Темна матерія - Крауч Блейк

— Решта, коли доїдемо.

Він хапає гроші й пригазовує через перехрестя повз п’яниць.

Я розглядаю вміст затискача банкнот. Під грошима й кредитними картками ще лежить водійське посвідчення штату Іллінойс з моєю фотографією, яке я не бачив, пропуск у тренажерний зал, де я ніколи не був, і картка медичного страхування від перевізника, котрою я ніколи не користувався.

Таксист потай позирає на мене у вікно заднього виду.

— У вас була погана ніч.

— А що, дуже видно?

— Я думав, ви п’яний, та наче не схоже. Одяг порваний. Обличчя в крові.

Я теж, мабуть, не захотів би підвозити такого, як я, котрий стоїть на перехресті о другій ночі, схожий на бомжа і божевільного.

— У вас проблеми, — каже він.

— Точно.

— А що ж сталося?

— Та я і сам до пуття не знаю.

— Я відвезу вас до лікарні.

— Ні, я хочу додому.

Розділ третій

Ми мчимо на північ порожньою федеральною трасою, обрій невпинно насувається. З кожним кілометром я відчуваю, як до мене поступово повертається здоровий глузд, бо мене зігріває сама думка про те, що скоро я буду дома.

Даніела допоможе мені розібратися в усьому, що відбувається.

Таксист припарковується через дорогу від мого особняка, і я плачу йому обіцяну решту.

Я поспішно переходжу через вулицю, швидко піднімаюся сходами, витягаю з кишені ключі, а це зовсім не мої ключі. Я намагаюся знайти потрібний ключ, який би підійшов до замка у дверях, і розумію, що двері не мої. Ні, це мої двері. Моя вулиця. Мій номер на поштовій скриньці. Але ручка не така. Деревина дуже вишукана, а петлі такі залізні, готичного штибу, вони б краще пасували якійсь середньовічній таверні.

Я повертаю замок.

Двері прочиняються досередини.

Щось не так.

Зовсім, зовсім не так.

Я переступаю через поріг і заходжу в їдальню.

Це запах не мого дому. Не пахне нічим, тільки пробивається слабенький запах пилюки. Наче тут довго ніхто не жив. Світло не горить. Не просто десь темно, а вимкнене все. До останньої лампи.

Я зачиняю двері й нишпорю по стіні в темряві, аж поки не намацую димер. Люстра, зроблена з оленячих рогів, заливає кімнату теплим світлом над мінімалістським скляним столом, не моїм, і над стільцями, також не моїми.

Я гукаю:

— Привіт!

В будинку дуже тихо.

Мерзотно тихо.

У мене дома на каміні за обіднім столом є велика репортажна фотографія, де ми з Даніелою і Чарлі стоїмо на оглядовому майданчику в Національному парку Єллоустоун.

У цьому будинку є чорно-біле з глибоким контрастом фото цього ж таки каньйону. Зроблене набагато майстерніше, тільки нікого з нас на ньому немає.

Я заходжу на кухню. При моїй появі датчик вмикає підсвітку.

Це чудово.

Дорого.

І бездушно.

У мене дома на нашому білому холодильнику магнітиками прикріплена робота Чарлі-першокласника (зроблена з макаронів). Я завжди усміхаюся, коли дивлюся на неї. А в цій кухні на сталевому фасаді холодильника «Gaggenau» нема жодної плямочки.

— Даніело!

Навіть луна від мого голосу тут звучить інакше.

— Чарлі!

Тут менше речей, відлуння сильніше.

Я проходжу через вітальню і бачу, що мій старий програвач тулиться до найсучаснішої аудіосистеми, а моя колекція джазового вінілу любовно розставлена в алфавітному порядку на зроблених на замовлення вбудованих полицях.

Я піднімаюся сходами на другий поверх.

У коридорі темно, вимикача немає на звичному місці, та це байдуже. Майже вся система освітлення працює на датчиках руху, а наді мною ще й мерехтить підсвітка.

Це не моя дерев’яна підлога. Вона краща, дошки ширші й трохи грубіші.

Між передпокоєм і вітальнею триптих із зображенням моєї сім’ї у Вісконсин Деллс замінений на ескіз пірса на березі озера Мічиган. Вугільним олівцем на пергаменті. В око впадає підпис художника в правому нижньому кутку — Даніела Варгас.

Я заходжу в наступну кімнату ліворуч.

