Константин Деревянко - Украинка против Украины
"Принагідно згадати про його знання інших мов. Очевидці свідчили, що він "зовсім не здібний до чужих мов. Після довгого життя в країні французької мови (Швейцарії), він так і не навчився бодай пристойно розмовляти по-французькому. А теоретично він знав французьку мову прекрасно, міг виправляти помилки в шкільних писаннях своїх дітей. Йому був чужий дух мови, розуміння його відтінків… Від краси й блиску розмови Михайла Петровича нема й сліду в його писаннях. Їх мова важка, навіть незграбна, суха. Дехто думав, що це залежить від того, що він писав великоруською мовою, а не своєю природною… Але справжні хохли, з селян, казали, що Драгоманов зовсім погано розмовляє по-українському, що зрозуміло при його великорусткій освіті: від перших класів гімназії до магістерської дисертації". У цьому сенсі Олександра Гольштейн наводить цікаву подробицю. Коли вона порекомендувала Драгоманову прискіпливіше "обробити мову своїх творів", він зовсім поважно відповів: "Книга, добродійко, не повія і ніяких оздоб не потребує"… Згадуючи про те, як Михайло Петрович готував свої твори, його донька зазначає: "Часто я переписувала батькові статті… Узагалі його письмо було страшенно погане, що далі, то гірше і дрібніше; й я собі попсувала очі, переписуючи його писання… Помагаючи отак йому, я часом дорікала йому, що він кохається в довгих періодах, стиль німецьких учених!.. "Кому треба, той прочитає й так!" У цьому він, здається, помилявся й судив по собі… Батько не в’являв собі добре середнього читача, котрого тяжкий стиль примушує кидати книжку… Це все торкається лише його наукових праць. Зате в маленьких брошурах його журналістичний стиль був надзвичайно живий, повний гумору й сили…"
Таким образом, Драгоманов был большим мастером маленьких научно-популярных брошюр. А еще — мастером разговорного жанра. Но далеко не всегда. "Лев Дейч пригадує тему невеличкої доповіді колишнього університетського викладача на одному із зібрань. "Темой он избрал ближайшие задачи в России… Во время этого первого своего выступления Драгоманов видимо конфузился, — не находил слов, останавливался, повторял одно и то же. Это тем более было странно, что Драгоманов, вообще любивший и умевший говорить, выступал перед тою же публикой, которая незадолго перед тем собиралась у него на дому. Более официальная обстановка подействовала даже на опытного лектора.
Нечего и говорить о других выступавших на первых собраниях "ораторах": за исключением Кропоткина, остальные — в том числе и я — совсем не находили в нужный момент необходимых слов и, пробормотав несколько фраз, неожиданно умолкали. Так в те времена российские условия влияли на уменье излагать публично свои мысли!". Проклятое самодержавие: даже доценты (и после многолетних зарубежных командировок) при нем не умели излагать публично своих мыслей…
Об антисемитизме Драгоманова поведал Рабинович, "якого Михайло Петрович залучив до співробітництва в газеті. М. Рабинович вважав свого роботодавця талановитим публіцистом і видатною людиною. "В общем он представлял собою типичного малоросса, каким он и был в основных чертах своего характера. В своей же частной и особенно семейной жизни он обладал всеми добродетелями хорошего еврея старого закала… Горячий патриот-украинец, Драгоманов в своей публицистической деятельности был убежденным юдофобом. Борьба против еврейства составляла один из пунктов его национальной украинской программы. Между тем он держался так, что не только его никто юдофобом не считал, но, напротив, многие считали его чуть ли не защитником евреев".
Он и был защитником евреев, но только своих партайгеноссе: "В закладі соціалістичної проповіді серед жидів у Росії і Австрійській Русі є велика потреба й найголовніше діло так званої "жидівської справи" по тих сторонах. У книжечці "Про те, як наша земля стала не наша" ми зробили рахунок жидів і праці їхньої на нашій Україні, з якого виходило, що жидів усіх у нас 1 300 000; з них четвертина робітників, а решта шахраїв (купців, факторів, шинкарів і т. ін.). Треба ж, щоб хто-небудь поніс до них думки соціалістичні, а найбільше до 400 000 робітників, яких треба ж одірвати од шахраїв і звести з іншими робітниками. А цього ніхто не зробить так, як соціалісти з жидів і на тій мові, якою тепер говорять наші жиди". Но поскольку последние хорошо владели также русским, то вскоре и перешли на тот язык, который хорошо понимали русские и украинцы, евреи и грузины, поляки и все прочие народы Российской империи.
