Тінь аспида - Гнатко Дарина
Хасан звів на неї погляд темних очей.
— А ось і наша Елла. Влаштовуйся…
Елла зиркнула холодно.
— Я постою, — відказала коротко.
На Мурата вона намагалася не дивитися. Марна справа!
Незважаючи на вперте її небажання кинути на нього хоча б один погляд, вона все ж відчувала його присутність — гостро й пронизливо відчувала чи не кожною клітиною власного тіла, до котрого торкалися його руки вчора…
Еллу кинуло в жар.
Хасан лупнув на неї зацікавлено, мов здогадавшись звіриним своїм відчуттям про ці потаємні, сокровенні думки.
— Ти гарно спала, Елло?
— Так, дякую.
Хасан кивнув на небожа.
— А Мурат сумнівається у тім, що тебе тут не ображають. Будь ласка, Елло, сама поясни йому, що тебе ніхто не ображає.
Елла просто нестерпно відчувала на собі гарячий і наполегливий погляд Мурата, котрий безголосо вимагав від неї, аби вона таки поглянула на нього. Та чомусь їй це зробити було так важко… Невже вона боялася його погляду? Боялася, що, знову зазирнувши до темних глибин його очей, і справді збожеволіє? Але погляд той усе ж виявився сильнішим, й Елла здалася, піднявши на нього очі, і намагалася дослухатися до того, як закалаталося серце, відгукуючись на погляд його темних гарних очей потужно й… невже радісно?
Мурат звівся на ноги.
— Це правда? Вас не ображали?
Елла опустила очі.
— Ні, не ображали, — примусила вона відповісти себе, але не стрималася й доторкнулася до розбитої губи. Вона поглянула на Хасана, не помітивши, як спалахнули очі Мурата, й здригнулася від страху, коли він раптом погрозливо нахилився над столом до дядька.
— Ти бив її?
Хасан нахмурився.
— Послухай, це вийшло випадково…
Мурат зіщулився.
— Спробуй ще бодай пальцем до неї доторкнутися — і я тебе знищу, Хасане.
Господар холодко поглянув у відповідь.
— Зараз вона належна тобі, але коли набридне…
Мурат випрямився.
— Цього не станеться, Хасане. Ніколи! — Він кинув погляд на Еллу, в котрому вона не змогла вловити геть нічого, й знову поглянув на дядька. — Папери будуть у тебе ще до вечора.
Хасан розслаблено посміхнувся.
— Добре.
Мурат поглянув на Еллу.
— У вас є речі…
— Ні, мої речі забрали…
Він підштовхнув її в спину.
— Тоді ходімо. Вам тут більш немає чого робити.
Елла не суперечила. У цьому розкішному, але холодному будинку її й справді нічого не тримало й не тримає… Ноги непослушливо підгиналися при кожному кроці, й уже там, на порозі кабінету, вона раптом почула за спиною тихий і насмішливий голос Хасана:
— Елла?
Вона повільно, без особливого бажання обернулася.
— Так?
Аль-Садіб посміхнувся.
— До побачення.
Елла нічого не відказала у відповідь, менш за все бажаючи побачити його колись знову, й вийшла геть з кабінету, потім з будинку, аби ніколи вже в нього не повернутися. Вона не знала, що готувала їй доля поряд чоловіка, який ішов поруч, але все ж раділа вивільненню з лабетів Хасана аль-Садіба.
Мурат мовчав до того часу, поки вони не підійшли до великого позашляховика, котрий чекав на них біля воріт. Відчинив перед нею дверцята, й коли Елла з деяким острахом зібралася пірнути в темне нутро автівки, він досить обережно й легко взяв її за руку.
— Не треба мене боятися.
Елла промовчала, не наважившись поглянути йому знову в очі, й просто мовчки висмикнула руку, всівшись на м’яке сидіння й відвернувшись до віконця. Вона чула, як він важко зітхнув і вмостився поряд. Позашляховик замуркотів двигуном і м’яко рушив з місця. На якусь мить Еллі було здалося, що Хасан їх обманув, що не відпустить він її, але ворота повільно розсунулися перед машиною, випускаючи її на безмежні простори жовтувато-вершкових пісків йорданської пустелі.
