Темна матерія - Крауч Блейк

Ця ванна вдвічі більша за мене. Тут є душова кабінка з гранітними стінами і мармурова стільниця з двома раковинами. Напроти унітазу я бачу те, що шукаю: велика полиця, вбудована в стіну з люком, який відчиняється в спускну шахту для брудної білизни.

— Джейсоне.

Крізь двері ванної я чую потріскування радіо.

— Джейсоне. Будь ласка, поговори зі мною. — Несподівано в його голосі чується розчарування. — Ми всі із шкури пнулися, працюючи на результат цієї ночі. Та виходь уже! Це вже просто якесь божевілля!

Якось одного недільного дощового дня, коли Чарлі було дев’ять чи десять років, ми з ним гралися в спелеологів. Я спускав його в шахту для білизни знову й знову, наче це був вхід у печеру. У нього навіть був маленький рюкзачок, а на голові — імпровізований налобний ліхтар, який ми зробили з кишенькового ліхтарика.

Я відчиняю люк, видираюся на полицю.

Лейтон командує:

— Беремо спальню.

Тупотіння в коридорі.

Здається, шахта вузька. Мабуть, занадто вузька.

Я чую, як смикаються двері ванної, клацає ручка, а потім жіночий голос вигукує:

— Гей, а тут зачинено.

Я зазираю в шахту.

Цілковита темрява.

Двері ванної досить товсті, після перших спроб зламати їх вони тільки потріскаються.

Я, мабуть, не влізу в цю штуку. Але коли вони навалюються на двері вдруге, й ті зриваються з петель і з гуркотом падають на плитку, я розумію, що інших варіантів у мене немає.

Вони вдираються до ванної і на якусь мить я ловлю віддзеркалення в люстрі Лейтона Венса й одного з тих консультантів з безпеки, що були в лабораторії, в руках у якого видніється електрошокер.

На півсекунди ми з Лейтоном зустрічаємось очима в люстрі, і ось уже той чоловік із електрошокером розвертається і піднімає свою зброю.

Я складаю руки на грудях і ввіряюся шахті.

Крик у ванній віддаляється, а я з розгону гепаюсь у порожній кошик для брудної білизни, пластмаса з тріском розламується, і я відлітаю в проміжок між пральною машиною і сушаркою.

Їхні кроки вже поряд, гупають сходами.

Гострий біль прошиває мою праву ногу. Я підхоплююсь і кидаюсь до французьких скляних дверей, які виходять на задній двір особняка.

Латунні ручки зачинені.

Кроки наближаються, голоси гучнішають, рація пищить, коли команди пересилюють тріск.

Я повертаю ручки, розчахую двері й мчу по настилу із секвої через гриль-альтанку, кращу, ніж у мене, й повз сауну, якої в мене ніколи не було.

Униз сходами на задній двір, повз розарій.

Я смикаю двері гаража, але вони замкнені.

В будинку метушня, усе світло увімкнене. Чоловік із п’ять гасають по першому поверху, шукаючи мене, кричать один на одного.

Задній двір оточений парканом заввишки два з половиною метри, і коли я відсуваю засув на хвіртці, хтось вибігає на настил, вигукуючи моє ім’я.

Провулок порожній, та я не зупиняюся, щоб вирішити, куди саме звернути.

Я просто біжу.

На наступній вулиці озираюсь і бачу, як дві постаті женуться за мною.

Десь поблизу вмикають автомобільний двигун, вищать шини, вибираючись на дорогу.

Я звертаю ліворуч і мчу до наступного провулка.

Майже всі двори обнесені високими парканами, але п’ятий за ними обгороджений якоюсь невисокою, по пояс, огорожею із кованого металу. Бездоріжник розвертається, і влітає в цей провулок.

Я кидаюсь до низької огорожі.

У мене немає сил перестрибувати її, я мішком перевалююсь через металеві гостряки й падаю у двір. Повзу по траві до якогось крихітного сарайчика за гаражем, на дверях якого не видно висячого замка.

Двері зі скрипом відчиняються, і я ледве встигаю пірнути всередину, як хтось уже біжить через двір.

Я причиняю двері, щоб ніхто не почув мого хекання.

Ніяк не можу віддихатись.

У сарайчику — непроглядна пітьма, пахне бензином, залежаною травою. Мої груди впираються у двері.

З підборіддя капає піт.

Здираю з обличчя густу павутину.