Рабинович работал в газете "Вольное слово", история которой такова: "Улітку 1881 р. "Священна дружина", яка виникла як реакція промонархічних сил Російської імперії на вбивство Олександра II, вирішила боротися з революціонерами новими, нетрадиційними методами. Вона направила за кордон свого члена Аркадія Мальшинського для видання газети, котра б виступала проти терору як форми боротьби.
А. Мальшинський зустрічався з визначними політичними емігрантами (П. Лавровим, П. Аксельродом, М. Драгомановим та ін.) і за співпраці з Михайлом Петровичем видавав у Женеві "Вольное слово". М. Драгоманов вважав газету органом Земського союзу — таємної російської антиурядової організації. Але його опоненти переконані в тому, що ця газета фінансувалася "Священной дружиной", тобто добровільною російською поліцією, ще й стверджують, що Михайло Петрович знав справжню мету видання". Сам Драгоманов "писав, що редактор "Вільного слова" йому чужа людина і як літератор — досить слабкий, що згодився він співробітникувати за певну платню і з умовою писати що схоче, а "для мене дуже важно мати катедру, з якої я можу балакати що схочу. Хто ж видавці — я не знаю і не втручаюся". Доверие русских монархистов он заслужил потому, что осуждал политический террор. Но это не мешало ему проектировать "тайное общество "Вільну спілку", в программу которого террористическая борьба не входила".
"Михайла Петровича називали "новим Герценом", який полемізував із російськими лібералами з позицій революційної демократії. Діячі революційного народництва А. Желябов і С. Степняк-Кравчинський вважали такого Драгоманова не просто спільником, а й учителем. Але коли він розкритикував їхні погляди на українське питання, то перетворився на "шпигуна" та "зрадника революційних ідеалів…" Своїм однодумцем бачили Михайла Петровича й анархісти. Той самий Черкезов, який згодом напише на нього справжній пасквіль, спочатку захоплювався його ідеями… У листі до Івана Франка Драгоманов зізнався: "Я завше прожив так, що мне по менший мірі з двох боків лаяли, й навіть таке сам собі правило виробив, що як що-небудь напишу таке, що лають тільки з одного боку, то вважаю за діло невдячне".
По словам Забужко, "Драгоманов першим (від 1876 р., тобто відколи емігрував із Росії) став уживати в своїх писаннях того самого "етнічного" псевдоніма, що відтак перейшов і до неї — "Українець" (10, 343). Как известно, в языке Т. Шевченко вообще не было слов "украинец", "украинка" или "украинцы". Драгоманов же писал о себе: "ми хоч і родилися від "подданных русского императора", але не є "руськими"… Ми — українець" (10, 348). (Во множественном числе говорил о себе в своем манифесте русский царь: "Мы, Николай Второй…"). Правда, в других местах этот "Українець" признавался: "А які ми руські — чи ми різновидність общого чи окреме зовсім, цього, правду сказати, гарно ніхто не знає".
Мемуарист писал: "Драгоманову, як людині з соціалістичними переконаннями, деякі члени Громади, за словами В. Антоновича, не раз закидали, що, мовляв, радикали зовсім не хотять знати українства, але на це він гостро відповідав, що той не радикал, хто на Україні не визнає українства, як і навпаки, кожний українофіл, що не додумався до радикалізму, є нікчемний українофіл. На цьому грунті ще до еміграції деякі члени Громади нарікали на Михайла Петровича, що він, мовляв, затіяв "общий кавардак" і хоче перевернути все догори ногами і скерувати в одне річище і радикалізм і українофільство… Не дивлячись на принципові розходження в соціально-економічних, політичних і національних питаннях, все ж Громада вважала за свій моральний обов’язок підтримувати Драгоманова і його видання. Правда, гроші часто посилались йому за кордон нерегулярно, приходили іноді з великим запізненням… Подібне ж було з листами. Тим часом Драгоманов, не маючи ні моральної, ні регулярної матеріальної підтримки, дуже нервував і нарікав на Громаду за недодержання своїх обіцянок та нездатність не тільки до політичної, а навіть і до видавничої роботи, в гострих виразах докоряв Громаді за дилетантизм, археологічну романтику і лакейську філософію, невідступно рекомендуючи зректись краще всякої провідної ролі в пропаганді українства як національно-політичного руху. Такий стан доводив його іноді до непритомності; так, не одержуючи довго від Громади ніяких вістей, він просто захворів і написав їм листа в різких виразах, що "вони певно з холери повмирали" (16, 397).
