Темна матерія - Крауч Блейк

Знову набираю номер.

Цього разу вона бере слухавку й відповідає перед другим дзвінком:

— Алло?

Якусь хвилю я мовчу.

Бо не можу й звуку вичавити.

— Алло?

— Привіт.

— Джейсоне?

— Так.

— З якого номера ти телефонуєш?

Я так і знав, що вона зразу про це спитає, тож кажу:

— Мій телефон здох, і я попросив ось у жінки в поїзді.

— У тебе все добре?

— Як ти там поживаєш вранці?

— Чудово. Ми ж щойно бачились, дурненький.

— Я знаю.

Вона крутиться на поворотному кріслі й каже:

— То тобі так закортіло поговорити зі мною, що ти позичив телефон у незнайомої людини?

— Авжеж, так і є.

— Ти милий.

Я просто сиджу і вбираю в себе її голос.

— Даніело?

— Так?

— Я справді скучаю за тобою.

— Що сталося, Джейсоне?

— Нічого.

— Ти якийсь дивний. Поговори зі мною.

— Я йшов до еля, і тут мене наче вдарило.

— Що саме?

— Кожну мить із тобою я сприймаю, як щось звичайне. Я виходжу з будинку, йду на роботу, і ось я вже думаю про свій день, про лекцію, яку мені треба прочитати, ще бозна про що, і я просто... я сідаю в поїзд, і в якийсь момент мені наче проясняється, як сильно я тебе люблю. Як багато ти значиш для мене. Бо ніколи не знаєш...

— Що ніколи не знаєш?

— Коли все це може зникнути. Отож я хотів зателефонувати тобі, а мій телефон здох.

По той бік западає довга пауза.

— Даніело?

— Я тут. І я відчуваю те ж саме до тебе. Ти ж знаєш, правда?

Від хвилювання я заплющую очі.

Думаю, що ось зараз я перейду вулицю, зайду всередину і все тобі скажу.

Як же мені погано, любове моя.

Даніела встає з крісла, підходить до вікна. На ній довгий кремовий светр, надітий на штани для йоги. Її волосся зачесане вгору, в руках вона тримає кухоль, швидше за все, з чаєм із сусіднього магазину.

Вона притримує рукою округлий живіт, де зріє дитина.

Чарлі скоро стане старшим братом.

Я усміхаюся крізь сльози, мені цікаво, що він про це думає.

Це те, чого немає в мого Чарлі.

— Джейсоне, ти впевнений, що в тебе все добре?

— Абсолютно.

— Гаразд, послухай, мені треба вчасно віддати роботу клієнту, отож...

— Тобі треба йти.

— Так.

Я не хочу, щоб вона йшла. Мені хочеться слухати її голос.

— Джейсоне?

— Так?

— Я дуже тебе люблю.

— І я тебе люблю. Ти навіть не уявляєш, як.

— Побачимось увечері.

Ні, ти побачиш мого дуже щасливого двійника, який навіть не уявляє, як йому пощастило.

Вона завершує розмову.

Вертається до столу.

Я кладу телефон у кишеню, мене проймає дрож, мої думки скачуть мов навіжені, тонуть у темних фантазіях.

Я бачу, як поїзд, на якому їду, сходить з рейок.

Моє тіло спотворене до невпізнання.

Або його так і не знаходять.

Я бачу, як я вступаю в це життя.

Воно не зовсім моє, але десь дуже близько.

Увечері я все ще сиджу на лавці на вулиці Елеанор-стріт через дорогу від особняка, який зовсім не мій, спостерігаючи, як наші сусіди сходяться додому з роботи й зі школи.

Яке це диво, щодня повертатися додому.

Де тебе люблять.

Де тебе чекають.

Мені здавалося, що я ціную кожну мить життя, але сидячи тут на холодюці, я розумію, що я просто сприймав усе, як буденне. А як інакше я міг це сприймати? Тільки коли все розлітається на друзки, до нас нарешті доходить, що в нас було насправді, і яке воно прекрасне й неймовірно крихке, готове зникнути щомиті.

Небо темніє.

У вікнах навколишніх будинків спалахує світло.

Джейсон повертається додому.

Я почуваюся препаскудно.

Цілий день не їв.

Навіть не пив.

Аманда, мабуть, уже божеволіє, не знаючи, де я, але в мене не стає сил забратися звідси. Моє життя, чи якась його руйнівна подоба, розгортається за кілька кроків од мене.

Уже далеко за північ, коли я відчиняю двері до нашого готельного номера.

Горить-світло, блимає телевізор.

Аманда, у футболці й піжамних штанах, вибирається з ліжка.

