Лариса Денисенко - Кавовий присмак кориці.
Сарана теж мешкала в банцi. У неї також було прiзвисько - Зелене Iкло. Тобто сарана був хлопчиком у якомусь розумiннi. Вiн жер усе. А мiг би зжерти ще бiльше. Набагато бiльше. Та хто ж дасть? Спочатку вiн вiдмовлявся їсти, але в Алiси довго не вiдмовлятимешся. У сарани був вибiр, як у всiх нас (адже в усiх нас є вибiр, чи не так?): померти чи почати жерти з ворожих рук. Вiн обрав друге, тому його ненависть до людства мала полiтичне забарвлення. Полiтичний в'язень Зелене Iкло. У ньому зламали неформального лiдера, такого пробачити вiн не мiг. Зате мiг ухопити за пальця. Чи вдарити своїми «колiнцями вперед». До речi, це було боляче. Я його уникав, та хай йому грець. Мiж нами, Зелене Iкло - та ще була пiдлота.
П'явку звали «Kiss», такий собi англiйський Поцiлунок. Вона
так само мешкала в скляницi, її домiвка була сповнена рiчкової води. Вона жерла м'ясо, нiколи не повiрив би, коли б сам не побачив.
Це було жахливо. Маленький, чорненький, ледачий черв'як тупо наминає м'ясо. Засмоктує його. Вкинеш йому м'яса, тiльки - цмок, i нема кусня. Ще вiн їв мотиля. Але мотиля кровопивчому хробаковi рiдко купували, тому вiн перебивався свининою. Свiдома українська п'явка. Менi чомусь простiше було думати, що чорнорота п'явка, як i сарана, має чоловiчу стать. Можу собi уявити, як би вiн зрадiв, коли б йому дали поласувати кров'ю. Рiчковий упир. На той час мене хвилювало, що воно за один? Земноводне, комаха, що воно є? Такi в неї були хатнi улюбленцi. Справдi, ще кошеняти Алiсi бракувало. Воно їй було нi до чого.
У Алiси була пристрасть. Жбурлятися в людей. Не було дня, щоб вона зумисне не скинула чогось iз вiкна чи балкона. Я через це страждав. На мої численнi «не треба» вона не зважала. «Це ж весело, не скiмли». Так вона зазвичай вiдповiдала. Якось ми сiли їсти кавуна, який виявився недоспiлим, вiн був ледь рожевим. Алiса вiдразу вирiшила, що його треба скинути за балкон. «Ти ним можеш когось убити, - повчально зауважив я. - Лiсо, та ж кидатися кавунами - це занадто, чи не так?», - намагався я достукатися до її сумлiння.
«Голуб на голову а-а-а», - спiвала Алiса, вона за звичкою мене не чула. Але я помилявся. «Я просто так кину.
Не в когось. Май спокiй, от ще менi, мука з тобою». I вона випустила кавуна з рук, той полетiв iз десятого поверху, i тiєї самої митi з пiд'їзду вийшов вередливий дiдусь, наш сусiда, старий, як Ленiн. Алiса хутко присiла i потягла мене за рукав. «Ми його вбили», - тихо сказала вона. Очi її блищали. «Ми?», - вирвалося в мене. - «Атож. Саме так. Ми. Вбили дiда. Цiкаво, так?» Мене колотило, а їй, бач, було цiкаво. «I що тепер буде?» «Та нiчого, - вона скривила губи. - У тiм-то й рiч, що нiчого не буде. Ми ж бо малi та непiдсуднi. Ти лiпше визирни i подивися на його труп. I чи багато кровi?»
Визирати менi не хотiлося, звiсно, що я був дурний i готовий заради неї на все, але, як виявилося, не настiльки. Я притулився до балконної щiлини. Трупа не було. Однак усе подвiр'я було засмiчене шматками кавуна. Можу собi уявити, як зрадiли мiсцевi оси. Я зiтхнув iз полегшенням: «Ми нiкого не вбили». Я помiтив дiда. Задравши голову, вiн придивлявся до порожнiх балконiв. На деякi вже повиходили люди, обговорювали, чия це витiвка. «Шкода, - тiльки й вимовила Алiса. - Не вбили? От шкода».
