Лариса Денисенко - Кавовий присмак кориці.
Суд та Геєну Вогненну.
Треба сказати, що Алiса їх зовсiм не боялася. Колись двох iз них занесло й до її квартири, а я був у неї в гостях, якщо можна так сказати. Алiса приробляла халтурою - писала твори для учнiв випускних класiв про мир, перебудову та незалежну Україну, а я вдавав, що вивчаю одну партитуру, а сам спостерiгав за нею. В дверi задзвонили. Алiса не поворухнулась, я смикнувся. «Ми нiкого не чекаємо», - сказала вона менi, не вiдриваючись вiд блокнота. «А може, комусь погано?» «А може менi погано», - знову, не дивлячись на мене, сказала Алiса, хоча з усього було видко, що кому-кому, а їй усе добре. Проте гостi були нахабними. Алiса пiдвелася. «Хто?», - рiзко спитала вона. «Добрий день, - iз дверей полилася патока. - Ми хотiли би поговорити про Бога».
Кепський настрiй Алiси вiдразу зник. А коли вона, збiгавши до ванної кiмнати, повернулась, а я вже вiдчинив дверi, то всi ми - з чорнявим хлопцем та руденькою маленькою дiвчиною, що самопихом уже перетнули порiг - не годнi були вiдiрвати вiд неї поглядiв. В Алiси були нафарбованi очi. На її головi велично бiлiла чалма з волохатого рушника. Ще один запинав її тiло. Вона звела брови на перенiссi i похмуро витрiщилася на вiдвiдувачiв. «Дiти мої, - зрештою порушила вона мовчанку. - Чи не здається вам, що Хтось, Там… - Алiса пiдняла догори пальця. - Спостерiгає за всiма вашими вчинками???» Вiдтодi я зрозумiв, що деякi релiгiйнi активiсти направду бояться iнших релiгiйних активiстiв. Вони почали задкувати, не вiдриваючи вiд неї очей, спинами прокладаючи собi дорогу. «Якiсь вони слабкi. Набрiд, а
не активiсти», - зауважила Алiса. Мабуть, жалкувала,
що не змогла проголосити повної версiї своєї релiгiйної промови. Об'єкти виявилися полохливими i щонайшвидше забралися собi геть.
Я часто їй грав. Грав для неї, пiд музику менi легше думалося. Думав я тiльки про неї, про неї i про себе. Вона нiколи не говорила, чи подобається їй та чи iнша рiч, п'єса, сарабанда, кантата, фуга, соната. Чи до вподоби їй, як я виконую. А я не насмiлювався спитати. Менi здавалося, що це з мого боку буде, як набивання на комплiмент, а може, i це ймовiрнiше, я боявся почути вiд неї образливi слова щодо якостi моєї гри, щодо мене самого. Лiпшим було її мовчання. Мовчання ж буває i схвальним. Менi легше було терпiти й не знати, нiж дiзнатись, а потiм витерпiти наслiдки такого знання. Вiд неї можна було чекати майже всього.
Iнколи менi здавалося, що вона не сприймає мене як закоханого чоловiка. Потiм прийшло сумне знання. Я усвiдомлював, що вона не сприймала мене як закоханого, їй це було не потрiбно. Вона взагалi не сприймала мене як чоловiка. Коли ми подорослiшали, в неї почали з'являтися кавалери, вони телефонували, мовчали та важко дихали в слухавку, подеколи вона смiялася з їхнiх жартiв, i я почувався безпорадним у такi митi, частiше вона слала їх пiд три чорти, тодi я зловтiшався. Вона зустрiчалася з кiлькома залицяльниками водночас i не вбачала в цьому нiчого дивного. Я вже мовчу про моральнiсть таких учинкiв, а їй - ба - нiчого дивного. Наче в усiх жiнках закладено - самою природою чи Богом - зустрiчатися з кiлькома чоловiками одночасно.