Я обережно зачиняю за собою двері.

Кажу:

— Вибач.

— Ти придурок.

— У мене був кепський день.

— У тебе був кепський день!

— Амандо...

Вона підскакує до мене, щосили штурхає обома руками так, що я з розгону врізаюся спиною у двері.

— Я думала, що ти мене покинув, — кричить вона. — Потім злякалася, що з тобою щось сталося. Зв’язатися з тобою я не могла. Тоді почала обдзвонювати лікарні, описуючи твій зовнішній вигляд.

— Я б ніколи тебе не покинув просто так.

— А звідки мені було знати? Ти мене налякав!

— Пробач, Амандо.

— Де ти був?

Вона притисла мене до дверей.

— Я просто цілий день просидів на лавці через дорогу від свого будинку.

— Цілий день? Навіщо?

— Я не знаю.

— Це не твій дім, Джейсоне. Це не твоя сім’я.

— Я знаю.

— Та невже?

— А ще я слідкував за Даніелою і Джейсоном, коли в них був романтичний вечір.

— Що значить ти за ними слідкував?

— Я дивився у вікно ресторану, де вони їли.

Мене обпікає сором, коли я вимовляю ці слова.

Я проштовхуюсь повз Аманду до кімнати й сідаю на край свого ліжка.

Вона підходить і стає переді мною.

Я продовжую:

— Потім вони пішли в кіно. Я зайшов слідом за ними. Сів позаду них у кінотеатрі.

— О Джейсоне.

— Я утнув ще одну дурницю.

— Яку?

— Я витратив трохи наших грошей і купив телефон.

— Навіщо тобі знадобився той телефон?

— Щоб подзвонити Даніелі і вдати її Джейсона.

Я готуюся до нової атаки Аманди, натомість вона підступає до мене, обнімає за шию й цілує в маківку.

— Встань.

— Навіщо?

— Роби те, що тобі кажуть.

Я встаю.

Вона розстібає мою куртку й допомагає мені витягти руки з рукавів. Потім штовхає мене, щоб я ліг, і стає на коліна.

Розшнуровує мої черевики.

Стягає їх із моїх ніг і жбурляє в куток.

Я кажу:

— Уперше за весь цей час, я, здається, розумію, як той Джейсон, якого ти знаєш, міг зробити це зі мною. Мені спали на думку такі ж дурнуваті думки.

— Наш розум не розрахований, щоб таке витримувати. Дивитися на всі оті версії своєї дружини — у мене це просто в голові не вкладається.

— Він, мабуть, тижнями слідкував за мною. На роботі. На наших романтичних вечірках із Даніелою. Він, очевидно, сидів на тій самій лавці, і спостерігав ночами, що там у нас відбувається в будинку, уявляючи себе на моєму місці. І ти знаєш, до чого я дійшов сьогодні ввечері?

— До чого? — вона з острахом чекає відповіді.

— Я прикинув, що вони, мабуть, тримають запасний ключ там, де й ми. Пішов раніше з кінотеатру. Я збирався знайти ключ і пробратися в будинок. Хотів сховатися в якій-небудь шафі й спостерігати за їхнім життям. Дивитися, як вони сплять. Я знаю, це божевілля. І я знаю, що твій Джейсон, очевидно, не раз побував у нашому домі, перш ніж того вечора нарешті наважився вкрасти моє життя.

— Але ж ти цього не зробив?

— Ні.

— Бо ти порядна людина.

— Зараз я не почуваюся дуже порядним.

Я падаю на матрац і втуплююсь у стелю цього готельного номера, який, так чи інакше, став нашою домівкою поза межами куба.

Аманда вкладається на ліжко біля мене.

— Це не працює, Джейсоне.

— Ти про що?

— Ми буксуємо на місці.

— Я не згоден. Згадай, із чого ми почали. Пам’ятаєш той перший світ, куди ми потрапили, де навколо нас падали будинки.

— Я вже збилася з ліку, в скількох Чикаго ми побували.

— Ми дедалі ближче підбираємось до моєї...

— Ми нікуди не наближаємось, Джейсоне. Світ, який ти шукаєш, це піщинка на безмежному березі.

— Це неправда.

— Ти бачив, як твою дружину вбили. Як вона померла від страшної хвороби. Ти розмовляв із нею, а вона тебе не впізнавала. Вона була одружена з іншими чоловіками. Одружена з різними версіями тебе. Скільки ще ти витримаєш чогось подібного, перш ніж у тебе остаточно поїде дах? А до цього недалеко, зважаючи на твій теперішній психічний стан.