Тінь аспида - Гнатко Дарина
Наступні декілька хвилин вона тінню стояла поряд стіни, налитими непролитими слізьми очима спостерігаючи за тим, як чоловік її, коханий сильно та гаряче чоловік, відштовхнувши кинуте до його ніг її вірне почуття, не зводить очей з полюбовниці власного, ненависного ним дядька, не помічаючи нічого довкола: ні насмішкуватих поглядів присутніх, ні страждань власної дружини. А та білявка, мов дразнячи його, проходжалася залою, допоки не вимановила сюди, до садка…
Сила ненависті Фатіни до розлучниці була нараз настільки потужною, що вона була вже ладна кинутися до них, злитих у поцілунку, й ухопити дівку власними руками — сильними та вбивчими, — й в одну коротку мить полишити ту життя… Вона вже навіть зробила декілька кроків вперед, але змусила себе зупинитися, до болю вдавлюючи гострі нігті в шкіру долонь і навіть не помічаючи того болю, настільки засліпливою була та її ненависть.
Але не можна!
Не можна!
Вона знала, що Мурат зненавидить її на все життя, якщо вона хоча б пальцем торкнеться цього дівчиська на його очах. Ні, вона ж має бути сильнішою, сильнішою та хитрішою, як той Хасан, аби втримати Мурата. Ні, заради свого майбутнього щастя поряд коханого чоловіка вона має взяти себе в руки й заспокоїтися, приборкати ту бурхливу хвилю, котра вирує зараз у ній… Вона почала повільно відходити назад, ковтаючи свіже вечірнє повітря жадібно та глибоко, вгамовуючи свою ненависть, женучи ту вглиб серця, вглиб самого єства свого, аби в певний час вивільнити, випустити на волю.
Обернувшись, аби не бачити більш того болісного, неймовірно болісного для себе поцілунку, Фатіна кинулася назад до будинку Нарзамі, в глибині садка ледь не наштовхнувшись на високу, нерухому постать у напівтемряві.
— Що…
Сильні пальці боляче ухопили її за руку.
— Закрий рота!
— Хасан?
— Тихіше.
Фатіна зі злістю вирвала свою руку.
— Нам треба поговорити, — сказав Хасан.
— Так, треба.
— Але не зараз…
— Я наполягаю…
Він неголосно вилаявся й рушив назад до будинку, не обертаючись і зоставивши Фатіні сумнівне задоволення покірливо послідкувати за ним — владним та холодним, справжнім господарем, котрим він колись був для неї.
До зали Хасан не повернувся, заштовхнувши Фатіну до невеликої кімнатки, господарем засвітив світло й обернувся.
— Ну?
Фатіна зіщулилася.
— Навіщо ти звів Мурата з цією повією?
Хасан прохолодно посміхнувся.
— То вже моя справа.
Жінка задихнулася.
— Він мій чоловік!
— І що?
— А те, що я не бажаю, аби ти знайомив його з якимись повіями-іноземками…
— Елла далеко не повія, можеш мені повірити, це дівчина з порядної та заможної родини, й ти навіть близько біля неї не стоїш зі своїм сумнівним минулим, люба.
Фатіна зле посміхнулася.
— А що ти її так захищаєш? Сподобалася?
— Сподобалася.
— Тоді навіщо Мурату її підсунув?
— Скажімо так, ця надзвичайно вродлива дівчина допоможе мені забрати в Мурата золоте родовище…
Фатіна ахнула.
— Так ось воно в чому справа? — Вона похитала головою. — Ні, цього не буде, я тобі цього не дозволю, чуєш, Хасане, не дозволю! Я не ділитиму Мурата з цією дівкою й не зупинюся ні перед чим…
Хасан зіщулився.
— Заспокойся.
— Заспокоїтися? — верескнула Фатіна, підстрибуючи на місці й пронизуючи Хасана злим поглядом. — Як я зможу заспокоїтися, коли ти втручаєшся в мою родину й нахабливо крадеш у мене чоловіка? Але запам’ятай, Хасане, що я не поступлюся так легко, я буду боротися за Мурата…
— Досить, Фатіно. Ти забуваєшся, що щастям бути дружиною мого небожа зобов’язана саме мені. Й так само легко, як подарував тобі це щастя, я можу й зруйнувати все, сповістивши Мурата про те, що в недалекому минулому ти була моєю коханкою й чи не найкращою вбивцею в моєму клані…
Фатіна пополотніла.
— Ти не зробиш цього!
Хасан вишкірився.
— Хочеш переконатися вже сьогодні?
— Вона теж твоя клята коханка!
