Константин Деревянко - Украинка против Украины
Известный украинский меценат Евгений Чикаленко вспоминал: "Колись Драгоманов у графі "характер" написав: "Весьма строптивый", що, певне, й було в дійсності, коли судити по його сестрі Олені Пчілці та по оповіданнях його товаришів" (там же). Все это привело в 1885 году к разрыву с киевскими украинофилами. "З 1889 р. на запрошення болгарського уряду переїхав до Софії, де й викладав історію в Вищій школі до своєї смерти 1895 р." (11, 56). На каком же языке "викладав"? Старшая дочь вспоминала: "Він прийняв свою нову службу в Болгарії з радістю і задоволенням. (Це був час страшних моральних мук його розриву з київськими товаришами, від котрих він далеко зайшов уліво і вперед…). Але він мусив страшенно працювати, щоб виробити два цілком нових курси… В контракті стояло, що через два роки він мусить викладати болгарською мовою. Але цього від нього не вимагали. Він сам сказав: "Я можу, як хочете, це робить, але мої лекції будуть дуже недоскональні!" В той час у Софійський університет не пускали жінок. Я так і не була в Софії ні на одній лекції батька…" (26, 60). Один из его слушателей вспоминал: "Спочатку нам було важко, не освоївши російської мови, слухати Драгоманова, але чим далі, тим більше й більше Драгоманов викликав у нас інтерес, тим більше він зачаровував слухачів своїм захоплюючим красномовством і своїми величезними знаннями" (7, 129).
О чем же были эти лекции? "Донька Михайла Петровича згадує: "Він прийняв свою нову службу в Болгарії з радістю і задоволенням. (Це був час страшних моральних мук його розриву з київськими товаришами, від котрих він далеко зайшов уліво і вперед…). Улюбленою темою його викладів була боротьба народів за політичні права. Про це він говорив з особливим пафосом і якось закінчив одну з лекцій словами: "Господа! Китайцы и славянские народы многочисленны, но будущее принадлежит англичанам, потому что оно зависит от характера народа". Його очі наповнилися сльозами, і всі зрозуміли, що він говорив із сердечною тугою…"
Больше всего расстраивали его не просто славяне, но именно украинцы. Причем некоторые вызывали отвращение. Один галичанин "запропонував М. Драгоманову відвідати збори віденських українців і учасників поїздки на Празьку промислову виставку. Михайло Петрович радо пристав на цю пропозицію, оскільки йому вперше доводилося бачити у Відні таку кількість галичан разом. Однак враження софійського професора від цієї вечірки "було дуже сумне. Усі промови, які проголошувано, були такі пусті і смішно-патетичні, патріотичні пориви бесідників, мало чи не всіх, такі безглуздні — се були саме місяці баденівської "нової ери" — а одушевленнє публіки тими промовами таке огидне, що Драгоманів почув вкінці відразу до тої публіки, і він, не вичікуючи кінця, запрпонував відійти домів… Додам тут ще і то, що як полудні, в кав’ярні, так і тепер, ніхто з галичан не побажав познакомитись з Драгомановим, хоч я звертався з тим до декотрих з них…" Не захотеть знакомиться с самим Драгомановым! Да это уже просто беспредел…
* * *С галичанами у Драгоманова был долгий роман. В 1891 г. он написал "Австро-руські спомини (1867–1877)": "Доля привела мене в стосунки з австрійськими русинами Галичини, Буковини й Угорщини більші, ніж це звичайно случається росіянам, та навіть, наскільки знаю, й самим австрійським русинам. Котрі рідко виходять поза границі кождий своєї провінції. Через те я думаю, що мої спомини про ті стосунки не будуть без інтересу, а може, й не без користі й для самих австрійських русинів. Тож я розкажу тут як можу тілько об’єктивно". "Познайо-мившись з галичанами у Відні і вступивши в листування з львівськими літераторами молодої, чи народної, чи української партії, я помітив, що як у думках, які є в Росії що до галицьких партій, так і в розумінні самих галичан існує багато недорозумінь… Я помітив, крім того, що галичани, не дивлячись на своє західніше положення, в ідейному відношенні відсталіші від Європи, ніж росіяни…" Но как такое возможно?
"В очі галичан побачив я вперше в Відні літом 1871 р. Нас тоді з’їхалось у Відні четверо російських українців… З галичан ми бачились з членами "Січі", про котру не раз писав прихильно в "Санкт-Петербургских ведомостях"… Молодші мої приятелі раніше мене прибули до Відня й познайомились з січовиками, то й ці були сміливіші з ними, ніж зі мною, бо (як це кинулось нам у вічі зразу) галичани, як і німці, а надто австрійці, далеко більше звертають увагу на ієрархічні одміни, ніж росіяни. Незабаром один з моїх приятелів переказав мені, щоб я був обережний в розмовах про папу і римську церков, бо деякі січовики образились на мене, хоч не сміли того мені заявити. Я, як і всі ми, росіяни, а по крайній мірі — кияни університетського виховання, не маючи ніяких конфесійних тенденцій, не думав навіть чіпати навмисне папу, як і поклонятись йому… Тепер я наткнувсь на земляків, та ще й сопартійників, народовців, перед котрими мені не вільно було показувати симпатії до італійської вільності й єдності і антипатії до "Посланія" Пія ІХ! Звісно, я відповів, що буду більш обачним щодо форми моїх думок, але суті їх зміняти ні для кого себе обов’язаним не вважаю. Це була перша в своєму роді наука мені, наївному російському прогресисту, котрий знав доти одну тільки цензуру — поліцейську, що єсть далеко страшніша цензура — громадська, добровільна! Згодом я все більше дізнававсь її у своїх австрійських земляків, а нарешті побачив її і в російських українофілів далеко більше, ніж ждав. Окрім усього іншого, в останньому не можна не бачити впливу галичан і на російських українців.
