Огрядна, неповоротка на вигляд, вона досить легко та швидко рухалася кімнатою, поставила тацю на столик, збила подушечки й посміхнулась.
— Мене звати Зульфією, пані. А ви, як я знаю, Елла, з якоїсь північної країни, справді?
Елла зітхнула.
— Справді.
Зульфія посміхнулася.
— І як, вам сподобалася наша Йорданія?
Елла кинула на неї швидкий погляд.
— Я ненавиджу вашу Йорданію.
Зульфія голосно охнула.
— Пані…
— Я сказала правду. Мене оманою завезли до вашої країни, кинули до камери, де вже страждало двійко нещасних жінок, потім я дізналася, що мене мають продати, мов безвільну рабиню, якомусь арабу-багатію, котрий може виявитися й старим, й бридким, та має владу й скалічити мене, й вбити. Потім я потрапляю до якогось господаря, котрий керує всією бандою, й він вимінює мене, мов безправну, безголосу річ… — Елла говорила й не могла зупинитися — все, що накопичувалося в ній усі ці дні полону, виливалося зовні перед цією огрядною жінкою з темними очима, в котрих читалася не байдужість Латіки, а щось тепле та материнське… — Це все, розумієте, для мене мов жахливий, страхітливий сон, від котрого я хоч як не силуюся, та не можу прокинутися. Це ж дикість для нашого сучасного світу — полон, рабство…
Зульфія важко зітхнула.
— Так, це великий недолік нашої країни, але Хасан аль-Садіб… Ви не розумієте цього й чи зможете зрозуміти, що це за людина, та в Йорданії він має майже неосяжну владу. Й влада та зветься страхом. Страхом що перед його могутністю, але найбільш перед його небезпечністю, бо ніхто не знає певно, скільки крові на його руках.
— Ви знаєте його?
Зульфія поморщилася.
— Колись… Я зростала поряд родини аль-Садіб.
Елла повагалася, потім попрохала:
— Розкажіть.
Йорданка знову важко зітхнула, потім обережно вмостила своє огрядне тіло на стільчик поряд ліжка.
— Я народилася в бідному поселенні на кордоні з Ізраїлем — досить лише було перейти дорогу. Сусідами в нас була родина аль-Садіб, й була та родина ще більш злиденною від нашої. Старий Сулім мав трьох синів і аж вісім дочок. Тільки уявіть! Родина та була далеко не спокійною, та все ж особливо жорстоким і безжальним народився в них молодший син — Хасан. Досить вродливий, улюбленець матері, чого він тільки не коїв у поселенні нашому. А потім закохався й трішки притишився. Обраницею його серця стала Садіха Фаріні, найвродливіша дівчина в поселенні, до того ж із заможної родини… Не відаю я вже, чи кохала вона Хасана, але Фаріні не надто раділися його почуттям до Садіхи, особливо нападався на Хасана брат-близнюк її Мурат. Знали би ви, якими близькими вони були між собою, дарма що дівчина та хлопець… Різного балакали про те, як саме виникла сварка між Хасаном та Муратом — ніхто того не бачив і ніхто того не чув, але те, що трапилося…
Хасан зарізав Мурата, й зробив це на очах у Садіхи. Бідненька… На неї поглянути було страшно, вся почорнілася від горя, й там, над тілом любого брата, вона заприсягнулася Хасану ненавидіти його все життя, і як не вмовляв він, упавшись на коліна, — не пробачила. Його посадили до в’язниці, а за рік вона вийшла заміж за його старшого брата, Раджепа. Народила Мурата й більш дітей не мала. Хасан же у в’язниці просидів нетривалий час, вивільнився за котроюсь королівською амністією, а потім кудись зник. Повернувся через два роки одруженим з донькою впливового політика й казково заможним, дуже швидко зробившись чи не найвпливовішою людиною країни. Садіха ж тоді помирала, хвора… — Зульфія похитала головою. — Хто його знає, яке воно у того Хасана серце, та Садіху він, схоже, справді кохав. Приходив до неї, уже помираючої, й в останні дні свого життя вона все ж пробачила йому смерть брата. І він заприсягнувся їй ніколи не зробити зле її єдиному синові, хоч скільки мій господар з ним сварок мав. Не полюбив дядька ще з дитинства, здається, що з молоком Садіхи всотувавши в себе й її ненависть до Хасана аль-Садіба.
Зульфія змовкла й знову зітхнула, замисливим поглядом поглянувши на сонячне вікно кімнати.
Елла прослідкувала за її поглядом.
— Ви давно працюєте на Мурата? — запиталася вона з несподіваним бажанням дізнатися про нього побільше.
Зульфія поглянула на неї з усмішкою.
— Та вже більше десяти років, — з ніжністю в голосі відгукнулася вона. — Й кращого господаря ще не зустрічала. Та він нас з чоловіком витягнув з таких злиднів… Що там казати. — Вона помовчала, й погляд її зробився гострим. — Не відштовхуйте пана Мурата, ви йому потрібні.
