Темна матерія - Крауч Блейк
— Мова не про те, витримаю я чи не витримаю. Головне — знайти мою Даніелу.
— Справді? То ось чим ти займався, просидівши цілий день на лавці? Шукав свою дружину? Подивись мені в очі. У нас залишилось шістнадцять ампул. Наші шанси тануть.
У моїй голові гупає пульс.
Вона йде обертом.
— Джейсоне, — я відчуваю її руку на своєму обличчі. — Ти знаєш, що таке божевілля?
— Ну?
— Знову й знову робити одне й те ж, і чекати різних результатів.
— Наступного разу...
— Що? Наступного разу ми знайдемо твій дім? Яким це чином? Ти збираєшся за ніч списати ще один записник? І що це змінить? — вона кладе руку мені на груди. — У тебе тахікардія. Тобі треба заспокоїтися.
Вона перекочується на бік і вимикає лампу на столику між ліжками.
Лягає біля мене, але в її дотику немає нічого сексуального.
Із вимкненим світлом моя голова працює краще.
Кімнату освітлює тільки синє неонове світло вивіски за вікном. Уже дуже пізно, на вулиці майже не чути машин.
Приходить милосердний сон.
Я заплющую очі, думаючи про п’ять записників, які стосиком лежать на приліжковій тумбочці. Майже кожна сторінка заповнена моїми карлючками, які дедалі більше нагадують почерк маніяка. Я все думаю, чи достатньо, чи правильно я написав, щоб якомога точніше зобразити свій світ, завдяки чому я сподіваюся нарешті потрапити додому.
Але цього не стається.
Аманда не так уже й помиляється.
Я шукаю піщинку на безмежному березі.
Розділ дванадцятий
На ранок Аманди біля мене вже нема. Я лежу на боку, роздивляючись сонячні промені, які пробиваються крізь жалюзі, прислухаючись до шуму машин, який просочується крізь стіни. Годинник десь позаду мене на приліжковій тумбочці. Я не бачу, котра година, але відчуваю, що вже пізно. Ми проспали.
Я сідаю, відкидаю ковдри, дивлюся на ліжко Аманди. Воно порожнє.
— Амандо?
Я кидаюсь у ванну, подивитися, чи вона не там, але те, що я бачу на комоді, змушує мене зупинитися.
Трохи готівки.
Кілька монет.
Вісім ампул.
І шматок паперу, вирваний із записника, де щось написано почерком Аманди.
Джейсоне. Після останньої ночі я зрозуміла, що ти обрав шлях, яким я не можу йти. Я боролась із цим усю ніч. Як твій друг і терапевт, я хочу тобі допомогти. Я хочу вилікувати тебе. Але не можу. І дивитися на те, як ти падаєш, я теж не можу. Особливо, якщо це твоє падіння відбувається почасти й через мене. До якої міри наше колективне підсвідоме пов’язує нас із цим світом? Це не значить, що я не хочу, щоб ти повернувся до своєї дружини. Цього я хочу найбільше. Але ми разом уже кілька тижнів. Важко не прихилитися, особливо за таких обставин, коли ти — це все, що в мене є.
Учора, коли я подумала, що ти мене покинув, я прочитала твої записники. Хочу сказати: любий, ти не вловлюєш суті. Ти записуєш усі оті подробиці про твоє Чикаго, але не те, що ти відчуваєш.
Я залишила тобі рюкзак, половину ампул, і половину грошей (161 долар і дріб’язок). Я не знаю, чим усе це для мене закінчиться. Мені цікаво й страшно, але я відчуваю піднесення. Частина мене справді хоче залишитися, але ти сам мусиш вибирати, які двері відчинити. І я теж.
Джейсоне, я бажаю тобі тільки щастя. Бережи себе. Аманда.
ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 7
Я сам. Мене затоплює весь жах коридору.
Я ніколи не почувався таким самотнім.
У цьому світі немає Даніели.
Без неї Чикаго — не Чикаго.
Я ненавиджу все це.
З неба наче вичавили весь колір.
Знайомі будинки глузують з мене.
Навіть повітря на смак, як брехня.
Бо це не моє місто.
Воно — наше.
ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 6
Я починаю все спочатку.
Усю ніч я самотою тиняюсь вулицями.
