Темна матерія - Крауч Блейк

ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 1

Я йду безкінечним коридором, промінь мого ліхтаря відбивається від стін.

Через якийсь час я зупиняюся перед якимись дверима, такими ж, як і всі інші.

Одними з трильйонів, трильйонів, трильйонів.

Моє серце калатає, долоні мокріють.

Я не хочу більше нічого.

Тільки мою Даніелу.

Я не можу пояснити, як я хочу її.

Та й не захочу ніколи зуміти пояснити, бо ця таємниця прекрасна.

Я хочу жінку, яку я побачив на тій вечірці на задньому дворі всі ті роки тому.

Ту, яку я вибрав, щоб побудувати з нею життя, хоч для цього й довелося відмовитися від чогось іншого, що я любив.

Я хочу її.

Більше нічого.

Я роблю вдих.

Видихаю.

І відчиняю двері.

Розділ тринадцятий

Сніг після недавнього шторму припорошив бетон і вкрив генератори попід вікнами з вибитими шибками.

Ще й досі вітер з озера заносить сюди жмені снігу, й сніжинки повільно опадають додолу, мов холодне конфетті.

Я відходжу від куба, намагаючись приборкати свої сподівання.

Ця закинута електростанція у Південному Чикаго може належати будь-якому із світів.

Я повільно йду вздовж ряду генераторів, аж раптом краєм ока ловлю якийсь блиск на підлозі.

Підходжу ближче.

У тріщині бетонної підлоги за п’ятнадцять сантиметрів від генератора лежить порожня ампула з відламаною шийкою. У жодній із закинутих електростанцій, в яких мені довелося побувати за останній місяць, такого я не бачив.

Мабуть це та ампула, яку вколов собі Джейсон-2 за кілька секунд перед тим, як я знепритомнів, у ту ніч, коли він украв моє життя.

Я вибираюся із промислового міста-примари.

Голодний, спраглий, виснажений.

Десь на півночі мріють обриси міста, і хоч низькі зимові хмари зітнули їхню верхню частину, вони мені таки добре знайомі.

Уже в сутінках я сідаю на поїзд «Червоної лінії» на Вісімдесят сьомій вулиці.

У цьому метро-елі немає ніяких фіксаторів на сидіннях, ніяких голограм.

Це просто повільна заколисуюча поїздка через Південний Чикаго.

Далі — через відгалуження ділового центру.

Я пересідаю на інший поїзд.

«Синя лінія» довозить мене до затишних північних околиць.

За останній місяць мені вже траплялися схожі Чикаго. Але в цьому відчувається щось особливе. І це не тільки порожня ампула. Це щось глибше, чого я не можу пояснити, а можу тільки сказати, що відчуваю, що це моє місце, місце, до якого я належу.

Коли ми проїжджаємо повз численні затори на швидкісних шосе в годину-пік, сніг густішає.

Я запитую себе...

Чи Даніела, моя Даніела, жива-здорова під цими хмарами, напханими снігом?

Чи мій Чарлі дихає повітрям цього світу?

Я виходжу з поїзда на платформу еля на Логан-сквер, засуваю руки глибоко в кишені бушлата. Сніг засипає знайомі вулиці мого району. Тротуари. Машини, припарковані вздовж бордюрів. Крізь снігову завісу пробивається світло фар із заторів вечірньої години-пік.

Уздовж мого кварталу привітно світять вікнами закутані хурделицею будинки.

Сходи мого ґанку вже накрила пухка ковдра снігу із сантиметр завтовшки, на якій видніється одна вервечка слідів, що ведуть до вхідних дверей.

Через переднє вікно особняка видно, що всередині світиться, а з того місця на тротуарі, де я стою, все це виглядає, як мій дім.

Я все боюся виявити, що якісь дрібниці все порушать — не такі вхідні двері, не той номер будинку, якісь незнайомі мені меблі на ґанку.

Але двері ті самі.

Номер будинку правильний.

Навіть люстра-гіперкуб висить над обіднім столом у вітальні, і з того місця, де я стою, я б міг навіть розгледіти велику фотографію на каміні — Даніела, Чарлі та я на оглядовому майданчику в Національному парку Єллоустоун.

У відчинені двері з їдальні до кухні я мигцем бачу Джейсона, який стоїть біля кухонного стола-острова з пляшкою вина в руці. Він перехиляється через стіл і наливає вино в чийсь келих.

