Темна матерія - Крауч Блейк

На з’їзд я виїжджаю на швидкості сто двадцять і різко гальмую.

Ми обоє не пристебнуті.

Інерція кидає Аманду на бардачок, а мене — на кермо.

У кінці рампи я роблю жорсткий лівий поворот на знак «стоп» — вереск шин, запах горілої гуми. Аманду жбурляє на двері з її боку, а мене мало не кидає на її сидіння.

Коли я минаю шляхопровід, на федеральній трасі помічаю п’ять «блимавок», найближчий бездоріжник тепер летить до виїзної рампи в супроводі двох «Humvees».

Ми мчимо порожніми вулицями Південного Чикаго.

Аманда нахиляється вперед і виглядає в лобове скло.

— Що там? — питаю.

Вона вдивляється в небо.

— Я бачу там вогні.

— Схоже на вертоліт?

— Атож.

Я мчу порожніми перехрестями, повз зачинену станцію метро, потім ми виїжджаємо з гетто, женемо вздовж закинутих складів і депо.

На задвірки міста.

— Вони наближаються, — каже Аманда.

Стукіт у кузов машини.

Потім ще три черги, одна за одною, наче хтось грюкає молотком по металу.

— Це автомат.

— Лягай на підлогу.

Я чую, як наближається хор сирен.

Цей застарілий седан не годиться для того, що на нього чекає.

Ще дві черги продірявлюють заднє вікно й лобове скло.

Одна куля потрапляє в спинку Амандового сидіння.

Через зрешечене кулями скло прямо перед собою я бачу озеро.

— Тримайся, ми майже на місці, — наказую я.

Різко повертаю праворуч на Пуласкі-драйв, і коли у дверцята заднього пасажира поціляють три кулі, вирубаю світло.

Перші кілька секунд, коли я кермую без фар, здається, що ми летимо крізь цілковиту пітьму.

Але потім очі пристосовуються.

Попереду видніється тротуар, чорні силуети споруд навколо.

Тут так темно, як у селі.

Я приймаю ногу з педалі газу, але на гальма не натискаю.

Озирнувшись, бачу, як два бездоріжники різко звертають на Пуласкі-драйв.

Далі я розрізняю два знайомих димарі, які впираються у зоряне небо.

Наша швидкість близько тридцяти кілометрів за годину, і хоча ті бездоріжники швидко нас наздоганяють, я не думаю, що їхні фари дальнього світла можуть до нас дістати.

Я бачу паркан.

Наша швидкість і далі знижується.

Я кермую через дорогу, і решітка радіатора врізається в замкнені ворота, розчиняючи їх.

Ми поволі вкочуємося на стоянку, і, лавіруючи між поваленими ліхтарними стовпами, я озираюся на дорогу.

Сирени гучнішають.

Три бездоріжники проносяться повз ворота, за ними — два «Гамві» із кулеметами на дахах.

Я вимикаю двигун.

У цій новій тиші я чую, як слабшає звук сирен.

Аманда піднімається з підлоги, поки я дістаю наш рюкзак із заднього сидіння.

Грюкіт дверцят нашої машини відбивається від цегляної будівлі, що височіє прямо перед нами.

Ми прямуємо до розваленої споруди із залишком оригінальної вивіски: «...КАЗЬКА ЕЛЕКТРОСТ...».

Над головою деренчить вертоліт, нишпорячи яскравим прожектором по стоянці.

Ревіння двигуна дедалі наближається.

Чорний бездоріжник боком вилітає на Пуласкі-драйв.

Засліплює нас фарами.

Ми біжимо до будинку, а чоловічий голос, посилений мегафоном, наказує нам зупинитись.

Я пролізаю в дірку в цегляному фасаді, подаю руку Аманді.

Суцільна пітьма.

Ривком розстібаю рюкзак, швидко намацую ліхтар.

Світло вихоплює з темряви розвалений головний офіс, і вигляд цього місця в темряві повертає мене назад у ту ніч із Джейсоном-2, коли він під прицілом приволік мене голого в якусь із версій цього будинку.

Ми виходимо з першої кімнати, пронизуючи темряву ліхтарем.

Ідемо коридором.

Швидше, ще швидше.

Під ногами кришиться розбита підлога.

Піт стікає по обличчю, виїдає очі.

Серце колотиться так, що аж боляче ребрам.

Мені нічим дихати.

Позаду чути голоси.