«Чому ти нiколи не знайомиш мене зi своїми хлопцями?», - наважився та спитав її я. Вона трохи помовчала - вона рiдко вiдповiдала вiдразу. Їй подобалося змушувати людину чекати на її вiдповiдь, нервуватися, почуватися невпевнено, додумувати. «Бо я не люблю за когось вiдповiдати, крiм себе». Ось так. Вона не любить вiдповiдати за когось iншого. «Тобто?» Так, я вирiшив це з'ясувати для себе раз i назавжди. «Тобто я не хочу вiдповiдати за тебе перед хлопцями i за хлопцiв перед тобою. Людинi притаманно нести вiдповiдальнiсть за своїх знайомих, друзiв, родичiв тощо. За їхнi звички, манери, поведiнку, пристрастi, смаки, слова, думки. Менi це не подобається. Людина вимушена вiдповiдати за все це. Я ж не робитиму цього за тебе, за них (вона завжди казала про своїх хлопцiв у множинi), за когось ще. Не хочу. I не буду». Я кивнув, вона досить чiтко висловила свою позицiю. «До того ж, я набагато цiкавiша за них. Хоча це - сумно. Боже мiй, як же це сумно», - додала вона за кiлька хвилин. Бiльше до цiєї розмови ми не поверталися. А через мiсяць, несподiвано, вона виїхала за кордон. Не назавжди, це я навряд чи пережив би. Працювати. На певний час. Далеко за кордон. Я не знаходив собi мiсця без неї.
«То вона поїхала за кордон, i без тебе, так?» Це запитала мама, мама вимагала вiдвертої вiдповiдi. Я вiдповiв. «Я не розумiю твого тюхтiйства. Ти хоч би спробував запропонувати їй побратися, Лесю? Iнтелiгентна дiвчина, я її сприймаю, як власну доньку. I ти вже зовсiм не хлопчик, треба думати про кар'єру, треба думати про вдалий шлюб, а ти? Хапаєш ґав, нiчого не робиш». А я? А я не запропонував їй побратися. Не мiг запропонувати. Цi слова були не з моєї ролi, чужi слова, її слова. Це вона могла менi запропонувати, будь-що, в тому числi й шлюб. Я ж не мав права висовуватися з подiбними iнiцiативами. Але пояснити це все матерi було годi, вона однаково не зрозумiла б мене. Коли-небудь у всесвiтнiй iсторiї щось активне розумiло щось пасивне? Навряд.
V
Не можу сказати, що Пiвденно-Африканська Республiка, куди я попрямувала, зустрiла мене люб'язно. По-перше, в мене вкрали фотоапарат. Ще в аеропорту Йоганесбурга. По-друге, я вiдразу помiтила колючий дрiт, яким було обнесено гарнi будиночки заможних (ще й яких заможних) бiлих людей. «У нас тут апартеїд навпаки», - сказав менi росiйський дипломат, у машинi якого я їхала до призначеного мiсця i котрий був переконаний, що на нас чекає пристрасний роман. На його обличчi це було написано кирилицею. Тут панував гострий дефiцит гарних бiлих жiнок, екзотикою ж вiн упився. «Вони мстяться. Вони жорстоко мстяться. Треба було повбивати їх усiх на хрiн, а не розпускати гуманiстичнi теревенi». Я не можу сказати, що росiйський дипломат був у всiх вiдношеннях приємною, а головне - доброю людиною.
«Колючий дрiт, вiтчизняна вiйна», - натомiсть протягла
я. «Колючий дрiт? I крiзь нього пропущено струм, щоб ти знала. Iнакше з ними не впоратися. Убивати струмом. Пiдсмажувати їхнi нахабнi чорнi зади». Дипломата звали Аркадiєм. «О, то ви - Аркадiй? Типове росiйське iм'я», - гмукнула я. Вiн важко розумiв iронiю, спрямовану на його свiтлу постать. «Так, справжнє академiчне росiйське iм'я. Тепер, у сучаснiй Росiї, це - рiдкiсть. Називають дiтей iменами латиноамериканських серiальних красенiв. Луїс-Альберто. Рiкардо-Альфредо. Тьху». Вiн був дуже задоволений собою. Пихатий мужлай. Вiн пiдчепив мене
в Дурбанському аеропортi. До речi, там вiн мав когось зустрiти, когось iз росiйського уряду. Але побачив мене i вирiшив урядовця не чекати. Я з ним переспала. З цiкавостi.
Уранцi вiн спiвав гiмн Радянського Союзу, я вiдчувала себе наче в пiонерському таборi чи на постаментi. Перше мiсце, фiгурне катання, 1984 рiк, здається, Сараєво, так? Золотi часи. Вiн спiвав, коли голився у ваннiй кiмнатi. Кожного Божого ранку. Спiвав iз початку й до кiнця, старанно витягуючи всi голоснi, спiвав з усiма повторами. «Союз нерушимый республик свободных сплотила навеки великая Русь, да здравствует созданный волей народов единый могучий Советский Союз». Я певна, що «Советский Союз» вiн спiвав винятково з великої лiтери. А ще, либонь, не варто наголошувати на тому, що Аркадiй був антисемiтом, а також расистом i шовiнiстом.
