Лариса Денисенко - Кавовий присмак кориці.
Ми з батьком дивимося один на одного. Я торкаюся свого серця правою рукою, кладу лiву руку на праву та трохи вклоняюся йому, опустивши очi додолу. Менi здається, що батько зараз заплаче, але - нi. Вiн складає руки пирiжком i торкається свого лоба. Потiм цiлує свою долоню i наче торкається нею менi лоба. Тепер менi не здається, бо плачу я. Я бачу, що ми рвемо Мiтi серце, бо вiн нiчого не розумiє. Я повертаюся до нього. «Це - мiй батько», - вдається прошепотiти менi. Мiтя не чує, але розумiє з вуст. Вiн тре свого лоба рукою, жмуриться. Я розумiю, що йому важко, що вiн не знає, як держати себе з нами, я бачу, що вiн вiдчуває сором, страх, вiн боїться мене, моєї реакцiї, тому що розумiє набагато менше, нiж батько i я. Я думаю, що всiм нам зараз нелегко. Мiтя щось пише, аж потiм кидає в мене аркушем паперу. Це - вiршi. Вiршi, що частково менi знайомi. Я показую Мiтi, що все гаразд, що я не потребую жодних пояснень.
Я замовляю пиво. Офiцiант докiрливо дивиться на мене. Пиво пiсля текiли. Самогубець. Так думає про мене офiцiант. Утiм, коли це мене хвилювало, що про мене думають офiцiанти? Завжди? Нi, завжди це бентежило когось iншого. Може, того, коли кликало незрозумiле, мале, бiленьке створiння, впавши на пiдлогу запльованої сходової клiтини. Таких, як я, менше за все обходить думка офiцiантiв. Менi здається, що зараз я можу зрозумiти та вибачити всiх у цiлому Всесвiтi. Гей, ви, мешканцi Всесвiту, кому потрiбно моє вибачення та розумiння? Щось не дуже велика черга, ну й гiрше для вас, лiпше для мене.
Крок перший. Я беру синю серветку i пишу на нiй вiршi.
«я дрiбною скабкою
в тобi оселюсь,
в твоїм серцi, не виженеш вмить,
не боюсь я погроз, небезпек не боюсь,
чую серце твоє миготить.
тобi боляче?
так. через мене, мабуть,
ти не бачиш, тому тобi зле,
ти не знаєш про мене, i як мене звуть,
а я просто кохання твоє.
я проходило повз,
менi крикнули: «геть», -
я сховалось в тобi, ти пробач,
тобi боляче дихати. спробуй ледь-ледь,
я - кохання, янголе, бач?
знай, завжди я в тобi,
позабути не дам,
приголомшує мене твiй пульс,
я є виклик чортам, я є помста богам,
ти смiєшся? я також смiюсь.
я не кину тебе, ти почуєш мiй смiх,
i мiй стогiн, i пiснi, все-все.
ти спитаєш, ну що це за кара,
за грiх?
а я просто кохання твоє.
а коли ти помреш,
то знайдуть мене все ж,
i пiнцетом помiстять на шкло.
«звичайнiсiнька скабка, ти бачиш?»
«еге ж».
«нi, твоє це кохання було».
Крок другий. Я роблю з цiєї синьої серветки японського журавлика. Трохи ворушу його синiми паперовими крильцями. Мiй журавлик ледачий та замрiяний, узагалi йому не потрiбно кудись поспiшати, за ним нiхто не женеться, бо поки що про нього знаю лише я. «А журавлик несмышленый вновь качает головой: я хочу увидеть небо - голубое, голубое, я хочу увидеть небо, ты возьми меня с собой».
Крок третiй. Я вкладаю синього японського журавлика, розписаного вiршами, в конверт iз маркою, яка допоможе йому промандрувати Києвом та потрапити до зазначеного у правому кутi адресата. Крок четвертий, я ще раз пiдiймаю келиха з напоєм, вiдсалютовуючи батьковi та Мiтi, пiдморгую їм. «Добре, що все добре». Крок п'ятий я зроблю, коли нарештi вийду на вулицю та увiп'юся зсохлими губами у вечiрнє повiтря.
Enter.
Я твердо знаю, що саме так розпочнеться моя перша втеча.
This file was created with BookDesigner program [email protected] 31.10.2008