Право - КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ
11. Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел. Мотив і мета можуть бути різними.
12. Після досягнення 16-річного віку суб’єктом цього злочину можуть бути службові особи, які здійснюють відповідні функції в системі державної влади чи збройних сил держави, уповноважені вирішувати питання воєнного планування і управління, а також інші особи.
Стаття 438. Порушення законів та звичаїв війни
1. Жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням, вигнання цивільного населення для примусових робіт, розграбування національних цінностей на окупованій території, застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом, інші порушення законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також віддання наказу про вчинення таких дій —
караються позбавленням волі на строк від восьми до дванадцяти років.
2. Ті самі діяння, якщо вони поєднані з умисним вбивством, —
караються позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.
1. Безпосередній об’єкт цього злочину — мир та міжнародний правопорядок у сфері війни та збройних конфліктів. Порушення законів та звичаїв війни призводять до втягнення у війну чи збройний конфлікт ще більшої кількості учасників, збільшення людських, матеріальних і духовних утрат, продовження конфлікту, що значно ускладнює відновлення миру.
2. Об’єктивну сторону цього злочину характеризують: 1) жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням; 2) вигнання цивільного населення для примусових робіт; 3) розграбування національних цінностей на окупованій території; 4) застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом; 5) інші порушення законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; 6) віддання наказу про вчинення таких дій.
3. У статті 438 КК йдеться про міжнародно-правові закони та звичаї війни, які застосовуються: 1) у випадку оголошеної війни або будь-якого іншого збройного конфлікту між державами (навіть якщо одна з держав не визнає стану війни); 2) у всіх випадках окупації всієї або частини території другої держави, навіть якщо ця окупація не мала жодного збройного опору;
3) у збройних конфліктах, в яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування, іноземної окупації та расистських режимів для здійснення свого права на самовизначення, закріпленого в Статуті 00Н та в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту 00Н. Тобто у випадках війни та збройних конфліктів міжнародного характеру. Такий висновок випливає, зокрема, із Женевських конвенцій про захист жертв війни від 12 серпня 1949 р. та Додаткового Протоколу І 1977 р.
Статтею 438 КК не передбачена відповідальність за порушення законів та звичаїв збройних конфліктів неміжнародного характеру. Хоча ці закони та звичаї за своїм змістом споріднені з указаними вище, все ж юридичне вони розглядаються як окремі і мають свої особливості. Зокрема, у Додатковому Протоколі II 1977 р. до Женевських конвенцій про захист жертв війни від 12 серпня 1949 р. ідеться про збройні конфлікти, що відбуваються на території однієї держави між її збройними силами або іншими організованими збройними групами, які, перебуваючи під відповідальним командуванням, контролюють частину її території, що дає їм змогу здійснювати безперервні й погоджені воєнні дії та застосовувати цей Протокол.
За Римським Статутом Міжнародного кримінального суду зазначені вище види законів та звичаїв також називаються окремо, проте порушення їх визнаються видами воєнних злочинів. Це вказує на необхідність внесення відповідних змін до статті 438 КК.
4. Основні правила поводження з військовополоненими і цивільним населенням передбачені у Женевських конвенціях від 12 серпня 1949 р. («Про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях»; «Про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, із складу збройних сил на морі»; «Про поводження з військовополоненими»; «Про захист цивільного населення під час війни»), а також у Додатковому протоколі І до цих конвенцій від 10 червня 1977 р.
Військовополоненими визнаються особи, які потрапили під владу супротивної сторони і належать до будь-якої з категорій, передбачених у ч. А ст. 4 Женевської конвенції про поводження з військовополоненими 1949 р. та у ст. 44 Додаткового протоколу І 1977 р. Зокрема, це такі категорії осіб:
1) особовий склад збройних сил сторони, що перебуває у конфлікті; 2) особовий склад ополчення та добровільних загонів, що входять до складу збройних сил; 3) особи, які супроводжують збройні сили, проте до них не входять; 4) населення неокупованої території, яке добровільно береться за зброю для боротьби з окупаційними військами, відкрито носить цю зброю і дотримується законів та звичаїв війни, та деякі інші.
