Темна матерія - Крауч Блейк
І він просто не випускає її з рук.
А може, причина в ній?
Мабуть, це просто пиво, кришталеве осіннє світло й загальна енергія натовпу.
Хоча, навіщо мудрувати, все це — просто відчувати себе живим, сидячи на бейсболі осіннього дня у серці свого міста.
У Чарлі були свої плани після гри, тож вони підвезли його до будинку товариша на Логан-сквер, заїхали в особняк переодягтися і вирушили прямісінько у вечір, удвох — десь біля центру міста, без напрямків, без намірів, галасвіта.
Просто прогулянка суботнього вечора.
Ледве рухаючись по Лейк-Шор-драйв серед жвавого натовпу у вечірню годину «пік», Даніела дивиться вздовж центральної консолі «Шевроле Субурбан» десятирічної давності й каже:
— Здається, я знаю, з чого хочу почати.
За тридцять хвилин вони вже в човнику чортового колеса, прикрашеного гірляндами світла.
Повільно піднімаючись над видовищною набережною Неві Пір, Даніела милувалась елегантним обрієм свого міста, а Джейсон міцно тримав її у своїх обіймах.
На самісінькій вершині їхнього єдиного оберту — на висоті сорока п’яти метрів над веселощами — Даніела відчуває, як Джейсон торкається до її підборіддя і повертає її обличчя до себе.
Вони самі-самісінькі в цьому човнику.
Навіть тут, нагорі, нічне повітря підсолоджене ароматом вергунів і цукрової вати.
Сміх дітей, що кружляють на каруселі.
Радісний крик жінки, яка закотила м’ячик в лунку з одного удару десь далеко внизу на мініатюрному полі для гольфу.
Напруження Джейсона розбивається об усе це.
Він цілує її, і вона відчуває крізь його штормовку, як у його грудях серце стукає наче молотком.
Вони вечеряють у задорогому для себе ресторані, розмовляючи весь вечір так, як не розмовляли вже багато років.
І не про якихось людей, чи про «а пам’ятаєш, як...», а про ідеї.
Вони прикінчують пляшку «Темпранілло».
Замовляють ще одну.
Роздумують, чи не провести всю ніч у місті.
Даніела вже давно не бачила свого чоловіка таким пристрасним, таким упевненим у собі.
Він збуджений, знову закоханий у життя.
Десь на середині другої пляшки він зауважує її погляд у вікно, питає:
— Про що ти думаєш?
— Це небезпечне питання.
— Я знаю.
— Я думаю про тебе.
— І що про мене?
— Таке враження, що ти намагаєшся переспати зі мною, — вона сміється. — Тобто, таке враження, що ти намагаєшся, а намагатися не треба. Ми вже давно одружені, але мені здається, що ти, гм...
— Залицяюсь до тебе?
— Точно. Не ображайся. Я не скаржуся. Зовсім ні. Це дивно. Я просто не можу зрозуміти, звідки це. З тобою все гаразд? Може, щось не так, а ти мені не кажеш?
— У мене все чудово.
— То це все через те, що тебе мало не збило таксі позаминулої ночі?
Він каже:
— Я не знаю, чи то моє життя промайнуло перед очима, чи ще щось, та коли я прийшов додому, все було якесь інше. Якесь реальніше. Особливо ти. Навіть зараз, у мене таке відчуття, наче я бачу тебе вперше, і в мене аж у животі крутить. Щомиті я думаю про тебе. Я думаю про все, що ми вибирали в житті, щоб настала саме ця мить. Коли ми сидимо разом за цим чудовим столом. А ще я думаю про все, що могло статися і перешкодити тому, щоб ця мить настала, і все це здається таким, я не знаю...
— Яким?
— Таким крихким.
Тепер він сам задумується на якусь мить. Нарешті каже:
— Так страшно, як подумаєш, що кожна наша думка, кожен вибір, який ми робимо, відгалужується в якийсь новий світ. Сьогодні після бейсболу ми пішли на Неві Пір, а потім прийшли сюди на вечерю, так? Але це тільки одна версія того, що відбулося. В іншій реальності замість Неві Пір ми пішли слухати симфонію. Ще в іншій ми залишилися дома. А ще в іншій ми потрапили в жахливу аварію на Лейк-Шор-драйв і більше нікуди не пішли.
— Але ж ці реальності насправді не існують.
— Насправді вони такі ж реальні, як і та, в якій ми з тобою перебуваємо зараз.
