Темна матерія - Крауч Блейк
Лейтон, перейнявшись моїм благоговінням, каже:
— Чудовий, правда?
Він неймовірно чудовий.
В ангарі стоїть якийсь гул, і спершу мені здається, що він іде від ламп, хоча ні. Він такий глибокий, що відчувається аж біля основи хребта, ніби наднизька вібрація якогось масивного двигуна.
Наче загіпнотизований, я наближаюсь до куба.
Мені й не марилося таке побачити, та ще й просто перед собою.
Зблизька видно, що його поверхня не гладка, а нерівна, і відбиває світло таким чином, що здається багатогранною, ніби аж прозорою.
Лейтон жестом вказує на ідеально чисту бетонну підлогу, що виблискує під світлом ламп.
— Ми знайшли тебе непритомного прямо тут.
Ми повільно йдемо вздовж куба.
Я простягаю руку, проводжу пальцями по його поверхні.
Вона холодна на дотик.
Лейтон каже:
— Одинадцять років тому, коли ти отримав Павію, ми прийшли до тебе й сказали, що в нас на руках п’ять мільярдів доларів. Що ми могли б побудувати космічний корабель, але ми віддали їх тобі. Щоб подивитися, на що ти здатен з необмеженими ресурсами.
Я питаю:
— А моя робота тут? Мої записи?
— Само собою.
Ми доходимо до дальньої сторони куба.
Він заводить мене за наступний ріг.
З цього боку в куб врізані двері.
— А що всередині? — питаю.
— Сам подивися.
Основа дверної рами розташовується на висоті близько тридцяти сантиметрів над підлогою ангара.
Я опускаю ручку, штовхаю двері, збираюсь зайти всередину.
Лейтон кладе руку мені на плече.
— Далі ні кроку, — каже він. — Для твоєї ж безпеки.
— Це небезпечно?
— Ти був третім, хто зайшов усередину. Ще двоє зайшли після тебе. Поки що повернувся тільки ти.
— Що з ними сталося?
— Ми не знаємо. Усередині не можна використовувати записуючі пристрої. Єдиний, хто може надати потрібну нам інформацію, це той, хто зможе повернутися назад. Ось як ти.
Усередині куб порожній, там темно, стіни голі.
Стіни, підлога й стеля зроблені з того ж матеріалу, що й поверхня назовні.
Лейтон каже:
— Він звуконепроникний, непроникний для радіації, герметичний і, як ти, мабуть, здогадався, генерує сильне магнітне поле.
Я зачиняю двері, засув по той бік стає на своє місце.
Я дивлюся на куб і ніби бачу, як ожила нездійсненна мрія.
У моїх дослідженнях того часу, коли мені було під тридцять, також був задіяний куб, дуже схожий на цей. Тільки заввишки він був сантиметрів три і призначався для розміщення макроскопічних об’єктів у суперпозицію.
У те, що ми, фізики, із характерним почуттям гумору, притаманним ученим, називаємо «стан кота».
Як у кота Шредінгера в знаменитому уявному експерименті.
Уявіть собі, що в запечатаній коробці є: кіт, флакон із отрутою і джерело радіоактивного випромінювання. Якщо вбудований датчик зареєструє радіоактивність, наприклад, в результаті розпаду атома, флакон розіб’ється, отрута виллється і вб’є кота. Ймовірність того, що атом розпадеться, дорівнює ймовірності того, що він не розпадеться.
Це дотепний спосіб прив’язати результат, отриманий у класичному світі, нашому світі, до події квантового рівня.
Копенгагенська інтерпретація квантової механіки пропонує божевільну річ: перед тим, як коробка відкриється, перед тим, як спостереження відбудеться, атом знаходиться в суперпозиції — у невизначеному стані як розпаду так і нерозпаду одночасно. Це, своєю чергою, означає, що й кіт також живий і мертвий одночасно.
І тільки тоді, коли коробка відкривається й відбувається спостереження, тоді ж відбувається колапс хвильової функції в один із двох станів.
Іншими словами, ми бачимо тільки один із можливих результатів.
Наприклад, мертвого кота.
І це стає нашою реальністю.
Але далі відбувається і справді щось загадкове.
А чи не існує часом якийсь інший світ, настільки ж реальний, як і наш, де ми відкриваємо цю коробку й знаходимо живого кота, який мурчить?