Цивільне населення складається з усіх осіб, які є цивільними особами, тобто особами, що не належать до жодної з категорій осіб, зазначених у пунктах 1, 2, 3 та 6 ч. А ст. 4 Женевської конвенції про поводження з військовополоненими 1949 р. та у ст. 43 Додаткового протоколу І 1977 р. Ці особи не входять до складу збройних сил сторони, що перебуває у конфлікті, і не беруть участі у воєнних діях.
5. Жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням може виявлятись у вбивствах, каліцтвах, тортурах і мордуванні, біологічних експериментах, взятті заручників, тілесному, колективному покаранні, каторжній праці, нарузі над людською гідністю тощо.
6. Примусовими визнаються роботи, проведення яких вимагається від населення під погрозою будь-якого покарання. Причому у цій статті КК маються на увазі тільки ті примусові роботи, які спеціально заборонені міжнародним правом (наприклад, роботи, що примушують населення брати участь у військових операціях, або роботи в організаціях військового чи напіввійськового характеру).
7. Розграбування національних цінностей на окупованій території охоплює довільне їх вилучення будь-яким способом, що поєднується з подальшим їх оберненням на користь іншої держави або окремих осіб, а також, як правило, із вивезенням за межі окупованої території. Предметом цих дій є майно, що має культурну або іншу національну цінність. Визначення культурних цінностей та їх особливий міжнародно-правовий захист передбачені «Конвенцією про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту» від 14 травня 1954 р. Незаконне, довільне і продовжуване у великому масштабі привласнення іншого майна, що не викликається воєнною необхідністю, кваліфікується за ст. 438 КК як інше порушення законів та звичаїв війни (див. ст. 147 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 р.).
8. Під засобами ведення війни слід розуміти предмети, речовини та гази, що використовуються збройними силами для знищення противника або придушення його сили і здатності до опору, завдання шкоди довкіллю. Ці предмети, речовини та гази можуть бути спеціально створені як різновиди зброї чи військової техніки або лише фактично використовуватись як зброя.
Заборона міжнародним правом означає, що засоби ведення війни спеціально заборонені нормами, наведеними в міжнародних договорах, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, або вони є предметом всеосяжної заборони іншими нормами чи принципами міжнародного права.
Заборони застосування певних засобів ведення війни закріплені, зокрема, у «Санкт-Петербурзькій декларації про відміну застосування вибухових і запалювальних куль» від 29 листопада 1868 р., «Гаазькій декларації про заборону застосування куль», що легко сплющуються і розвертаються у тілі людини від 29 липня 1899 р., «Гаазькій конвенції про закони і звичаї сухопутної війни» від 18 жовтня 1907 р., «Гаазькій конвенції про встановлення підводних мін, що автоматично вибухають від доторку» від 18 жовтня 1907 р., «Женевському протоколі про заборону застосування на війні задушливих, отруйних та інших подібних газів і рідин та бактеріологічних засобів» від 17 червня 1925 р., «Женевських конвенціях про захист жертв війни» від 12 серпня 1949 р. і Додатковому Протоколі І від 10 червня 1977 р., «Конвенції про заборону розробки, виробництва і нагромадження запасів бактеріологічної (біологічної) і токсинної зброї та про їх знищення» від 10 квітня 1972 р., «Конвенції про заборону воєнного або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище» від 10 грудня 1976 р., «Конвенції про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що заподіюють надмірні пошкодження або мають невибіркову дію» від 10 жовтня 1980 р. і «Додатковому протоколі IV про засліплюючу лазерну зброю» від 13 жовтня 1995 р., «Конвенції про заборону розробки, виробництва, накопичення, застосування хімічної зброї та про її знищення» від 13 січня 1993 р., «Конвенції про заборону застосування, складування, виробництва і передачі протипіхотних мін та їх знищення» від 18 вересня 1997 р.
