Тінь аспида - Гнатко Дарина
— Я готова.
Хасан обдарував її вдоволеним поглядом.
— Тоді поїхали.
Елла легко та граційно попрямувала до широких дверей, не дожидаючись Хасана, котрий повільно рушив за нею слідкома, не зводячи палаючого погляду чорних очей зі стрункої постаті, затягнутої в синій шовк… Надворі на них уже чекав кольору мокрого піску лімузин. Елла — усе така ж байдужа — спокійно всілася поряд Хасана на м’яке сидіння, не відчуваючи ні незручності, ні ніяковіння, майже нічого не відчуваючи, у повній владі людини, котра сиділа біля неї. Вона зараз була іграшкою, котрою він міг легко керувати, але всю дорогу до міста він майже не розмовляв із нею, якщо не рахувати коротких настанов щодо того, як вона має поводитися з його небожем. І тільки тоді, коли лімузин завмер на дворищі перед величним будинком, Хасан раптом ухопив Еллу гарячими руками за плечі й примусив поглянути в його вогняні очі.
— Ви сьогодні просто надзвичайна, — промовив він хрипко й з таким виразом, що навіть затуманена наркотиками Елла відчула щось схоже на страх. — Настільки надзвичайна, що я вже готовий відмовитися від тієї клятої ділянки й… — його голос знизився майже до шепотіння, — й відвезти вас назад, аби кохати до божевілля!
Лице Елли полишалося образливо байдужим.
— Ви мені не подобаєтеся, — відказала вона чисту правду й тільки поморщилася, коли його пальці боляче вп’ялися в її плече, затискаючи її тіло з гнівливою силою. Декілька хвилин він тільки мовчки дивився в її блакитні, затуманені очі, що від того здавалися ще гарнішими, а потім так само мовчки вибрався з автівки й допоміг їй, з ледь помітним роздратуванням ухопивши її за руку й повівши до розчинених дверей великого будинку, що сяяв вогнями у цю надвечірню годину, коли на пустелю опускалися м’які сутінки. Й уже на порозі, зупинившись на мить, поглянув холодно й владно, навіть погрозливо.
— І без дурниць! Зрозуміло?
Елла кивнула.
— Зрозуміло.
За мить їм назустріч уже викотився низенький, з дивовижно великим черевом чоловік у костюмі сірого кольору й розгорнув обійми, розкинувши куценькі ручки. На смаглявому лиці його, неймовірно широкому від жирів, що щедро його обросли, з’явився широкий усміх, котрий, щоправда, зовсім не торкнувся темних очей, які споглядали на аль-Садіба сторожко.
— Хасане, друже мій, — заверещав він високим, майже жіночим голосом, змушуючи Еллу поморщитися. — Дуже, дуже радий з того, що ти пошанував моє свято своєю присутністю, та ще з такою чарівною супутницею. — Черевань, надзвичайно схожий на повітряну кулю, уклонився Еллі й, відчайдушно закотивши витрішкуваті очиська, без дозволу заволодів її прохолодною, якоюсь безвільною рукою й пристрасно тицьнувся в неї гарячим, неприємно слинявим ротом.
Елла ледь втрималася від спокуси витерти руку.
— Шаміль, щасливчик, — неголосно промовив Хасан і ледь помітно майнув рукою. Відразу ж з-за його спини вигулькнув високий йорданець, котрий відніс до купи подарунків великий пакунок. — Нехай Хусейн Салім ібн-Шаміль зростає міцним та дужим, буде благословенним Аллахом.
Черевань уклонився.
— Дякую, друже. Але ти не познайомив…
Хасан узяв Еллу за руку.
— Моя гостя з Москви, пані Елла, онука відомого хірурга, — якось трішки недбало відгукнувся він, мов даючи зрозуміти, що не має наміру вдаватися до подробиць, і поглянув через плече череваня у велику оздоблену квітами залу, звідки долинали тягучі та плаксиві звуки східної музики. — Мурат, я гадаю, вже приїхав?
Черевань Шаміль посміхнувся.
— Хвилин із двадцять тому. Разом із дружиною.