Ще одного разу вона швиргала пiвлiтровi слоїки. Порожнi. Порожнi тiльки тому, що наповненi були для неї заважкими. Вона намагалася влучити по людях, котрi поспiшали на роботу. Слоїки треба було пошпурювати, бо дорiжку, що нею йшли люди, второвано за пiвтора метра вiд палiсадника. Алiса була сильною, а радше - нi, не так. Вона була енергiйною i навiженою, тому як слiд розмахувалася й жбурляла. За таких складних обставин пильнувати, аби тебе не помiтили, було важко. Тому нас i помiтили. «Я скажу, що це я», - похмуро кинув, iдучи вiдчиняти вхiднi дверi розлюченому дядечковi,
що його добряче зачепило розбитим шклом. «Та невже? - єхидно спитала Алiса. - Я сама за себе вiдповiдатиму».
Вона рiшуче мене вiдсторонила. Коли вiдкрила йому дверi, на її очах бринiли сльози. «О, проходьте, будь ласка, проходьте (з такою iнтонацiєю, начебто вона прочекала його все своє життя). Менi так шкода. Так шкода. Вибачте менi. Рiч у тiм, що я навчаюся в цирковому училищi, я - майбутня жонглерка, оце завтра залiк, а я нервуюся, тренуюся, пiдкидаю слоїки. Нiчого не виходить.
Та й як це робити вдома? Такий складний номер, таке вже завдання…
От вийшла на балкон, а тут - Ви… Як же менi незручно. Вам боляче? Пече?» Алiса розридалася. Розлючений дядечко висловив їй свої спiвчуття, вiдмовився вiд йоду, а також порадив бути обережною й самiй не забитися. «Нi пуху, нi пера. Ви - чудова дiвчинка. Все у вас чудово вийде, - сказав вiн їй на прощання, дружньо погладив по плечу. - Заспокойтеся, нiчого не сталося. Все добре». Цiлий день у неї був чудовий настрiй. «Це ж треба повiрити такому iдiотському поясненню». I вона заходилися у смiховi. «Тобi легко пойняти вiри», - вiдповiв тодi я.
Повз моїх батькiв не могло пройти «жбурлянське» захоплення Алiси. Якось мати вбiгла до хати зла й накинулася на нас. «Це ви кидалися цибулею? Зiзнавайтеся». Так, то були ми. Я попрохав маму не хвилюватися, Алiса була спокiйна. «Не треба нервуватися, все це не варте ваших нервiв. Так, ми поцiлили цибулиною якогось хлопчиська. Я вас помiтила, коли ви нас вирахували». «Дiти, ну хiба ж отак можна? Ну, от мати того хлопця сказала, бодай вам руки повiдсихали. Як менi це було чути, по-вашому?» Алiсу це зацiкавило. «Та ну? Саме так i сказала?» Вона замовкла, лише ледь помiтна посмiшка мандрувала в її очах, з'являлася на губах. «Алiсо, дитино, що ти тут бачиш смiшного?» «Я уявила, якi ми от iз ним будемо, якщо вiдсохнуть нашi руки. Але ж усе це маячня. Жоднi прокльони не збуваються, а якщо i збуваються, то тiльки у казках». Алiса пильно дивилася на свою руку. Мама занiмiла. «Вона ж жартувала?» - спитала мати мене ввечерi. «Авжеж, мамо, це був жарт». Я знав, що Алiса говорила не для жарту.
У життi моєї країни був такий промiжок часу, коли люди почали захоплюватися релiгiєю, дехто тiльки вiдкривав її для себе. Тому по хатах ходили бiльш-менш пристойнi молодi чи лiтнi люди, намагалися затягти у лави вiруючих якомога бiльше людей. Вони полюбляли приходити парами. Такi собi «добрий» та «злий» слiдчi. «А ви вiруєте в Бога так, як вiрую в нього я?» А скiльки їх вешталося вулицями мiста - безлiч. Я їх боявся. Я взагалi побоююся людей, котрi чимось захоплюються i, бiльше того, намагаються захопити чимось мене. Колись до нашої школи приїжджав гiпнотизер, i мене на все життя вразила та обставина, що вiн змусив мене з'їсти цибулю, запевняючи в тому, що то є запашне яблуко. Я сидiв на сценi, на стiльцi, i перед усiма однокласниками та вчителями жер цибулю. Андрiй казав, що виходило дуже переконливо, вiн усе питався, скiльки менi за цей перфоменс заплатили, бо не мiг повiрити, що я був упевнений, буцiмто їм яблуко i навiть вiдчував його солодкий смак. Отже, я обходив десятою дорогою релiгiйних активiстiв, так само, як колись комсомольських, тупив очi додолу i намагався вийти з поля їхнього зору. Таке собi тупувате тишко. Але це менi рiдко вдавалося. Вони, наче вовки, вiдчували мою невпевненiсть i з радiстю займали, засовуючи в кишенi свої буклети про Страшний