У кімнату мого сина.

Тільки це не вона. Не видно його сюрреалістичних малюнків. Ні ліжка, ні постерів манга, ні стола з горою зошитів і підручників на ньому, ні лава-лампи, ні рюкзака, ні одягу, розкиданого по підлозі.

Натомість — монітор на широкому столі з книжками й аркушами паперу.

Шокований, доходжу до кінця коридору. Штовхаю матові розсувні двері в стінну нішу й заходжу до основної спальні — вона розкішна, холодна, і, як усе в цьому особняку, не моя.

Стіни прикрашені ще кількома ескізами, зробленими вугільним олівцем на пергаменті, у тому ж стилі, що й той, у вітальні. Але центральне місце в кімнаті займає скляна вітрина, вмонтована в підставку з деревини акації. Зісподу театрально б’ють промені світла, висвітлюючи свідоцтво у м’якій шкіряній папці, котра спирається на оббитий оксамитом стовпчик, а з нього звисає тоненький ланцюжок із золотою монетою, на якій викарбувано портрет Джуліана Павії.

У сертифікаті сказано:

Премія Павійського Університету присуджена

ДЖЕЙСОНУ ЕШЛІ ДЕССЕНУ

за видатні досягнення в поглибленні наших знань і розуміння походження, розвитку та властивостей Всесвіту шляхом поміщення макроскопічного об’єкта в стан квантової суперпозиції.

Я сідаю на край ліжка.

Щось мені недобре.

Щось мені зовсім погано.

Мій дім повинен бути моїм притулком, місцем безпеки й затишку, де мене оточує сім’я. А він навіть не мій.

Мій шлунок бунтує.

Я мчу в чужу ванну, ривком піднімаю сидіння унітазу й випорожнюю свої нутрощі в незайману чашу.

Я вмираю від спраги.

Я відкручую кран і підставляю рот під струмінь води.

Обливаю водою обличчя.

Плентаюся назад у спальню.

Десь подівся мій мобільник, але на приліжковому столику є стаціонарний телефон.

Я ніколи не набирав номер мобільного телефону Даніели, тому якийсь час доводиться згадувати. Нарешті це мені вдається.

Чотири гудки.

Відповідає чоловічий голос, низький, сонний.

— Алло?

— Де Даніела?

— Мабуть, ви помилились.

Я називаю номер Даніели, і він каже:

— Так, це той номер, по якому ви подзвонили, але це мій номер.

— Як це може бути?

Розмова уривається.

Я знову набираю її номер. Цього разу він відповідає після першого гудка.

— Третя ранку. Не дзвони мені більше, козел.

Моя третя спроба натрапляє на голосову пошту того чоловіка. Я не залишаю повідомлення.

Встаю з ліжка, повертаюсь у ванну, роздивляюся себе в дзеркалі над раковиною.

Моє обличчя в синцях, подряпане, закривавлене, заляпане грязюкою. Я заріс, у мене червоні очі, але це все ще я.

Хвиля виснаження нокаутує мене.

Коліна підгинаються, але я міцно тримаюся за стільницю.

І тут, внизу, на першому поверсі — якийсь шум.

Наче тихенько причинили двері.

Я випрямляюся.

Стережися.

Знову повертаюсь у спальню, тихенько підходжу до дверей і виглядаю в коридор.

Я чую шепіт.

Радіоперешкоди в портативному приймачі.

Лункий скрип дерев’яної сходинки під чиєюсь ногою.

Голоси стають чіткішими, відбиваються луною від стін прогону, заповнюють увесь коридор.

Тепер я бачу на стінах їхні тіні, які випереджають їх на сходах, мов привиди.

Я тихенько ступаю в коридор і чую, як зі сходів лунає чоловічий голос — спокійний, виважений — голос Лейтона:

— Джейсоне?

П’ять кроків, і я у ванній у кінці коридору.

— Ми тут не для того, щоб завдати тобі болю.

Тепер їхні кроки вже в коридорі.

Ступають повільно, розмірено.

— Я знаю, що ти збентежений і дезорієнтований. Шкода, що ти нічого не розповів у лабораторії. Я не уявляв, наскільки згубно це на тебе вплинуло. Вибач, що я це проґавив.

Я обережно зачиняю за собою двері й повертаю замок.

— Ми просто проведемо тебе, щоб ти не наробив шкоди собі, чи ще комусь.