Темна матерія - Крауч Блейк

І якщо це так і є, якщо я проводжу своє життя під поламаними машинами в автомайстерні, або свердлю дірки замість навчати фізики учнів коледжу, чи є я тією ж людиною на найфундаментальнішому рівні?

І що це за рівень?

Якщо здерти всі зовнішні атрибути особистості та її способу життя, то яка суть залишиться, котра робить мене мною?

Через годину я з’являюсь, чистий — вперше за стільки днів, у джинсах, картатій сорочці й черевиках «Timberlands». Вони на пів розміру більші, але я надів дві пари вовняних шкарпеток для компенсації.

Аманда озирає мене оцінювальним поглядом й вигукує:

— Чудово!

— Та й ти нівроку!

Її улов із секонд-генду складається з чорних джинсів, черевиків, білої футболки й чорної шкіряної куртки, від якої і досі тхне звичкою курити, притаманною попередньому власнику.

Вона лежить на ліжку й дивиться якесь невідоме мені ТВ-шоу.

Потім повертається до мене й каже:

— Знаєш, про що я думаю?

— Про що?

— Про пляшку вина. Про цілу гору їжі. Про всі десерти, які є в меню. З часів навчання в коледжі я ще ніколи так не худла.

— Дієта мультивсесвіту.

Вона сміється, і це приємно чути.

Хвилин двадцять ми тиняємося під дощем, бо я хочу подивитися, чи існує в цьому світі один із моїх улюблених ресторанів.

Він існує, і це ніби зустріти друга в чужому місті.

Ця затишна, стильна місцина, наче весела імпровізація в готелі на задвірках старого доброго Чикаго.

Треба довго чекати, поки звільниться столик, тому ми прокрадаємося в бар, де звільняються кілька стільців у дальньому кінці біля вікна, помальованого дощовими патьоками.

Ми замовляємо коктейлі.

Потім вино.

Тисячу маленьких тарілочок, які нам усе подають і подають.

Від випитого ми зігріваємось і рум’яніємо, а наша розмова точиться лише навколо подій, важливих для даної хвилини.

Про те, чи смачні страви.

Про те, як гарно сидіти в теплі й затишку.

Ніхто з нас і разу не згадав про куб.

Аманда каже, що я схожий на лісоруба.

А я кажу, що вона схожа на круту байкершу.

Ми сміємося надто сильно, надто голосно, але нам зараз саме це й потрібно.

Вона підводиться, щоб піти до вбиральні, і питає:

— Ти ж будеш тут?

— З місця не зійду.

Але вона весь час озирається.

Я бачу, як вона йде вздовж бару, а потім зникає за рогом.

Коли я залишаюсь на самоті, буденність даної хвилини стає майже нестерпною. Я роззираюсь довкола, придивляючись до облич офіціантів, відвідувачів. Два десятки голосних розмов зливаються в якийсь нерозбірливий лемент.

А я собі думаю: «А що б ото було, хлопці, якби ви знали те, що знаю я?»

Ми йдемо назад. Стає холодніше й мокріше.

Біля готелю я помічаю вивіску свого місцевого бару «Віллидж Теп», яка підморгує на тому боці вулиці.

Я питаю:

— Хильнемо перед сном?

Уже досить пізно, натовп майже розійшовся.

Ми швиденько всідаємося біля барної стійки, і я спостерігаю, як бармен на сенсорному екрані закінчує оновлення чийогось квитка.

Нарешті він повертається, підходить до нас, дивиться на Аманду, потім на мене.

Це Метт. За все моє життя він, мабуть, тисячу разів подавав мені напої. Він обслуговував мене та Раяна Голдера тієї останньої ночі в моєму світі.

Але зараз він і виду не подає, що ми знайомі.

Ніяких емоцій, просто формальна ввічливість.

— Що вам запропонувати, шановні?

Аманда замовляє вино.

Я беру пиво.

Коли він повертає кран, я нахиляюсь і шепочу Аманді:

— Я знаю цього бармена. А він мене не впізнає.

— Що значить: ти знаєш його?

— Це мій улюблений бар.

— Звісно, він тебе не впізнає, бо це не твій улюблений бар. А чого ти чекав?

— Просто дивно. Це місце виглядає так само, як і має виглядати.

Метт приносить наші напої.

— Хочете відкрити рахунок?

У мене немає кредитної картки, немає ніяких посвідчень, тільки пачка банкнот у внутрішній кишені моєї куртки поряд із залишками ампул.