Я озираюся, бачу лазерні промені, які чикрижать темряву, плями зеленого світла, мабуть, від приладів нічного бачення.

Я чую, як крізь стіни просочуються радіошуми, приглушені голоси, ротори вертольота.

Коридор пронизують автоматні черги, і ми притискаємося до підлоги, пережидаючи стрілянину.

Звівшись на ноги, біжимо вперед іще швидше.

На перехресті я звертаю в інший коридор, сподіваючись, що це правильний шлях, бо в такій темряві ні в чому не можна бути впевненим.

Нарешті ми вибігаємо на металеву платформу відкритих сходів, які ведуть униз у генераторний зал.

Спускаємося.

Наші переслідувачі настільки близько, що я навіть добре розрізняю три окремі голоси, які лунають коридором.

Два чоловічих і один жіночий.

Я стрибаю з останньої сходинки, Аманда — слідом за мною, і тут на сходах угорі гупають важкі кроки.

Дві червоні точки перехрещують мені шлях.

Я трохи звертаю і біжу далі прямо в темряву, туди, де мусить бути куб.

Дві постаті в костюмах хімзахисту зістрибують з останніх сходинок і біжать до нас, над нами свистять кулі.

Куб видніється попереду метрів за п’ятнадцять. Двері відчинені й металева поверхня м’яко розсіває світло нашого ліхтаря.

Постріл.

Я чую, як щось продзижчало біля правого вуха, наче джміль.

Куля вдаряє в двері, викрешуючи іскри.

Мені обпікає вухо.

Чоловік позаду нас кричить:

— Вам нікуди тікати!

Аманда першою застрибує в куб.

Потім я ступаю на поріг, повертаюсь, проштовхуюсь плечем уперед у двері.

Солдати вже метрів за шість від нас, так близько, що мені чути, як вони важко дихають у своїх протигазах.

Вони відкривають вогонь, і сліпучі спалахи пострілів та дзенькіт куль об металеву обшивку куба — це останнє, що я бачу і чую в цьому жахливому світі.

Ми негайно вколюємо препарат і починаємо йти коридором.

Через якийсь час Аманда вже хоче зупинитися, але я не можу.

Мені треба рухатися.

Я йду цілу годину.

Упродовж повного циклу дії препарату.

З мого вуха хлище кров, заливаючи весь мій одяг.

Аж поки коридор знову не складається в один куб.

Я скидаю рюкзак.

Холодний.

Укритий засохлим потом.

Аманда стоїть посеред куба, її спідниця брудна й порвана, светр зовсім роздерся після нашої біганини по отій закинутій електростанції.

Коли вона ставить ліхтар на підлогу, щось у мені відм’якає.

Сила, напруження, лють, страх.

Усе схлинуло, як вода, раптовим потоком сліз і судомних ридань.

Аманда вимикає ліхтар.

Я скулююся під холодною стіною, а вона пригортає мене й кладе мою голову собі на коліна.

Запускає пальці в моє волосся.

ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 40

До тями я приходжу в цілковитій темряві, лежачи на боку на долівці куба, спиною до стіни. Аманда міцно притулилась до мене, ми лежимо в одній позі, її голова покоїться на згині моєї руки.

Я голодний і хочу пити.

Цікаво, скільки я проспав.

Принаймні з вуха вже не тече кров.

Хоч-не-хоч, а мусимо визнати реальність нашої безпорадності.

Крім нас самих, цей куб — наш єдиний незмінний атрибут.

Зовсім крихітний кораблик посеред безміру океану.

Наш притулок.

Наша в’язниця.

Наш дім.

Я обережно вивільняюся.

Знімаю толстовку, згортаю її в подобу подушки й підсуваю під Амандину голову.

Вона ворушиться, але не прокидається.

Я навпомацки пробираюся до дверей, знаючи, що не маю права ризикувати й «зривати печатку». Але я мушу знати, що там назовні. На мене навалюється клаустрофобія куба.

Повертаю ручку, повільно відчиняю двері.

Перше відчуття: запах хвойного лісу.

Сонячні промені косо падають у густий сосновий ліс.

Зовсім близько непорушно стоїть олень, дивиться на куб темними, вологими очима.

Я виходжу з куба, і олень беззвучно зникає в лісі.

У лісі на диво тихо.

Унизу над хвойною підстилкою висить туман.

Я трохи відходжу від куба й сідаю на клаптик землі, під прямими променями ранкового сонця, які теплом і світлом лоскочуть мені обличчя.