Елла продовжувала вперто дивитися у вікно, хоча кожною клітиною тіла свого відчувала близькість Мурата, чула його дихання зовсім поряд себе й не могла позбутися згадок про вчорашній вечір, про його вуста на своїх вустах, ніжний дотик пальців, що розслаблено покоїлися на сидінні близько неї… Не втримавшись, вона кинула на нього нарешті злодійкуватий, короткий погляд, але він дивився у протилежне вікно автівки… й тоді Елла, наважившись, кинула на нього ще один погляд, цього разу більш тривалий, з потаємною, для самої себе незрозумілою цікавістю роздивляючись мужній обрис лиця… Ким був він для неї, цей високий і владний чоловік? Рятівником, а чи зовсім навпаки — загибеллю? Чи не трапиться так, що, вивільнивши її з полону власного дядька, він візьме її у власний полон, й так, скинувши маску цієї шляхетності та доброзичливості, чи не виявиться ще жорстокішим звіром, ніж дядько, й учорашній образливий поличник аль-Садіба здасться їй майже ласкою в порівнянні з поводженням його небожа…
Елла так заглибилася у ці свої думки, що не відразу помітила, як Мурат обернув голову… Отямилася, здригнулася тільки тоді, коли зрозуміла, що дивиться в темну глибину його очей, і думки — ті напружені міркування — повільно полишають її свідомість, зоставляючи лиш дивну, млосну слабкість — слабкість перед ним, перед його очима… Мурат мовчав, вона теж не була спроможною вичавити з себе й куценького слівця, у мовчанці тій підкорюючись чомусь владному в погляді його. Бажання боротися з ним, відштовхнути його, примусово ненавидіти — воно зникало, тануло, полишаючи лиш відчуття щастя, котре вона вже скуштувала у садку, в його обіймах. Те відчуття щастя примушувало забути про те, що він тепер є її господарем, а вона його рабиня, його полонянка за якимись геть дикими, далекими від сучасного світу законами.
Мурат дивився пильно, наполегливо, без слів вимагаючи тим поглядом чогось, Еллі невідомого й знаного одночасно. Вона забулася про все під владою того погляду й тільки тихо зітхнула, коли він нахилив до неї свою чорняву голову, аби… Знайомі вже вуста торкнулися її вуст незабутнім поцілунком, стираючи з серця болісний спомин про Тимура, змушуючи забути все — й кохання до того чоловіка, і його підступну зраду, й саме існування його, полишаючи у цілім світі лиш того, хто цілував її зараз…
Автівка раптом різко загальмувала, й Елла розплющила очі, з незрозумілим острахом поглянула на Мурата.
Й відсунулася.
Між ними знову запалася мовчанка. Він більш не намагався її поцілувати, можливо, відчувши напругу в її тілі, й залишок дороги вони просиділи, вдивляючись кожен у своє вікно.
За декілька хвилин позашляховик в’їздив до Аммана.
Елла заплющила очі.
Вона відмовлялася зізнаватися навіть самій собі, що для неї полон у Мурата аль-Садіба не буде таким, про котрий розповідала Лара там, у камері. Ні, вона ж не здригалася від огиди, коли він торкався її, — а навпаки, яка ж там уже огида, коли вона від одного дотику цього чоловіка втрачає розум.
Машина зупинилася перед багатоповерхівкою.
Мурат обернув до неї замислене лице.
— Ми приїхали.
Мурат повів її за собою до будинку — досить розкішного на вигляд з охороною та м’якими килимами в коридорах. Квартира ж його знаходилася на десятому поверсі — мала вона п’ять кімнат, була просторою та світлою, розкішно мебльованою. Елла увійшла до квартири цієї повільно й застигла біля дверей, очікуючи появи тієї високої та вродливої дружини, а можливо, й тієї іншої, про котру лиш чула, що вона є… Але ніхто не поспішався виходити, тільки десь у глибині квартири чулися голоси, котрі наближалися, й за мить до дверей вийшла огрядна жінка середнього віку з приємним смаглявим лицем та темними очима.
Вона вклонилася Мурату.
— Господарю…
Мурат поглянув на Еллу.
— Ви не голодні?
Вона поморщилася.
— Ні.
— Кімната для пані готова? — запитав він уже в жінки, й та привітно всміхнулася Еллі.
— Звісно, звісно. Алі навіть квітів приніс.
Мурат посміхнувся.
— Дякую.
— Вам нічого не потрібно?
— Принеси чогось прохолодного випити.
Жінка вклонилася й неквапливо пішла геть. Мурат поглянув на Еллу.
— Я покажу вам вашу кімнату.