— Я просто розрахуюсь.

Дістаючи гроші, кажу:

— Між іншим, мене звати Джейсон.

— Метт.

— Мені подобається це місце. Ваше?

— Еге ж.

Йому явно начхати на те, що я думаю про його бар, і мені стає так сумно, аж стискається серце. Аманда це відчуває. Коли Метт іде, вона піднімає свій келих і цокає об мій кухоль пива.

Виголошує:

— За гарну їжу, тепле ліжко, і за те, що ми ще живі.

Ми повертаємось у готельний номер, вимикаємо світло й роздягаємось у темряві. Я розумію, що я втратив будь-яку об’єктивність щодо нашого житла, бо ліжко просто чудове.

Аманда питає зі свого боку кімнати:

— Ти замкнув двері?

— Замкнув.

Я заплющую очі. Чую, як дощ стукає у вікно. Як внизу по мокрій вулиці проїхала якась машина.

— Це був чудовий вечір, — каже Аманда.

— Так. Я не скучаю за кубом, але якось дивно, що ми так далеко від нього.

— Не знаю, як тобі, але мені мій світ дедалі більше нагадує привида. Пам’ятаєш, як сприймається сон, коли зовсім прокидаєшся? Він втрачає колір, насиченість, логіку. Емоційний зв’язок із ним гасне.

— Як ти думаєш, — питаю, — чи зможеш ти коли-небудь зовсім його забути? Свій світ?

— Не знаю. Я бачу, що настає момент, коли вже не відчувається його реальність. Бо він таким і не є. Єдине, що реальне зараз, це ось це місто. Ця кімната. Це ліжко. Ти і я.

Серед ночі я прокидаюсь і бачу, що Аманда лежить поряд зі мною.

У цьому немає нічого особливого. Ми так часто спали в кубі. Міцно притулялися одне до одного в темряві, такі загублені, як ніхто у світі.

Єдина відмінність у тому, що зараз на нас тільки спідній одяг, і її шкіра на дотик бентежно м’яка.

Тремтіння неонового світла пробивається крізь штори.

Вона тягнеться до мене в темряві, бере мою руку і обвиває нею себе.

Потім вона повертається до мене обличчям.

— Ти набагато кращий, ніж він. Він таким ніколи не був.

— Хто?

— Той Джейсон, якого я знала.

— Сподіваюсь на це. Господи, — я усміхаюсь, намагаючись перевести все на жарт. А вона просто дивиться на мене тим самим опівнічним поглядом. Останнім часом ми часто дивилися одне одному в очі, але в тому, як вона зараз дивиться на мене, є щось інше.

Між нами виникає певний зв’язок, і з кожним днем він міцнішає.

Якщо я хоч на кілька сантиметрів ворухнуся їй назустріч, ми зробимо це.

Усе гранично ясно.

Якщо я таки поцілую її, якщо ми будемо спати разом, то я, можливо, почуватимусь винним і шкодуватиму про це, а може, вийде так, що вона зробить мене щасливим.

Якась моя версія вже досі поцілувала її.

Якась версія знає відповідь.

Але це не я.

Вона каже:

— Якщо ти хочеш, щоб я повернулася туди, то просто скажи.

Я кажу:

— Я не хочу цього, але мені треба, щоб ти це зробила.

ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 24

Учора я бачив себе в коледжі Лейкмонта, у світі, де Даніела померла — як сказано в некролозі, котрий я знайшов у публічній онлайн-бібліотеці — у тридцять три роки від раку мозку.

А сьогодні чудовий день у Чикаго, де Джейсон Дессен два роки тому загинув у автомобільній аварії.

Я заходжу в мистецьку галерею в Бактауні, намагаючись не дивитися на жінку за прилавком, яку цілковито поглинуло читання. Натомість я роззираюся по стінах, завішаних картинами, намальованими олійними фарбами, темою яких є винятково озеро Мічиган.

У будь-яку пору року.

Будь-якого кольору.

О будь-якій порі дня.

Жінка промовляє, не піднімаючи голови:

— Дасте мені знати, якщо вам буде потрібна моя допомога.

— Це ви художник?

Вона відкладає книжку, виходить з-за прилавка.

Підходить до мене.

Зараз я стою найближче до Даніели від тієї ночі, коли я допоміг їй померти. Вона чудово виглядає — обтислі джинси, чорна футболка з бризками акрилової фарби.