В дальших розмовах наших з січовиками виявилось, що для них наша Україна сама в собі і у відносинах до Росії terra incognita: ні історії, ні географії, ні порядків наших, навіть літератури спеціально української вони не знали, а вже про книги, писані про Україну ж, та "по-московському", хоч і не питай: так, не знали вони творів ні Гоголя, ні Костомарова. Коли ми дивувалися тому, то нам одповідали не тілько, що того в них нелегко здобути, а навіть і таке, що знати те і необов’язково, бо то все "московське". А коли ми на те казали, що хоч би й так, то все ж, не знаючи таких речей, ми не тілько були б глухі й німі, а навіть про нашу Україну нічого б не знали, на те нам потроху почали закидати, що ми лихі патріоти. В поглядах на відносини України до Росії, до російської культури й літератури виявлялись в січовиків думки зовсім фантастичні. Вони просто прикладали до того всього австрійську мірку… Переяславська умова 1654 р. здавалась їм чимсь подібним до угорської конституції 1848 р.; Москва так само порушила Переяславську умову, як Австрія — угорську конституцію після 1849 р. …Того, що гетьманщина 1654 р. — зовсім не вся Україна й що після того було кілька умов, котрі затерли ту першу… що помосковлення йшло у нас поволі й за поміччю самих наших земляків (починаючи з "черні" й славного Запоріжжя в 1658–1663 рр.), в котрих не було свідомого на-ціонального чуття, що й тепер його нема в більшості наших освічених класів, а в народі єсть тільки неясне чуття, що він не "кацап", але нема ясної думки про те, хто він? — і що через те всі ми мусимо виходити навіть у своєму автономізмі не від трактатів і навіть не від принципу національності (котрий панрусисти повертають проти нас), а від загальних ліберально-демократичних принципів політичних і культурних… — цього всього слухали від нас наші січовики як чогось зовсім чудного, а в усякім разі незгідного з нашим українством. Після розмов ми поклали перш усього постаратись зібрати для "Січі" бібліотеку…"
Вскоре выяснилось, что галичане не только не читали украинской или русской литературы, а просто мало читали. "Як я поїхав з Відня в Галичину, то перше слово, яке я чув від молодих галичан, — це дивування перед тим, які освічені в російській Україні жінки. Це була перша побіда, яку одержала нова російська культура в австрійській Русі, побіда, котру volens-nolens признавав кожний галичанин, навіть і ті, котрим не подобались манери росіянок". Но вот, наконец, долгожданный Львов. В Полтаве Драгоманов привык к тому, что "карточний стіл — це "свідоцтво духовного убозтва" компанії… Коли це бачу у Львові, в університетському місті, в столиці вільнішої частини нашої Русі, в напівполітичному товаристві — столи з картами і за ними сидять звісні патріоти, професори, літерати, політики, для них покидають усяку розмову про найбільше пекучу справу патріотичну, народну, літературну…" Та це ж старий Гадяч, повітове місто миколаївської доби! — думалось мені, коли я вертавсь у свій готель після першого вечора в "Бесіді" (народний дім у Львові). — Ось куди я вернувсь, об’їхавши стілько світу!" Незабаром довелось мені проїхати і в мій Гадяч, а потім ще два рази одвідати Львів і навіть прожити в ньому якийсь час, і я мусив сконстатувати порівняння, таки менше корисне для столичного й університетського міста галицького перед повітовим містечком у Полтавщині. Нігде я себе не почував так одрізаним від інтелектуального світу, як у Львові, не кажучи вже про другі міста австрійської Русі, нігде не бачив меншої ваги, котра давалася читанню для загального образовання. Галичани мають кав’ярні, куди майже кожний забіжить щодня, мають товариства; і там і там єсть газети, майже виключно австрійські, в котрих галичанин пробіга телеграми та дивиться карикатури і анекдоти (обов’язково навіть більш, ніж телеграми!). Дехто дома або в наукових бібліотеках працює над спеціальностями, хоч найбільше над вузькими, далекими від інтересів життя, та ще й по старомодним, схоластичним методам. Але, власне, образуючого читання в Галичині я майже не бачив. Публічних бібліотек замало, кабінетів до читання майже не було, нічого подібного до музеїв у малих німецьких університетських містах; товариські бібліотеки мізерні навстид; по домах теж не побачиш багато книжок, — кажуть, через бідність, хоч, наприклад, у Росії вчителі гімназій не багатші, а все-таки книжок у них більше, і хоч на кав’ярню й карти знаходяться грошенята й у галичан. От через що в Росії не то по університетських або й по губернських містах, але й по повітових, де все-таки з 50-х років почали закладатись публічні бібліотеки, перед котрими, наприклад, на просвітську сором і глянути, а іноді й на селах, де дві родини виписують одна "Вестник Европы", а друга "Отечественные записки" та й міняються ними, й дають навколо — побачиш було багато більше зв’язку з цивілізованим світом, більше смаку до інтелектуальних інтересів, ніж у Галичині в самому Львові (Майже точнісінько таке саме казав мені й один молодий поляк, котрий прожив років з 2 в Галичині, ві Львові й у Кракові)".