Мультисвітова інтерпретація квантової механіки відповідає: так.
Що коли ми відкриваємо коробку, з’являється розгалуження.
Один всесвіт, де ми знаходимо мертвого кота.
І другий, де ми знаходимо живого кота.
І що це сам акт нашого спостереження за котом убиває його, або залишає живим.
Ну, а далі вже й зовсім глузд за розум завертає.
Бо такі спостереження відбуваються постійно.
Отже, якщо при спостереженні чогось світ і справді розколюється, значить існує неймовірно величезна, безкінечна кількість всесвітів — мультивсесвіт — де все, що може трапитися, трапиться.
Моєю метою у роботі з крихітним кубиком було створити середовище, захищене від спостереження і зовнішніх впливів так, щоб макроскопічний об’єкт — диск із нітриду алюмінію завдовжки 40 мкм, який складався приблизно з трильйона атомів — міг безперешкодно існувати в такому невизначеному «котячому» стані й не декогерував унаслідок взаємодії з його навколишнім середовищем.
Цю проблему я так і не вирішив, поки в мене було фінансування, але якась моя версія, очевидно, це таки зробила. А потім масштабував саму ідею до незбагненного рівня. Бо якщо те, що каже Лейтон, правда, то цей куб робить щось таке, що, наскільки мені як фізику відомо, неможливе.
Мені соромно, наче я програв перегони кращому супернику. Цей куб зробила людина дуже гострого розуму.
Якийсь розумніший, кращий я.
Я дивлюсь на Лейтона.
— Воно працює?
— Судячи з того, що ти стоїш тут поряд зі мною, можна припустити, що таки працює, — відповідає він.
— Я не розумію. Якщо ти хочеш помістити частку в квантовий стан у лабораторії, ти створюєш деприваційну камеру. Видаляєш усе світло, викачуєш усе повітря, опускаєш температуру до якихось крихт вище абсолютного нуля. Це може вбити людину. І що більший масштаб, то крихкішим усе стає. Ми хоч і під землею, проте будь-які частинки — нейтрино, космічні промені — проникають у цей куб і можуть порушувати квантовий стан. По-моєму, задачу вирішити неможливо.
— Не знаю, що тобі й сказати... Ти її вирішив.
— Як?
Лейтон усміхається.
— Послухай, коли ти мені це пояснював, мені все було зрозуміло, але повторити я це не зможу. Тобі треба почитати свої записи. Єдине, що я можу тобі точно сказати, це те, що цей куб створює і підтримує середовище, в якому звичайнісінькі предмети можуть існувати у квантовій суперпозиції.
— І ми теж?
— І ми теж.
Гаразд.
Хоча весь мій досвід переконує мене, що це неможливо, я, мабуть, якимось чином спромігся створити сприятливе квантове середовище на макрорівні, можливо, використавши магнітне поле, щоб приєднати об’єкти всередині до квантової системи на атомарному рівні.
А як же пасажир усередині куба?
Пасажири — це ще й спостерігачі.
Ми живемо в стані декогеренції, в одній реальності, бо ми постійно спостерігаємо за своїм середовищем і викликаємо колапс власної хвильової функції.
Тут мусить бути задіяне ще щось.
— Ходімо, — каже Лейтон. — Я хочу тобі дещо показати.
Він веде мене до вікон у стіні ангара навпроти дверей куба.
Просканувавши картку біля ще одних зачинених дверей, він заводить мене до кімнати, яка нагадує комп’ютерний центр, або центр управління.
Зараз працює тільки одне робоче місце, де, задерши ноги на стіл, сидить жінка. На голові в неї навушники, тому вона не помічає, як ми заходимо.
— На цій станції завжди є люди — двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень. Ми всі тут сидимо по черзі, чекаючи, поки хтось повернеться.
Лейтон ковзає за комп’ютерний термінал, вводить купу паролів, розгортає папки й занурюється глибше й глибше у вкладені паки, аж поки не знаходить те, що шукає.
Він відкриває відеофайл.
Це — HD-відео, зняте камерою, націленою на двері куба, очевидно, встановленою прямо над цими вікнами в центрі управління.
У нижній частині екрана видно мітку таймера: дія відбувається чотирнадцять місяців тому. Годинник показує час аж до сотої долі секунди.