Мене охоплює радість, та не надовго.

Мені видно тільки красиву руку, яка тримає ніжку келиха, і мене знову придавлює згадка про те, що цей чоловік зробив зі мною.

Про те, що він забрав.

Про все, що він украв.

Я нічого не чую звідси, але мені видно, що він сміється і відпиває вино.

Про що вони розмовляють?

Коли вони кохалися востаннє?

Чи щасливіша Даніела, ніж вона була місяць тому зі мною?

Чи витримаю я відповідь на це питання?

Розважливий, спокійний голос здорового глузду настійливо радить мені йти звідси геть негайно.

Я не готовий до цього. У мене немає плану.

Тільки лють і ревнощі.

Не варто випереджати події. Мені потрібні переконливі підтвердження, що це мій світ.

Трохи далі від будинку я помічаю знайомий багажник нашого «Субурбана». Підходжу ближче й зішкрібаю сніг, що налипнув на позначення штату Іллінойс.

Номерний знак мій.

Фарба правильного кольору.

Я витираю заднє вітрове скло.

Лілова наклейка доброчинного клубу «Лейкмонт лайонз» виглядає чудово, принаймні та її половина, яка від неї залишилась. Щойно я причепив на скло цю наклейку, відразу ж про це пошкодував. Спробував віддерти її, але мені вдалося відірвати лише верхню частину лев’ячої морди. Зосталась тільки роззявлена паща.

Але це було три роки тому.

Мені потрібне щось свіжіше, переконливіше.

За кілька тижнів до мого викрадення я випадково зачепив багажником «Субурбана» лічильник на парковці. Нічого страшного не сталося — тільки тріщинка в правій задній фарі та вм’ятина на бампері.

Я зчищаю сніг з червоного пластику задньої фари, а потім з бампера.

Торкаюся тріщини.

Торкаюся вм’ятини.

Жоден «Субурбан» в усіх отих незчисленних Чикаго, де я побував, не мав цих відмітин.

Підводжуся й кидаю погляд через вулицю на ту лавку, Де одного разу я просидів цілий день, витріщаючись на те, як перед моїми очима розгорталась одна з версій мого життя. Зараз вона порожня, на її сидінні насипано снігу.

Чорт.

Неподалік за лавкою бовваніє якась постать і дивиться на мене крізь темну снігову круговерть.

Я швидко йду геть тротуаром. Той за лавкою міг подумати, що я знімаю номерний знак із «Субурбана».

Треба бути обережнішим.

Синє неонове світло у вітрині бару «Віллидж Теп» кліпає крізь заметіль, наче прожектор маяка, попереджаючи мене, що я неподалік од дому.

У цьому світі немає готелю «Роял», тож я зупиняюсь у дешевому готелі «Дейз Інн» через дорогу від мого улюбленого бару.

Дві ночі — це все, що я можу собі дозволити, і це зменшує мій запас готівки до 120 доларів з дріб’язком.

Бізнес-центр — це крихітна кімнатка в коридорі на першому поверсі, де на старому столі з оббитими краями стоять факс і принтер.

В інтернеті я знаходжу підтвердження по трьох пунктах.

Джейсон Дессен — професор кафедри фізики в коледжі.

Раян Голдер нещодавно отримав Павійську премію за свою дослідницьку працю в галузі нейробіології.

Даніела Варгас-Дессен не є уславленим Чиказьким художником, і в неї немає бізнесу з графічного дизайну. На її чарівному аматорському вебсайті можна побачити деякі з її найкращих робіт і пропозицію її послуг викладача живопису.

Плентаючись сходами до свого номера на третьому поверсі, я нарешті дозволяю собі повірити.

Це — мій світ.

Я сиджу біля вікна свого готельного номера й дивлюсь на миготіння неонової вивіски «Віллидж Теп».

Я не жорстока людина.

Я жодного разу нікого не вдарив.

Навіть не намагався.

Але якщо я хочу повернути свою сім’ю, то іншого виходу просто немає.

Я мушу зробити жахливу річ.

Мушу зробити те, що Джейсон-2 зробив зі мною, тільки без отого варіанту для очистки совісті — просто запхати його назад у куб. Хоч у мене й залишилась одна ампула, я не повторю його помилки.