— Вона не моя коханка! І досить, я прийшов сюди не для того, аби вислуховувати істерики ревнивої баби.
Фатіна ступила до нього крок.
— Хасане, ми ж з тобою були такими близькими…
Аль-Садіб повільно обдивився її струнке тіло.
— Були, й я нічого не забув. Але ти сама пішла від мене, Фатіно, мов кішка, закохавшись у мого небожа. Але ти повинна була пам’ятати мої слова об тім, що ми з тобою дуже схожі, й ти добре знаєш, що я ні перед чим не зупинюся, поки не отримаю того, чого так жадаю. Ні перед чим!
Фатіна мовчала, й справді надто добре знаючи його, аби продовжувати цю суперечку. Ні, всі вмовляння її є марними. Кинувши на неї останній, лютий погляд, він пішов до дверей, даючи зрозуміти, що розмова закінчена й він більш не бажає слухати її. Й Фатіна сама не знала, що змусило її неголосно гукнути його, коли висока, владна постать ступила на поріг кімнати й він уже відчинив двері.
— Хасане!
Він зупинився, знехотя обернувся.
— Так?
Фатіна гордовито підняла голову, змушуючи його зрозуміти, що вона не змирилася, що в ній ще є та безжальна сила, котра колись так зблизила їх двох.
— Якщо ти не забереш від Мурата ту дівку, я вб’ю її!
В темних очах аль-Садіба майнув дивний вираз.
— Шкода! — коротко відгукнувся він і вийшов геть, полишивши Фатіну наодинці з її думками.
О, ті думки, якими темними, якими важкими вони були зараз, вимушуючи довгі, тонкі пальці Фатіни судомливо стискатися, мов у пошуках зброї, котра могла би вбити ту, котра зараз безсоромно цілувала її чоловіка в розкішному садку Шаміля Нарзамі. О, яким же сильним, яким наполегливим знову робилося те бажання вбити — вбити безжально та швидко.
Фатіна застогнала.
Вона мала, мала себе пересилити й чекати.
Чекати нагоди вбити суперницю.
Вбити цю суперницю так, аби Мурат нічого не запідозрив, щоправда, цим не було потреби особливо перейматися.
Учениця безжального Хасана аль-Садіба — вона вмілася й полюбляла вбивати. Непокоїло інше — як зможе вона стримувати себе, коли Мурат і справді закохається в цю іноземку, як навіщувала Малала?
За декілька хвилин Фатіна повернулася до зали й навіть спромоглася не змінитися лицем, коли погляд її темних очей вихопив з натовпу присутніх високу постать чоловіка, котрий уже теж встигнув повернутися з садка. Білява іноземка стояла поряд нього, але мовчала, слухаючи череваня Шаміля, котрий вистрибував довкола Мурата, про щось захоплено оповідаючи.
Фатіна вирішила, що їй час вийти з тіні.
Вона повільно рушила до них, примусивши себе не думати об тім, що бачила в садку декілька хвилин тому, — не пам’ятати й не згадувати, як руки Мурата торкалися цієї незнайомки, пестили в обіймах її біле, мов перлина, тіло, затягнуте в синій шовк вечірньої сукні.
— Любий!
Голос Фатіни пролунав муркотінням лагідної кішки, коли вона підійшла до Мурата, простодушливо й невимушено взявши його за руку й зазирнувши до його темних очей. Його ж очі байдужим поглядом сковзнулися по її лицю вродливому, й Фатіна приховала біль, що майнув в очах, опустивши їх, приховавши довгими віями, а коли підняла знову, в їхній глибині вже не можна було прочитати нічого, окрім легкої зацікавленості.
Вона посміхнулася до білявки.
— Ви знайома Хасана? Любий, познайом мене з такою гарною іноземною пані…
Мурат нахмурився, а незнайомка здригнулася так, мов отримала несподіваного та болісного поличника. Фатіна приховала вдоволений усміх, помітивши погляд, котрим білявка обдарувала Мурата. Та це дівчисько, цілуючи його там у садку, схоже, й не підозрювало об тім, що він має двох дружин.
Цікаво, дуже цікаво!
Фатіна відчула, як до неї повертаються сили. Й та слабкість, котру вона пустила до свого серця в садку, — вона зникала, поступаючись місцем холодності й безжальності тієї колишньої Фатіни, котра ослабла, закохавшись.
Відповів їй низенький Шаміль:
— Чарівна Фатіно, невже ж ви не знайомі з гостею нашого Хасана? Вона з Москви, онука відомого хірурга… пані Елла Роєва.