У темряві намацую фанерні стіни, пальці натрапляють на якісь інструменти — секатор, пилка, граблі, ось лезо сокири.

Знімаю сокиру зі стіни, берусь за топорище, проводжу пальцями по лезу. Не бачу нічого, але пальці відчувають, що сокиру давно не гострили — глибокі щербини, крайки леза нема взагалі.

Моргаючи від пекучого поту, обережно відхиляю Двері.

Ані шелесне.

Я легенько штовхаю їх ще на кілька сантиметрів, щоб роздивитися, що там у дворі.

Він порожній.

У цю коротку мить тиші та спокою я чую підказку принципу леза Окками — за наявності інших рівнозначних пояснень, найпростіше й буде найправильнішим. То чи підходить сюди пояснення, що якась секретна, експериментальна група накачала мене наркотиками й викрала з метою маніпулювання свідомістю чи ще хто-його-зна-для-чого? Навряд. Навіщо тоді промивати мені мізки й переконувати мене, що мій будинок — це не мій будинок, або за кілька годин подіти кудись мою сім’ю і випатрати мій будинок так, щоб я взагалі нічого не впізнав?

Чи, може, все набагато простіше: у мене пухлина в головному мозку, і це вона перевернула мій звичний світ догори ногами?

Упродовж місяців і років вона тихенько собі росла в моєму черепі, а тепер порушує мої пізнавальні процеси й спотворює сприйняття реальності.

Ця думка наче вирок причавлює мене своєю непохитністю й переконливістю.

Що ще могло так швидко і з такою руйнівною силою збити мене з ніг?

Що ще могло примусити мене за якихось кілька годин розірвати зв’язок із самим собою настільки, що тепер я сумніваюся в усьому, в чому, як мені здавалось, я був цілковито впевнений?

Я чекаю.

І чекаю.

І чекаю.

Нарешті я ступаю крок назовні, стою в траві.

Ні голосів.

Ні кроків.

Ні тіней.

Ні ревища автомобілів.

Ніч знову жива й реальна.

І тепер я знаю, куди мені йти.

Чиказька «Лікарня милосердя» за десять кварталів од мого будинку, і о 4:05 ранку я, шкандибаючи, заходжу в його приймальне відділення, залите різким світлом.

Я ненавиджу лікарні.

Я бачив, як в одній з них помирала моя мати.

Чарлі провів перші тижні свого життя у відділенні інтенсивної терапії новонароджених.

Передпокій майже порожній. Крім мене тут ще будівельник нічної зміни із закривавленою пов’язкою на руці, і перелякана сім’я з трьох чоловік, батько тримає на руках немовля, у нього червоне личко й воно весь час плаче.

Жінка за стійкою реєстрації визирає зі своїх паперів, вигляд у неї на диво жвавий, зважаючи на ранню годину. Вона питає з-поза оргскла:

— Чим я можу вам допомогти?

Я не придумав заздалегідь, що мені казати, навіть як почати розмову про свої проблеми.

Я не відповідаю одразу й вона питає:

— Ви потрапили в аварію?

— Ні.

— У вас усе обличчя в ранах.

— Я погано почуваюся.

— Що ви маєте на увазі?

— Мені треба з кимось поговорити.

— Ви бездомний?

— Ні.

— Де ваша сім’я?

— Я не знаю.

Вона швидким професійним поглядом оглядає мене з голови до ніг.

— Як ваше ім’я, сер?

— Джейсон.

— Хвилиночку.

Вона підводиться зі свого місця і зникає за рогом. Секунд через тридцять чується якесь дзижчання, у дверях біля її віконця клацає замок і вони відчиняються. Медсестра усміхається.

— Підійдіть сюди.

Вона веде мене в оглядову кімнату.

— Зараз до вас прийдуть.

Коли за нею зачиняються двері, я сідаю на кушетку й мружуся від сяйва ламп. Ще ніколи в житті я так не втомлювався.

Я клюю носом.

Випрямляюся.

Я мало не заснув сидячи.

Двері відчиняються.

Заходить огрядний молодий лікар із папкою-планшетом у руках. Його супроводжує інша медсестра — фарбована блондинка в синій формі. У неї на обличчі каменем висить вираз «виснаження о четвертій ранку».

— Ви — Джейсон? — питає лікар, не подаючи руки й навіть не намагаючись змінити на обличчі виразу байдужості після нічного чергування.

Я киваю.