Приголомшений.
Переляканий.
Чекаю, поки з мене вивітриться препарат.
Я їм у цілодобовій закусочній, і на світанку їду поїздом у Південний бік.
Коли я йду на закинуту електростанцію, мене помічають три підлітки.
Вони по той бік дороги, але в цей час вулиці порожні.
Вони щось кричать мені.
Глузують і сиплять образами.
Я не звертаю на них уваги.
Прискорюю ходу.
Але коли вони переходять дорогу і прямують у мій бік, я розумію, що потрапив у халепу.
Спершу я подумую про втечу, але вони молоді і явно швидше бігають. У мене пересихає в роті, й рефлекс «бий чи тікай» впорскує першу порцію адреналіну в організм. Та вже за мить мені спадає на думку, що не варто витрачати сили.
Вони наздоганяють мене на околиці міста, де закінчуються будинки й починається депо.
Довкола більше ані душі.
Допомоги чекати нізвідки.
Вони навіть молодші, ніж я спочатку подумав, і від них смердить солодовим напоєм, наче гидким одеколоном. Дика енергія, яка світиться в їхніх очах, свідчить про те, що вони тиняються всю ніч, може, якраз і чекаючи такої нагоди.
Б’ють методично.
Вони навіть не лаються.
Я надто втомлений і розбитий, щоб відбиватися.
Перш ніж я встигаю зрозуміти, що відбувається, я вже лежу на тротуарі, а вони гамселять мене в живіт, по спині, в обличчя. На якусь мить я відключаюсь, а коли приходжу до тями, вони руками нишпорять по моєму тілу, мабуть, шукаючи гаманець, якого там нема.
Під кінець вони здирають і закидають мій рюкзак, а коли я харкаю кров’ю на тротуар, відстають з реготом і вшиваються.
Я довго лежу там, прислухаючись до того, як жвавішає рух на дорозі.
Розвидняється.
Повз мене по тротуару проходять люди і навіть не зупиняються.
Кожен подих вбиває клин болю між моїми потовченими ребрами, ліве око запливло й не відкривається.
Через якийсь час мені вдається сісти.
Чорт.
Ампули.
Чіпляючись за сітчасту огорожу, спинаюся на ноги.
Я засовую руку під сорочку й намацую шматок клейкої стрічки, приліпленої до мого боку.
Страшенно боляче віддирати його від тіла, але все страшенно боляче.
Ампули на місці.
Три роздушені.
Три цілі.
Спотикаючись, добираюся до куба й зачиняюся зсередини.
Грошей катма.
Записники зникли.
Шприци й голки також.
У мене залишилося тільки моє побите тіло й ще три шанси все виправити.
ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 2
Першу половину дня я проводжу, старцюючи на розі якоїсь вулиці, щоб назбирати грошей на поїзд до міста.
Решту дня проводжу за чотири квартали від свого будинку, сидячи на тротуарі за шматком картону, де написано:
БЕЗПРИТУЛЬНИЙ. СТРАШНІ ЗЛИДНІ.
ОХОЧЕ ПРИЙМУ БУДЬ-ЯКУ ДОПОМОГУ
Схоже, вигляд мого побитого обличчя зовсім не викликає співчуття, бо коли сонце вже сідає, у мене назбирано всього 28 доларів 15 центів.
Я голодний, хочу пити, в мене все болить.
Вибираю доволі благеньку закусочну, щоб мене туди пустили, і з останніх сил плачу за їжу.
Мені нікуди йти.
Немає грошей навіть на кімнату в мотелі.
Назовні западає холодна дощова ніч.
Я йду до свого будинку, обходжу квартал і звертаю в провулок, підшукуючи якийсь закуток, де можна сховатись і передрімати.
Знаходжу щілину між своїм гаражем і гаражем сусіда, затулену контейнерами для сміття. Пробираюся туди, прихопивши сплющену картонну коробку, яку притуляю до стінки свого гаража.
Накриваюся нею, чую, як над головою дощ лупить по картону і сподіваюсь, що мій імпровізований притулок протримається всю ніч.
Звідси я можу навіть зазирнути у вікна другого поверху мого будинку, які видніються над високим парканом навколо мого заднього подвір’я.
Це хазяйська спальня.
