Темна матерія - Крауч Блейк

Має вистачити.

Лобове скло настільки брудне, що секунд десять я відшкрібаю його, обливши миючим розчином, від сажі, бруду й налиплого листя.

Федеральна траса абсолютно порожня.

Нічого подібного я ніколи не бачив.

Порожньо в обох напрямках, скільки сягає око. Вечоріє, сонце виблискує на хмарочосі Вілліс-тауер. Я поспішаю на північ, і з кожним кілометром вузол у мене в шлунку зав’язується тугіше.

— Давай повернемось, — пропонує Аманда. — Серйозно. Тут, очевидно, щось зовсім не так.

— Якщо моя сім’я тут, моє місце — поряд із нею.

— Ти хоча б упевнений, що це твоє Чикаго?

Вона вмикає радіоприймач і крутить ручку, аж поки в гучномовцях не з’являється знайомий сигнал аварійного оповіщення про надзвичайний стан.

Наступне повідомлення передається на прохання Департаменту поліції штату Іллінойс. Для округу Кук режим цілодобової комендантської години залишається чинним. Усі мешканці зобов’язані залишатися вдома до подальших розпоряджень. Національна гвардія і далі стежить за безпекою всіх прилеглих районів, забезпечує населення продуктовими пайками й надає транспорт до Карантинної Зони Центру контролю захворюваності.

У бік півдня на високій швидкості мчить колона з чотирьох закамуфльованих бездоріжників «Гамві».

Загроза зараження залишається високою. Початкові симптоми: підвищення температури, сильний головний біль і біль у м’язах. Якщо ви вважаєте, що ви чи хто-небудь у вашому домі заразився, вивісьте шматок тканини червоного кольору з вікна, яке виходить на вулицю. Якщо хто-небудь у вашому домі помер, вивісьте шматок тканини чорного кольору з вікна, яке виходить на вулицю.

Особовий склад Центру контролю захворюваності докладе всіх зусиль, щоб допомогти вам.

Залишайтеся з нами для отримання додаткової інформації.

Аманда дивиться на мене.

— Чому ти не розвертаєшся?

У моєму кварталі ніде припаркуватися, тому я залишаю машину посеред дороги й не глушу мотор.

— Ти зовсім з’їхав зі свого чортового глузду, — каже Аманда.

Я вказую на особняк із червоною спідницею і чорним светром, які звисають з вікна головної спальні.

— Це мій дім, Амандо.

— Тільки швидше. І будь обережним, будь ласка.

Я виходжу з машини.

Тут оглушливо тихо, вулиці синіють у сутінках.

За квартал звідси я бачу бліді постаті, які ледве пересуваються серединою вулиці.

Я доходжу до бордюру.

Лінії живлення німують, світло, яке видніється в будинках, м’якше, ніж зазвичай.

Світло свічок.

У моєму районі відімкнена електрика.

Піднімаючись сходами до вхідних дверей, зазираю у велике вікно, через яке видно їдальню.

Там глибока темрява.

Я стукаю.

Минає певний час, і з кухні виринає якась тінь, повільно йде повз обідній стіл до вхідних дверей.

У мене пересихає в роті.

Мене тут не повинно бути.

Це навіть не мій дім.

Це чужа люстра.

Так само, як і репродукція Ван Гога над каміном.

Я чую, як тричі клацає замок, який відмикають.

Двері прочиняються сантиметрів на два, і звідти виривається струмінь запаху, який зовсім не пахне моєю домівкою.

А лише хворобою і смертю.

Даніела тримає свічку, яка тремтить у її руках.

Навіть у тьмяному світлі мені видно, що вся її шкіра вкрита пухирями.

Її очі здаються чорними.

Із них тече кров.

Видніються тільки рисочки білків.

Вона промовляє:

— Джейсоне? — голос у неї м’який і вологий. Із очей у неї течуть сльози. — О Боже. Це ти?

Вона розчиняє двері й, хитаючись, кидається до мене.

Це нестерпно боляче, відчувати відразу до коханої людини.

Я відступаю на крок.

Відчуваючи мій жах, вона зупиняється сама.

— Як це може бути? — хрипить вона. — Ти ж помер.

— Про що ти говориш?

— Тиждень тому тебе винесли звідси в похоронному мішку, повному крові.