— Як це може бути?
— Це таємниця. Але існують ключі. Багато вчених-астрофізиків думають, що сила, яка втримує разом зірки й галактики — те, що змушує весь наш всесвіт працювати, — береться з теоретичної матерії, яку ми не можемо ні виміряти, ні побачити безпосередньо. Те, що називають темною матерією. І з цієї матерії складається більша частина відомого всесвіту.
— То що ж воно таке насправді?
— Ніхто точно не знає. Фізики намагаються побудувати нові теорії для пояснення її походження і складу. Нам відомо, що вона має гравітацію, як звичайна матерія, але складається вона із чогось абсолютно нового.
— Нова форма матерії.
— Точно. Деякі прихильники теорії струн[7] вважають, що це ключ до існування мультивсесвіту.
Вона задумливо дивиться якусь хвилю, потім питає:
— То всі ці інші реальності... де вони?
— От уяви, що ти рибина, плаваєш у ставку. Ти можеш плавати вперед, назад, в різні боки, але тільки в межах води. Якщо хтось стоятиме біля ставка й спостерігатиме за тобою, ти цього навіть не знатимеш. Для тебе цей ставочок — це цілий всесвіт. А тепер уяви, що хтось нахиляється і витягає тебе зі ставка. І ти бачиш, що те, що ти вважала цілим світом, це всього лише маленька калюжа. Ти бачиш інші ставки. Дерева. Небо вгорі. І ти розумієш, що ти — частинка набагато більшої і таємничішої реальності, ніж ти могла собі уявити.
Даніела відкидається на спинку стільця і відпиває вина.
— Отже, всі ці інші тисячі ставків оточують нас, просто зараз, цієї миті, а ми їх не бачимо?
— Точно.
Джейсон весь час розказував їй щось подібне. Не давав їй спати до глибокої ночі, висуваючи теорії, одну божевільнішу за іншу, іноді випробовував на ній якісь докази, але в основному намагався її вразити.
Тоді це спрацьовувало.
Спрацьовує і тепер.
Якусь хвилину вона дивиться вбік, виглядаючи у вікно біля їхнього столу, спостерігаючи за плином води, в якій світло з навколишніх будинків буруниться і безперестанно мерехтить на поверхні річки, як на видутому склі.
Нарешті вона знову дивиться на нього поверх свого келиха, їхні очі зустрічаються, вогник свічки тремтить між ними.
Вона каже:
— А тобі не спадало на думку, що в одному із цих ставків може бути інша версія тебе, де ти цілковито віддався дослідженням? Де втілились усі твої юнацькі плани, поки життя не стало на шляху?
Він усміхається.
— Були такі думки.
— А може, там є і якась версія мене — видатної художниці? Яка проміняла все це на те?
Джейсон нахилився вперед, відсунув убік тарілки, щоб тримати обидві її руки через стіл.
— Хай існує хоч мільйон ставків із твоїми чи моїми версіями, які живуть такими ж чи іншими життями, немає нічого кращого, ніж тут, у цю мить. І в цьому я впевнений більше, ніж у чомусь іншому в цілому світі.
Розділ сьомий
Із голої лампочки в стелі на крихітну камеру падає нічим не приглушене мерехтливе світло. Я прив’язаний пасками до ліжка зі сталевою рамою, щиколотки й зап’ястя зв’язані докупи, ще й прикріплені муфтованими карабінами до кілець у бетонній стіні.
У дверях клацають три замки, але мене так накачали заспокійливим, що я навіть не сіпаюсь.
Вони розчиняються.
Лейтон у смокінгу.
Окуляри в дротяній оправі.
Коли він підходить ближче, мене обдає пахощами одеколону, а в його подиху я вловлюю запах спиртного. Шампанське? Цікаво, звідки це він явився? Вечірка? Презентація? На атласній вилозі його піджака й досі приколота рожева стрічка.
Лейтон усідається на краєчок тонкого матраца.
Він дуже серйозний.
І надзвичайно сумний.
— Я не сумніваюсь, що ти багато чого хочеш сказати, Джейсоне, та я сподіваюся, що ти дозволиш почати мені. У тому, що сталося, найбільша провина моя. Ти повернувся, а ми виявилися не готові до того, що ти... що тобі буде настільки погано. Ми підвели тебе, і мені дуже шкода. Не знаю, що ще сказати. Я просто... я ненавиджу все, що сталося. Твоє повернення мусило стати тріумфом.