Хасан нахмурився, але нічого не сказав і повів Еллу туди, де чулися голоси й лунала та пронизлива східна музика. На якусь мить він зупинився під аркою при вході, а потім опустився невисокими східцями вниз, підштовхуючи Еллу трішки вперед. Вона чула, як почали стихатися голоси у великій тій залі з басейном у центрі, й за хвилину довкола лунала лише музика. Й перед очима Елли, мов з туману, поставали незнайомі обличчя, й вона відразу не помітила високого чорноокого чоловіка, що надто помітно здивувався, побачивши її, й стояв, застигнувши, біля басейну, зовсім неподалік від тих східців, котрими опускалася вона. Але в якусь мить не зовсім певний погляд її ухопив ті очі — пильні та наполегливі, — й мов увесь білий світ припинив для неї своє існування. Вона завмерла на останній сходинці, не помічаючи її, а з пам’яті вириналися, воскресаючи, хвилини, коли ці очі дивилися на неї, а руки його тримали міцно за плечі, аби не впала вона до басейну… Ті спогади та цей погляд, що був таким близьким зараз, — чому все це раптом наповнило її невимовним і незнайомим раніш теплом? У грудях щось затріпотіло, й вона пригадала, що це ж його, саме його — цього чорноокого красеня — вона має зчаровувати сьогодні за наказом Хасана аль-Садіба. Елла нахмурила чоло, не розуміючи, для чого це все, й ступила крок уперед, геть забувши про ту останню сходинку… Й знову, як біля басейну, ледь була не впала, відчувши й цього разу, як підтримали її сильні руки, рятуючи від падіння. Й очі — ті пильні чорні очі, — зараз вони були такими близькими, такими чаруючими, й розвіювали туман довкола неї…
Елла сонячно всміхнулася.
— Дякую.
Він всміхнувся у відповідь.
— Ви занадто необережні.
Вона тільки рукою майнула.
— О… Часом. — Вона знову посміхнулася, розуміючи, що й сама занадто вже задивляється у ті чорні, гарні очі, але не відчуваючи ніяковіння, а лише дивну легкість та свободу.
За її спиною зупинився Хасан.
— Мурат, — коротко привітав він небожа кивком.
Мурат сухо привітався у відповідь.
— Хасан.
Аль-Садіб вдавано приязно всміхнувся.
— Ти вже вдруге рятуєш від падіння мою гостю й ще не познайомився з нею. Елла Роєва з Москви, онука відомого хірурга, приїхала до нашої країни, аби помилуватися на казкову Йорданію.
Елла не помітила відвертої недовіри в очах Мурата й з простодушливою посмішкою простягнула йому свою білу, прикрашену перснями руку.
— Дуже приємно.
Мурат обережно торкнувся її долоні.
— Взаємно.
Вона бачила, що йому справді приємне це знайомство, й посміхалася досить щиро, забувши якось, що має ж зараз грати, має зваблювати його за наказом свого владного супутника, а навіщо вона це робить, це вже її не стосувалося. Вона взагалі почувалася останнім часом досить дивно, майже забула про Тимура й не переймалася тим, що є зараз в полоні й що життя її, як і смерть, знаходиться цілком у руках того, хто стояв зараз за спиною. Усе якось зробилося байдужим та неважливим, і наразі вона мала лиш виконувати наказ, спокушати цього привабливого чоловіка, один погляд котрого чомусь наповнював її незнайомим теплом. Як саме мала вона його спокушати, сама вона не розуміла, але сподівалася, що Хасан їй ще підкаже… Його настанови в автівці вона вже встигла призабути й зараз, як не намагалася лихоманливо пригадати, усе ж не пам’ятала.
Хасан узяв її за руку.
— Елло, все гаразд?
Вона звернула на нього неуважний погляд.
— Так… я просто згадую…
— Нашу пустелю? О, Елла у захваті від нашої країни. — Хасан кинув погляд кудись углиб зали, котра вже знову ожилася й загомоніла голосами. — Невже я бачу Ібрагіма?
Мурат досить похмуро кивнув.
— Так.
— Тоді вибач нас. — З цими словами Хасан знову всміхнувся до небожа тим нещирим, вдаваним усміхом, котрий видавав його справжні почуття, й потягнув Еллу за собою до якогось йорданця, який до Елли навіть не посміхнувся й почав про щось роздратовано балакати з аль-Садібом.
Елла відверто нудьгувала, через легку туманливість перед очима все ж помічаючи погляди Мурата, котрий дивився майже постійно. Не бажаючи більш вислуховувати нудотливої балаканини Хасана з тим похмурим йорданцем, вона почала віддалятися, проходжаючись повільно залою й не помічаючи допитливих поглядів, котрими незнайоме йорданське зібрання частувало її струнку постать, одягнену в розкішну синю сукню. На шляху їй трапився прислужник з тацею, заставленою освіжаючими напоями, й вона вхопила один, зі смаком втамувала спрагу й підійшла до басейну, з несподіваною зацікавленістю задивилася в його прозору, спокійну воду. Рухалися поряд, гомоніли люди, але вона не звертала на них уваги… В якусь мить, піднявши очі від нерухомої води, вона побачила навпроти зосереджене лице Мурата. Чорні очі пильно вдивлялися в її очі — затуманені й неуважні, — й знову світ почав зникати довкола Елли, й знову полишався поряд лише він — високий, вродливий та дивний. І Елла вже призабула накази Хасана, забула про все, гріючись тим теплом, котре дарував погляд цього чоловіка її захололому від туги тілу.