— Де Чарлі? — питаю.

Вона хитає головою, і разом із сльозами її душать ридання, вона заходиться кривавим кашлем у згин ліктя.

— Мертвий? — не вірю я.

— Ніхто не прийшов забрати його. Він і досі у своїй кімнаті. Він розкладається там, Джейсоне.

На секунду вона втрачає рівновагу, потім хапається за одвірок.

— Ти реальний? — питає вона.

Чи реальний я?

Ну й питання.

Я не можу говорити.

Від горя мені здушило горло.

Мені на очі набігають сльози.

Мені її дуже шкода, але жахлива правда в тому, що я боюсь її, мій інстинкт самозбереження відштовхує мене від неї.

Аманда гукає з машини:

— Сюди хтось їде!

Я визираю на вулицю, бачу дві фари, які наближаються в темряві.

— Джейсоне, чорт забирай, я тебе тут покину! — кричить Аманда.

— Хто це? — питає Даніела.

Гуркіт двигуна, що наближається, нагадує дизель.

Правду казала Аманда. Треба було одразу повернутись, як тільки я зрозумів, наскільки небезпечним може бути це місце.

Це не мій світ.

І все ж мене тягне на другий поверх цього будинку, в спальню, де мертвою лежить якась версія мого сина.

Мені хочеться побігти туди й винести його звідти, але це означатиме мою смерть.

Я збігаю сходами на вулицю саме тоді, як «Гамві» зупиняється посеред дороги, за три метри від бампера машини, яку ми прихопили в Південному районі.

Бездоріжник обліплений різними емблемами — Червоний хрест, Національна гвардія, ЦКЗ.

Аманда висувається з вікна.

— Якого чорта, Джейсоне?

Я витираю очі.

— Там мій мертвий син. Даніела помирає.

Дверцята «Гамві» з боку переднього пасажира відчиняються і звідти вилазить постать у чорному костюмі хімзахисту й протигазі, тримаючи мене на мушці автомата.

Голос, який пробивається крізь маску, належить жінці.

Вона каже:

— Стійте, де стоїте.

Я інстинктивно піднімаю руки.

Потім вона націляє автомат на лобове скло «Сієри» й рушає до машини.

Наказує Аманді:

— Заглушіть двигун.

Коли водій «Гамві» вилазить із бездоріжника, Аманда простягає руку до центральної консолі й вимикає запалювання.

Я вказую на Даніелу, яка, хитаючись, стоїть на ґанку.

— Моя дружина дуже хвора. Нагорі лежить мій мертвий син.

Водій дивиться крізь маску на фасад особняка.

— Ви правильно вивісили кольори. Коли буде проїжджати служба...

— Їй потрібна медична допомога просто зараз.

— Це ваша машина?

— Так.

— Куди ви збираєтесь їхати?

— Я хочу відвезти дружину туди, де їй можуть допомогти. Тут є десь поблизу якісь лікарні чи...

— Чекайте тут.

— Будь ласка.

— Чекайте.

Водій ступає на тротуар і піднімається сходами туди, де тепер на найвищій сходинці, спершись на поручень, сидить Даніела.

Він стає перед нею навколішки, і хоч я чую його голос, слів я не розбираю.

Жінка з автоматом контролює мене й Аманду.

На протилежному боці вулиці в якомусь вікні я помічаю мерехтливе світло. Це хтось із наших сусідів виглядає, щоб подивитись на те, що там діється перед моїм будинком.

Водій повертається і каже:

— Послухайте, ЦКЗ уже два тижні як переповнений, везти її туди немає жодного сенсу. Раз із очей пішла кров, то кінець близько. Не знаю, як ви, а я б хотів померти у власному ліжку, а не на розкладачці в наметі ФЕМА, вщерть набитому мертвими і людей при смерті.

Він гукає через плече:

— Надю, будь-ласка, захопи для цього чоловіка кілька автоін’єкторів. І маску заодно.

— Майку, — озивається вона.

— Чорт, просто візьми й зроби це.

Надя відчиняє дверцята багажника «Гамві».

— Значить, вона помре?

— Мені дуже шкода.

— Скільки в неї часу?

— Я здивуюсь, якщо вона дотягне до ранку.

Даніела стогне в темряві позаду мене.